Шведське правління в історії фінського народу охоплювало тривалий період з 1104 по 1809 роки. Шведську експансію спонукнуло бажання зайняти в цьому регіоні сильну позицію для стримування політики Великого Новгорода, спрямованої на поступову інтеграцію фіно-угрів до складу новгородських земель. У цей період відбулася християнізація фінів, потім прийняття ними лютеранства і багатьох аспектів західно- і північно-європейської культури. Етнічні шведи активно заселяли малонаселені острівні і прибережні регіони Фінляндії, і збереглися там до сьогодні. Протягом усього цього періоду, і навіть в перші десятиліття російського правління, шведська мова продовжувала залишатися єдиною офіційною мовою країни, приходячи в занепад через швидше зростання сільського фінномовного населення, яке поступово мігрувало в шведськомовні міста. Шведський період в історії Фінляндії підійшов до кінця після приєднання країни до Російської імперії в 1809 році як автономне Велике князівство Фінляндське.
Прихід католицизму Заселення Аландських островів вікінгами з території сучасної Швеції почалося близько 500 року. До 800 року перші стоянки вікінгів з'явилися і в континентальній Фінляндії. До XII століття в Швеції зміцнилася королівська влада, що сприяло посиленню її впливу на Фінляндію, або Естерландію ( — «Східні землі»), як тоді називали її шведи. Тоді ж, через суперництво між папою і Священною Римською імперією, за велінням папи були засновані нові архієпископства — в Лунді (1104) і Уппсалі (1164). Це було зроблено для того, щоб, використовуючи політичний вакуум, зайняти сильнішу позицію проти політики Великого Новгорода. А також для того, щоб усунути архієпископа Бременського, який відрізнявся надмірною вірністю імператорові. Все це сприяло місіонерській діяльності в більш організованій формі, ніж раніше. У середньовічних джерелах згадуються три Хрестових походи до Фінляндії, які історики датують 1157, 1249—1250 і 1293—1300 роками.
Північні хрестові походи
Перший шведський хрестовий похід очолив, відповідно до церковної традиції, британський монах Генріх Упсальський. Під захистом короля Еріка IX він здійснив місіонерський похід в південно-західну Фінляндію, який став відомий нащадкам завдяки подальшій канонізації Генріха і оголошення його покровителем Або (Турку), бо, за переказами, монах за життя творив добро і чудеса.Близько 1220 року шведи заснували єпископську кафедру в Фінляндії. Першим єпископом був британський священник Фома. При ньому шведи, ймовірно, в союзі з мечоносцями, спорядили військо під проводом ярла (першого сановника) Біргера (за іншими відомостями — Ульфа Фасси) для ослаблення впливу Новгорода, але зазнали невдачі в битві з військом князя Олександра Невського на притоці річки Неви Іжорі, в 1240 роціСанкт-Петербург. Петроград. Ленинград: Энциклопедический справочник/ Ред. коллегия Белова Л. Н. и др.-М.: научное издательство «Советская энциклопедия». 1992.-687 с.; ил. ISBN 5-85270-037-1. Згодом на місці битви був встановлений пам'ятний камінь (який існує і сьогодні), а князь, що взяв у битві особисту участь, отримав додаток до імені — «Невський».
Ярл Біргер підкорив у 1249 році землю ям-тавастів (Тавастландію) і заснував замок ТавастгусПисьмо короля Биргера". Архивировано из оригинала 27.09.2007 на латинском языке. Национальный совет по древностям..
Вирішальні битви за оволодіння східним узбережжям Фінської затоки і внутрішніми частинами країни проходили наприкінці XIII і на початку XIV століття. Маршал Торгільс Кнутссон під час третього хрестового походу в 1293 році здійснив похід на новгородців, завоювавши південно-західну Карелію і заснувавши там Виборзький замок, а в 1300 році шведи звели фортецю Ландскруна на березі річки Неви, яка через рік була взята новгородцями на чолі з сином Олександра Невського князем Андрієм Городецьким, після чого фортеця була зруйнована.
Військові дії між шведами і новгородцями тривали майже безперервно до 1323 року, коли шведський король Магнус Еріксон за сприяння Ганзи уклав з новгородським князем Юрієм Даниловичем Орєховський мир (на острові Орєховий (в гирлі річки Неви). Цим договором була встановлена східна межа шведських володінь.
Це був не тільки політичний кордон, а й межа, яка надалі розділила дві релігії і дві культури. Фінляндія і її жителі переважно були пов'язані зі шведською державою і католицькою церквою. Населені пункти Раума, Порво, Пори та Наанталі стали першими, які отримали разом з Турку і Виборгом міські права.
Землі Бу Йонссона Внаслідок віддаленості країни, слабкості шведського уряду і хаотичного стану управління в епоху, що передувала укладенню Кальмарской унії (1397) і прямувала за нею, шведські вельможі, які володіли ленами в Фінляндії, управляли своїми землями майже незалежно. Протягом більшої частини XIV і XV століть в Швеції мали місце затяжні міжусобиці через престолонаслідування. Влада короля була слабка, у дворянства ж були дуже міцні позиції.
1362 року фіни отримали здавна притаманне корінним шведам право брати участь у виборі короля; таким чином із завойованої області країна стала повноправною частиною шведської держави на правах провінції (підкорені згодом Прибалтійські провінції цим правом не користувалися).
У 1363 році король Магнус Еріксон був скинутий із престолу дворянством, посиленню влади якого чимало сприяли злощасні «братні чвари» (як, наприклад, між королем Біргером і його братами). На місце скинутого короля дворяни обрали Альбрехта Мекленбурзького (1364—1389), щоб правити від його імені на власний розсуд. Час правління Альбрехта збігається з періодом найбільшого занепаду королівської влади в Швеції і найбільшої могутності дворянства.
Однією з найвпливовіших фігур того часу був Бу Йонссон найбільший в Швеції землевласник, який сприяв сходженню на трон Альбрехта Мекленбурзького на виборах короля в 1364 році. Незабаром Бу Йонссон отримав посаду дротса, тобто вищого канцлера королівства. З самого початку король залежав від економічної підтримки Бу Йонссона, завдяки чому останній зумів потроху викупити велику частину королівських маєтків і зробитися фактичним правителем.
Епоха Кальмарскої унії З цього об'єднання починається остання епоха середньовічної історії Швеції, так звана епоха Кальмарської унії (1397—1523).
Маргарита I Данська, яка уклала Кальмарську унію, була визнана у Фінляндії королевою в 1398 році, тобто на 9 років пізніше, ніж у Швеції. ЇЇ спадкоємець Ерік Померанський (1412—1439) зумів тимчасово підняти значення королівської влади; він упорядкував судочинство в Фінляндії, розділивши країну на два судових округи: південний і північний.
У Фінляндії Ерік користувався любов'ю народу, але в Швеції його не любили за те, що він роздавав найважливіші посади данцям і німцям, утискаючи шведів. Це викликало повстання далекарлійців. У Швеції настав період анархії, що ознаменувався боротьбою прихильників Данії, або уніоністів (духовенство і вище дворянство), з патріотичною партією (нижче дворянство і селянство). Боротьба відобразилася і у Фінляндії. На чолі патріотичної партії стояли Енгельбрехтсон, потім Карл Кнутсон, фінляндець за походженням, який три рази обирався регентом держави, а після його смерті (1470) — рід Стуре.
Під час регентства Стіна Стуре старшого спалахнула війна з Московською державою (1495—1497). Росіяни обложили Виборг, де замкнувся воєвода Кнут Поссе, але не змогли взяти місто і спустошили Саволакс і Тавастландію. Стуре, зайнятий боротьбою зі своїми противниками, не міг допомогти фінляндському війську; війна скінчилася перемир'ям в Новгороді. Коли Густав Ваза повстав проти Кристіана II, данці трималися в Фінляндії довше, ніж в Швеції, внаслідок чого визвольна війна затягнулася тут на кілька місяців.
З часу Орєховського миру (1323) країна розділялася на наступні провінції: Аланда, власне Фінляндія, Сатакунта, Нюланд, Тавастландія і Західна Карелія. Найважливішими замками, котрі служили резиденцією шведських вельмож, були Абоський замок (вперше згадується в 1198 році), Виборзький замок і фортеця в Тавастгусі (Кронобурзі). Замки служили резиденціями шведських вельмож, що володіли в Фінляндії великими ленами, які, однак, не були спадковими.
В руках шведів знаходилися усі вищі адміністративні і судові посади. Тому на низькі посади почали призначати місцевих дворян. До 1435 року лише дворяни могли право посилати депутаті на риксдаги, які називалися «вельможними днями» (). Мовою адміністрації була шведська, але населення продовжувало говорити фінською. Шведські настрої поширювалися із замків, але повільно. До кінця середніх віків фіни мало прониклися шведською культурою, в значній степені зберігши древні традиції, включаючи й деякі язичницькі звичаї. Духовенство мало більш значний вплив ніж світська влада. В її руках скопилися значні багатства. Найвідомішими єпископами були Геммінг (1338—1366), Беро Бальк (1385—1412), Магнус Таваст (1412—1450). Незважаючи на їх ревнощі, християнство до кінця періоду не встигло пустити глибокого коріння. Введення протестантства при Густаві Вазі і його наступниках не зустріло жодного опору. Торговля знаходилася в руках Ганзи. Міста були влаштовані по германському зразку.
У XVI столітті в Фінляндію проникла Реформація. Єпископ Турку Мікаель Агрікола (1510—1557) переклав на фінську мову Новий Завіт. Повністю Біблія була перекладена в 1642 році. Після цього почався швидкий розвиток національної фінської культури.
Правління Густава Вази (1523—1560)
Одним з перших і найбільш ревних поборників протестантства у Фінляндії був Мікаель Агрікола (1510—1557), син фінського рибалки, згодом став Абоським єпископом. Він створив фінський алфавіт, переклав на фінську мову спочатку молитовник, а пізніше Новий Завіт (1548). У передмові до молитовника виражалася впевненість, що «Бог, що читає в серцях людей, зрозуміє, звичайно, також молитву фіна». Цим Агрікола поклав початок фінської писемності.
При Густаві Вазі почалася колонізація північних незаселених земель, а також централізація в економіці, яка полягає в тому, що оподаткування та фінансове управління, раніше засновані на системі феодальних прав, тепер стали входити в сферу прямого управління централізованої держави. Фінансові труднощі королівської влади, що призвели до майже повної конфіскації церковного майна, призвели до проголошення 1542 року незаселених земель Фінляндії королівською власністю. Це підготувало ґрунт для великої територіальної експансії, особливо в Саволаксі, де поселення поширювалися на сотні кілометрів на північ і північно-західний напрямки і стали приносити доходи у вигляді податків.
З метою конкуренції Таллінну (Ревелю) був заснований Гельсінгфорс (1550). Війна з Росією (1555—1557) закінчилася Новгородським миром, що не змінив кордонів держави.
Густав Ваза зміцнив королівську владу, але поряд з цим також підняв значення дворянства. Відбираючи землі у духовенства, він роздавав їх дворянам. При його синах і онуках значення дворянства ще більш посилилося і досягло кульмінаційного пункту під час боротьби Сигізмунда з герцогом (згодом королем) Карлом.
До цієї епохи відносяться перші серйозні прояви сепаратизму фінляндських вельмож. Будучи справою владолюбства окремих осіб, спроби відокремлення Фінляндії не користувалися співчуттям народу: він залишався вірним законній владі, бачачи в ній захист проти аристократів. Розуміючи, що важко керувати Фінляндією зі Стокгольма, Густав Ваза в 1556 році наділив свого сина Югана титулом герцога Фінляндії. Це дало Югану можливість вести незалежну політику. Густав Ваза помер в 1560 році.
Після Густава Вази (1560—1617)
Після смерті Густава Васи почалася міжусобна війна між його синами — Еріком, Юганом і Карлом. Герцог Юган задумав відокремитися від Швеції і зробитися самостійним правителем. Він вступив в боротьбу зі своїм братом Еріком XIV, який став королем (1560—1568), але був переможений і відвезений полоненим в Стокгольм. У 1568 році Ерік XIV був повалений з престолу Юганом і іншим братом, Карлом, і поміщений під варту, втративши «всі королівські права на Швецію».