Can — німецький експериментальний рок-гурт, заснований у Кельні в 1968 році Хольгером Чукаєм (бас-гітара, звукорежисер), Ірміном Шмідтом (клавішні), Міхаелем Каролі (гітара) та Яки Лібецайтом (барабани). Гурт використовував кілька вокалістів, найвідомішими з яких були американець Малкольм Муні (1968-70) та японець Дамо Сузукі (1970-73). Їх широко визнали піонерами німецької краут-рок сцени.
Засновники гурту Can походили з авангарду та джазу. Вони поєднали елементи психоделічного року, фанку та конкретної музики у таких впливових альбомах, як Tago Mago (1971), Ege Bamyasi (1972) та Future Days (1973). Can також мали комерційний успіх завдяки таким синглам, як «Spoon» (1971) та «I Want More» (1976), що потрапили до національних хіт-парадів синглів. Їхня творчість вплинула на рок, постпанк, ембієнт та електронну музику.
Історія Витоки: 1966—1968 Коріння Can можна простежити до Ірміна Шмідта та його поїздки до Нью-Йорка у 1966 році. Спочатку Шмідт проводив час з авангардними музикантами, такими як Стів Райх, Ла Монте Янг та Террі Райлі, але згодом він також відкрив для себе світ Енді Воргола та готелю «Челсі». За його власними словами, ця поїздка «розбестила» його, викликавши захоплення можливостями рок-музики. Після повернення до Кельна того ж року натхненний Шмідт створив групу з американським авангардним композитором і флейтистом Девідом Сі Джонсоном та вчителем музики Хольгером Чукаєм з наміром дослідити свої щойно розширені горизонти.
До цього моменту нахили всіх трьох музикантів були суто авангардно-класичними. І Шмідт, і Чукай навчалися безпосередньо у впливового композитора Карлгайнца Штокгаузена. Шмідт обрав гру на органі та піаніно, а Чукай грав на бас-гітарі і мав змогу записувати свою музику на звичайний двохдоріжковий магнітофон. Незабаром до гурту приєдналися гітарист Міхаель Каролі, 19-річний учень Чукая, та барабанщик Яки Лібецайт, який розчарувався у роботі у фрі-джазових колективах. Коли гурт розвинув більш рок-орієнтоване звучання, розчарований Джонсон залишив гурт наприкінці 1968 року.
Гурт використовував назви «Inner Space» та «The Can», перш ніж зупинився на назві Can, стилізованій під великі літери. Муні запропонував цю назву через її позитивне значення у різних мовах.Cope, Julian. Krautrock Sampler. Head Heritage, 1995, pp. 51-52 Наприклад, турецькою мовою, яку часто чують у Німеччині, «can» може означати, залежно від контексту, «життя, душа, серце, дух, кохана, життєва сила». Пізніше Лібецайт запропонував абревіатуру «Communism, Anarchism, Nihilism» («Комунізм, Анархізм, Нігілізм»), після того, як англійський журнал стверджував, що це і було їхнім початковим значенням.
Ранні роки: 1968—1970 Приблизно у вересні 1968 року гурт залучив творчого, дуже ритмічного, але нестабільного і часто конфронтаційного американського вокаліста Малкольма Муні, нью-йоркського скульптора, з яким записав матеріал для альбому Prepared to Meet Thy Pnoom.Krautrock Sampler. Head Heritage, 1995, pp. 51-52 Під назвою «Inner Space», за участю Джонсона і Муні, гурт ненадовго з'явився у фільмі 1969 року Kamasutra: Vollendung der Liebe з бек-вокалісткою Маргаретою Юван. Не знайшовши звукозаписної компанії, готової випустити альбом, гурт продовжив студійну роботу, доки не отримав матеріал для свого першого релізу — Monster Movie (1969). Цей альбом містив нові версії двох пісень, раніше записаних для Prepared to Meet Thy Pnoom, «Father Cannot Yell» і «Outside My Door». Інший матеріал, записаний приблизно в той самий час, вийшов 1981 року під назвою Delay 1968. Пронизливий вокал Муні підкреслював дивність і гіпнотичність музики, на яку особливо вплинули гаражний рок, психоделічний рок і фанк. Повторюваність була підкреслена басом і барабанами, особливо на треку «Yoo Doo Right», який був змонтований з шестигодинної імпровізації, щоб зайняти лише одну сторону вінілу. Щільна, але різноманітна гра на барабанах Лібецайта мала вирішальне значення для передачі музики.
Муні зробив свої останні записи з Can у грудні 1969-го, а наприкінці року повернувся до Америки за порадою психіатра, який сказав, що відхід від хаотичної музики Can буде корисним для його психічного здоров'я. В анотації до перевидання Monster Movie сказано, що у нього стався нервовий зрив («застряг у груві Can»), і він постійно вигукував «вгорі, внизу». У травні 1970 року його замінив стриманіший Кенджі «Дамо» Сузукі, молодий японський мандрівник, якого Чукай і Лібецайт зустріли, коли він грав на вулиці біля мюнхенської кав'ярні. Хоча він знав лише кілька гітарних акордів і імпровізував більшість своїх текстів (а не записував їх на папері), того вечора його попросили виступити з групою. Першим записом гурту з Сузукі став Soundtracks (1970), збірка музики до фільмів (зокрема фільму Глухий кут, яка також містила два попередні треки, записані з Муні. Тексти пісень Сузукі зазвичай писав англійською, а іноді й японською (наприклад, в «Oh Yeah» та «Doko E»).
Середні роки: 1971—1973 Протягом наступних кількох років Can випустили свої найвідоміші роботи. У той час як ранні записи гурту, як правило, принаймні частково ґрунтувалися на традиційних пісенних структурах, на альбомах середини кар'єри група повернулася до надзвичайно гнучкого імпровізаційного стилю. Подвійний альбом Tago Mago (1971) часто розглядається як новаторський, впливовий і глибоко нетрадиційний, оснований на інтенсивно ритмічних барабанних партіях, натхненних джазом, імпровізованому соло на гітарі та клавішних (часто переплітаючись), магнітофонному монтажі в якості композиції та ідіосинкратичному вокалі Сузукі. Чукай сказав, що це «була спроба досягти таємничого музичного світу від світла до темряви і назад».
У 1971 році гурт написав музику до трисерійного німецькомовного телевізійного кримінального міні-серіалу Das Messer, режисера Рольфа фон Сидова. Трек «Spoon» був використаний як музична тема і, вийшов як сингл, досяг 6 місця в німецькому хіт-параді синглів.
За Tago Mago у 1972 році вийшов Ege Bamyasi, доступніший, але все ще авангардний альбом, до якого увійшли «Spoon» і «Vitamin C». Чукай сказав: «Ми змогли досягти чудового сухого і атмосферного звучання… [Ege Bamyasi] відображає легший настрій групи».
За ним вийшов альбом Future Days 1973 року, ранній приклад ембієнтної музики, який також включає поп-пісню «Moonshake». Чукай розповідав: «„Bel Air“ [20-хвилинний трек, який займає всю другу сторону на оригінальній платівці Future Days показав Can у стані електричного симфонічного гурту, який виконує мирні, хоча іноді драматичні пейзажні картини».
Незабаром після запису Future Days Сузукі пішов з гурту, щоб одружитися зі своєю німецькою подругою і стати Свідком Єгови. Вокал взяли на себе Каролі і Шмідт, але після відходу Сузукі вокал став звучати в меншій кількості треків Can, оскільки гурт експериментував з ембієнтною музикою, розпочатою з Future Days.
Пізніші роки: 1974—1979
Альбом Soon Over Babaluma 1974 року продовжив ембієнтний стиль Future Days, але з деякими абразивними нотками Tago Mago та Ege Bamyasi. 1975 року Can підписав контракт з Virgin Records у Великобританії та EMI/Harvest у Німеччині, з'явившись того ж року на передачі BBC Old Grey Whistle Test у пам'ятному виконанні Vernal Equinox, в якому Шмідт грав на клавішних з серією швидких карате-рухів. Невдовзі після виступу Шмідт зламав ногу, що призвело до скасування британського туру гурту.
Пізніші альбоми Landed (1975) та Flow Motion (1976) демонструють перехід Can до дещо традиційнішого стилю в міру вдосконалення технології запису. Диско-сингл «I Want More» з Flow Motion став його єдиним хітом за межами Німеччини. Написаний у співавторстві з звукорежисером Пітером Гілмором, сингл сягнув 26 місця у британських чартах у жовтні 1976 року, що сприяло появі на Top of the Pops, де Чукай виступав з контрабасом. 1977 року до Can приєдналися колишній басист гурту Traffic Роско Ґі та перкусіоніст Ребоп Кваку Баа, які взяли участь у записі альбомів Saw Delight (1977), Out of Reach (1978) та Can (1979), а також виконали вокальні партії.
У цей період Чукай був витіснений на периферію діяльності гурту через розбіжності щодо творчого напрямку і його нездатність як бас-гітариста встигати за зростанням інших музикантів. Бас-гітара була чимось, що Чукай «взяв майже за замовчуванням», і він легко визнавав свої обмеження на цьому інструменті. Після того, як Ґі приєднався до Can, Чукай створював звуки за допомогою короткохвильових радіоприймачів, клавіш азбуки Морзе, магнітофонів та інших різноманітних предметів. Він покинув Can наприкінці 1977 року і не з'явився на альбомах Out of Reach та Can, хоча брав участь у продюсуванні останнього альбому. Здавалося, що невдовзі після цього гурт перебував у перерві, але відтоді кілька разів відбувалися його реюніони.
Після розпаду та возз'єднання Після розпаду всі колишні учасники гурту брали участь у музичних проєктах, часто як сесійні музиканти інших виконавців. 1986 року вони ненадовго переформатувалися з оригінальним вокалістом Муні, щоб записати альбом Rite Time (вийшов 1989 року). 1991 року Каролі, Лібецайт, Муні та Шмідт знову об'єдналися для запису треку до фільму Віма Вендерса Коли настане кінець світу, а в серпні 1999 року Каролі, Лібецайт та Шмідт разом з Джоно Подмором записали кавер-версію «The Third Man Theme» для компіляції Pop 2000 лейблу Grönland Records. У 1999 році четверо основних учасників Can: Каролі, Лібецайт, Шмідт і Чукай виступили наживо на одному концерті, хоча грали окремо зі своїми поточними сольними проєктами (Sofortkontakt, Club Off Chaos, Kumo і U-She відповідно). Відтоді Can стали предметом численних компіляцій, концертних альбомів та семплів. 2004 року гурт розпочав серію ремастерів свого бек-каталогу на Super Audio CD, яка була завершена у 2006 році.
Міхаель Каролі помер від раку 17 листопада 2001 року; Яки Лібецайт помер від пневмонії 22 січня 2017 року, а Чукай помер природною смертю 5 вересня 2017 року, таким чином залишивши Ірміна Шмідта єдиним на сьогодні послідовним учасником гурту.
Сольні роботи Чукай записав кілька ембієнт-альбомів і співпрацював, зокрема, з Девідом Сильвіаном. Які Лібецайт багато грав з басистами Джа Воблом і Біллом Ласвеллом, з ансамблем барабанщиків Drums off ChaosDrums Off Chaos і в 2005 році з Datenverarbeiter на онлайн-альбомі Givt.Datenverarbeiter Міхаель Каролі перед смертю записав альбом реґі з Поллі Ельтес, а Ірмін Шмідт почав працювати з барабанщиком Мартіном Аткінсом, створивши ремікс для індастріал-гурту The Damage Manual і кавер на пісню «Banging the Door» для триб'ют-альбому гурту Public Image Ltd. Обидва альбоми вийшли на лейблі Аткінса, Invisible Records. Каролі заснував Sofortkontakt! для концертів возз'єднання Can у 1999 році з Марком Спайбі, який раніше був пов'язаний з Dead Voices on Air, Zoviet France, Reformed Faction і Download. У гурті також грали Александр Шенерт, Фелікс Гуттієрес з Jelly Planet, Томас Хопф і Манджао Фаті. Каролі також неодноразово виступав з гуртом Дамо Сузукі Network. Дамо Сузукі повернувся до музики у 1983 році і відтоді грає живі імпровізаційні шоу в усьому світі з місцевими музикантами та членами гастролюючих гуртів, іноді видаючи live-альбоми. Малкольм Муні записав альбом як вокаліст гурту Tenth Planet у 1998 році. Роско Ґі був басистом у живому гурті на телешоу Гаральда Шмідта в Німеччині з 1995 року. Ребоп Кваку Баа помер у 1983 році після крововиливу в мозок.
Архівні релізи Can випустили альбом-компіляцію Limited Edition у 1974 році, а в 1976 році розширили його до подвійного альбому Unlimited Edition зі своїх невиданих студійних записів. Delay 1968, що вийшов у 1981 році, був компіляцією невиданих записів 1968—1969 років. Cannibalism 2, альбом-компіляція альбомного та синглового матеріалу, також містив одну невидану пісню 1960-х років «Melting Away».