Журби́нці — село в Україні, у Самгородоцькій сільській громаді Хмільницького району Вінницької області.

Географія Журбанці розташовані в басейні річки Роставиця, лівої притоки Росі.

Село знаходиться за 12 км від районного центру міста Козятин, де знаходиться найближча залізнична станція. За 4 км від села проходить автотраса P32 «Біла Церква — Вінниця».

Село знаходиться на історичному порубіжжі Київщини, Поділля та Волині.

Між Журбинцями та Малишівкою з давніх часів проходив Чорний Шлях (або Караванський) — стародавній торговельний шлях, яким користувалися кримські татари для нападів на Правобережну та Західну Україну й на Польщу в XVI — XVII століттях. Також використовувався чумаками під час торгівлі з Кримом.

Історія

Історія краю Рання історія земель села Журбинці тісно пов'язана з басейном річок Роставиці та Росі.

За свідченнями українського історика Вінокурова І. С. в докнязівський період землі сучасної Журбинеччини населяли племена уличів, які згідно Рибакова Б. О. у IX столітті мали 318 градів. Можливо один з них знаходився на місці сучасних Журбинець. На жаль археологічні розкопки в селі ніколи не проводились.

У 882 році владу у Києві захопив Олег, убивши київського князя Аскольда. У 885 році Олег розпочинає кампанію з приєднання уличів та тиверців до Русі. Однак уличі не хотіли визнавати владу Києва над собою і ще понад 50 років зберігали самостійність.

В складі Русі (940—1240) Тільки після трирічної війни 937—940 років воєвода київського князя Ігоря Свенельд переміг уличів і змусив їх платити данину Києву. Втративши Пересічень, уличі не побажали платити данину Свенельду, а пішли в пониззя Бугу і Дністра «и седоша тамо», а територію Поросся, яку вони населяли зайняли печеніги і утримували її майже 80 років.

Тільки у 1036 році після поразки печенігів у війні з Ярославом Мудрим землі над Роставицею увійшли до складу Русі. Ярослав Мудрий з метою зміцнення південний кордонів своєї держави наказав спорудити в басейнах річок Роставиця та Рось низку сторожових фортець, населивши тут полонених поляків.

В XI столітті на Роставиці та Гнилоп'яті з'являються також і городки торків, берендеїв, чорних клобуків — тюркських племен, одні з яких (берендачі, чорні клобуки) самі попросили протекції Великого князя Київського — Володимира Святославича, інші (торки) були примусово розселені на південному кордоні Русі уже за спільного управління (тріумвірату) синів Ярослава Мудрого.

У літописі укріплені поселення згадуються як берендейські городки, які відігравали роль форпосту у захисній лінії по віденному кордону держави проти нападів половців. Останні теж належали до тюркського етносу і вважали чорних клобуків, торків, берендачів зрадниками.

До 1071 року відносять першу згадку про Ростовець, у майбутньому Білилівку, з якою тісно пов'язана історія Журбинець.

У 1093 році половці здійснили похід на Поросся і підпорядкували собі землі басейну річок Рось — Роставиця. Тодішній Великий князь Київський Святополк Ізяславович, намагаючись вгамувати агресивність половців щодо Русі, 1094 року одружився з дочкою їхнього ватажка Тугоркана і йому залишив Поросся як калим за наречену.

Але Тугоркан не задовольнився цим і в 1096 році вирушив походом на Переяславське князівство і цього ж року загинув. Тоді ж сподвижник Тугоркана хан Боняк пройшов територією Поросся, спустошуючи його і дійшов аж до стін Києва. У цей час берендичі і торки, раніше лояльні до Києва, теж почали виявляти відцентрові настрої.

У 1139 році під час міжусобної війни Ярополка Володимировича з Всеволодом Ольговичем берендеї в кількості 3 тисяч прийшли на допомогу Ярополку. Останній як вдячність за надану допомогу дозволив їм повернутися на Поросся. Невдовці на південно-західних кордонах Русі з'явилися торки і утворили 1146 році разом з берендеями союз чорних клобуків, який успішно відбивав напади половців.

Згідно «Повісті временних літ» близько 1175 року «половці прийшли на Київщину і побили Ростиславичів під Роставцем, то Ольговичі дуже тим утішились…»

У зимку 1240—1241 рр. багатотисячна орда хана Батия спустошила землі Поросся, які на наступні 120 років потрапили під владу Золотої Орди.

У складі Золотої Орди (1240—1362) Плано Карпіні, який подоружував у 1245 році через Волинь та Київщину до Монголії так описував побачене: «Після цього князь (Василько Романович) послав з нами до Києва одного слугу. Однак ми все ж їхали увесь час у смертельній небезпеці через литовців, які часто і потай, скільки могли, робили набіги на Русію і особливо в тих місцях, через які ми повинні були проїжджати; а що велика частина людей Русії була перебита татарами або взята в полон, вони аж ніяк не могли вчинити їм сильний опір, а з боку самих руських ми були у безпеці, дякуючи вищеназваному слузі. Звідси з допомагаючої нам милості божої і позбувшися ворогів хреста христового, ми прибули до Києва, який був столицею Русії»«Татари вступили в землю язичників-турків; перемігши їх, вони пішли проти Русі і зробили велике побиття в землі Русі, зруйнували міста та фортеці і вбили людей, обложили Київ, який був столицею Русі; після довгої облоги вони взяли його і вбили жителів міста. Тому, коли ми їхали через їх землю, ми знаходили в полі незліченну кількість голів і кісток мертвих людей. Це місто було дуже великим і дуже багатолюдним, а тепер розорений майже дотла: ледь животіє там двісті будинків, а людей татари тримають у самому тяжкому рабстві. Йдучи звідси, вони спустошили всю Русь»В 1252—1254 роках баскак Золотої Орди на Правобережній Україні — Куремса, здійснив похід на Поділля та Волинь, що входили до складу Руського королівства, але зазнав поразки від Данила Романовича та його синів Лева і Шварна. В 1258 р. замінений золотоординським темником Бурундаєм.

З 1258 року правителем (темником) монгольських територій на Правому березі Дніпра було призначено Бурундая. На його вимогу були знищені укріплення в Руському королівстві: Володимир, Луцьк, Львів, Кременець, Данилів, Черн, Стіжок Волинський та інші міста (окрім Холма, що витримав облогу). Бурундай примусив волинського князя Василька Романовича взяти разом з татарами участь у походах на Литву (1258) та Польщу (1259).

В останній чверті 13 століття за правління короля Лева І на короткий час землі Поросся входили до складу Руського королівства.

У складі Великого князівство Литовського, Руського і Жемайтійського (1362—1569) Звільнити край від панування Золотої Орди вдалося після перемоги в литово-руських військ у Битві під Синіми Водами у 1362 році. Поросся ввійшло до складу Київського князівства, яке перебувало у васальній залежності Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського.

У 1431—1435 рр. землі Журбинеччини разом із всією Київщиною ввійшли до складу відновленого Великого князівства Руського на чолі з Великим князем Свидригайлом.

У 1471 році литовське військо зайняло Київ, ліквідувавши Київське князівство та перетворивши його на воєводство.

Історія села

У складі Речі Посполитої (1569—1648) У 1569 році землі Журбинеччини увійшли до складу Королівства Польського в рамках федеративної Речі Посполитої та входили до Білилівського маєтку, Київського повіту, Київського воєводства, Речі Посполитої.

За історичними документами видно, що з 1583 року Іван Голуб виконує у Білилівці обов'язки підстарости князя Корецького, з 15 квітня 1629 р. ці землі за Королівським універсалом передаються Юрію Івановичу Голубу, королівському ротмістру, на довічне володіння. Проте Юрій Голуб в'їжджає до власного маєтку, лише у 1630 р., на чолі із невеликою армією в якій бачимо Адама Дворецького та ротмістра Самуїла Лаща. До цього власником маєтку вважав себе п. Людвіг Олизар-Волчкович. Правдоподібно, що землі, про які йшла мова вище, постійно діставали нападу орди. Ще за дуже давніх часів стояло тут місто Білилів, який вміщав у собі сорок сороків (усі храми за рішенням Стоглавого собору (1551 р.) були розподілені на староства або благочиння, які називалися «сороками») і багато лицарства, але орда дуже часто нападала на Україну і знищила цей город. В церквах татари тримали коней. Коли це було невідомо, але може бути, що це відбулось у 1483 році, під час наїзду татарів, коли Менглі-Гірей хан Перекопський запустив мародерські загони по всій Київщині і знищив все до щенту і тут запанувала пустеля. Тільки наприкінці 16 століття Білилів, на місці давно знищеного міста, почав заселятись знову під назвою Білилівка чи Роставиці. Якось в 1607 році один з наїздів татарських, застав тут коронні війська, які звели з ними битву, але були розгромлені, а Білилівка і ціла околиця повторно знищена. Поліг у цьому бою Ярош Вільга Гадзімірський, досвідчений військовий муж, лицар, захисник цього краю. З давніх актів відомо, що вже 1608 року прибрала ці маєтності Анна з Ходкевичів, княжна Іоахімова-Корецька, дідичка містечка Корець, уроджена сестра великого Кароля Ходкевича. Не встигла однак набути ці маєтності, як в 1612 році знову напали татари і Білилівка тільки що по-новому заселена обернулась в пустелю. Та незважаючи на те, ці місця знову були заселені людьми. Окрім Білилівки, неподалік виникли ще інші села: Сестринівка, Махаринці, Огіївка і Голубівка. Засновниками цих сіл стала шляхта, яка була на службі князів Корецьких (в тому числі і Дворецькі). Це Сестринець, Махаринський, Огій і Голуб. В Білилівці Анна Корецька збудувала замок тут же монастир східного обряду і другий банний недомурований. Також збудувала дім для подорожніх. Її син Самуель, князь Корецький, був узятий в полон у битві під Цецорою і в Стамбулі був задушений у вежі. Мати його пережила. По її смерті маєтність Білилівська перейшла до дочки Самуеля Анни, яка була замужем за Андрієм Ліщинським зреклась своєї частки з Білилівських володінь на користь Кароля. Князь Кароль Корецький був фундатором в Білилівці костьолу римського обряду. Помер він у 1623 році. По його смерті володіння волинські і українські перейшли у спадок до його єдиного сина князя Самуеля Кароля. Той син помер у 1651 році останній нащадок сестер князя Самуеля і Кароля, а дочок князя Іоахіма Корецького, Чарторийських, Сапігів, Радзівілів і Санечушків. Князі Самуель і Кароль Корецькі мали великі борги. Білилівку і інші села ще за життя свого роздали під застави. Тому володарем Білилівки вже в 1644 році був якийсь Павло Янковський.

Перша згадка про Журбинці, відома на сьогодні, відноситься до 12 січня 1602 року, та зафіксована в Декреті Вінницького земського суду в справі за скаргою брацлавського воєводи та кременецького старости князя Януша Збаразького про захоплення належної йому половини Губинського маєтку Волинським воєводичем Яхимом Корецьким та його дружиною Анною Ходкевечівною.

У 1644 році місто Білилівку та навколишні села князем Самуелем-Каролем Сангушком було передано під заставу Павлу Янковському. У 1647 році Катерина Потоцька (уроджена Янковська) організувала наїзд на село Журбинці поблизу сучасного Бердичева, у ході ворогувань з місцевою власницею Покривницькою.

4 травня 1647 року за наказом пані Катарини (до шлюбу Янковської), дружини Флоріана Потоцького, сестри тодішнього власника міста Білилівки Павла Янковського, частину селян на яких було здійснено напад перегнали до Білилівки, коло якої і було засноване нове поселення Журбинці.

У складі Гетьманщини (1648—1699)

Паволоцький полк На весні 1648 року вибухає національно-визвольна війна на чолі з Богданом Хмельницьким, місцеве населення активно долучається до військових дій, зокрема 6-8 липня 1648 року бере участь у битві під Махнівкою на чолі з Максимом Кривоносом проти шляхетських військ князя Яреми Вишневецького.

У липні 1648 року сформовано Паволоцький полк Війська Запорозького. В рамках полку такі населені пункти, як Ружин, Журбинці, Білилівка, Верхівня, Вчорайше, Карабчиїв, Ягнятин, Трубчіїв формували Ружинську сотню. У липні 1648 року місцевим краєм пройшло військо Богдана Хмельницького наступаючи до Пилявців, і ще раз у грудні повертаючись з переможного походу із-під Замостя до Києва.