Михайло Степа́нович Возня́к — український літературознавець та фольклорист, академік АН УРСР за спеціальністю літературознавство (з 29 червня 1929 року). Депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання (1940–1947). Михайло Возняк зробив вагомий внесок у розвиток українського літературознавства, текстології та фольклористики, а також у дослідження історії української літератури від давніх пам’яток до новітньої доби.
Наукова діяльність Возняка охоплює широкий спектр проблем — від аналізу староукраїнських рукописів, полемічної та барокової літератури до вивчення творчості класиків XIX–XX століть, зокрема Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки та інших. Особливе місце в його доробку посідають франкознавчі студії, завдяки яким він вважається одним із засновників цього напряму в українській гуманітаристиці.
Дослідник активно працював у наукових товариствах і навчальних закладах Львова, був автором фундаментальної тритомної «Історії української літератури» (1920–1924), численних монографій, статей і публікацій джерельних матеріалів. Його праці вирізняються масштабною джерельною базою, увагою до тексту та прагненням системно осмислити розвиток українського письменства в історичному контексті.
Життєпис Народився 3 жовтня 1881 року в селі Вільках Мазовецьких (тепер село Волиця Жовківського району Львівської області) в селянській родині.
Як зазначив в автобіографії Возняк, його батько — малоземельний селянин Степан Возняка та мати — Єва з роду Матвієвих. Усіх дітей батьки віддавали на навчання до місцевої початкової школи у рідному селі, а потім Рава-Руської семирічної школи, у якій Михайло навчався до 1895, що дало йому можливість вступити в Академічну гімназію у Львові (упродовж 1897−1904). Продовження навчання визначив випадок: молодий інтелігент (богослов Дем'ян Гура) звернув увагу на зацікавлення сільського хлопчини книжками і настійливо радив батькам конче віддати його до гімназії. Пізніше Михайло наполіг на тому, щоб до сюди записалися і два його молодші брати, заробляючи на всіх репетиторством, тобто приватними уроками з гімназистами та матуристами.
Університетські заняття на філософському факультеті Львівського університету у 1904−1908 були спрямовані на вивчення української філології як основного предмета та класичної філології як другої спеціалізації Л. Клебан зазначає: «Під час навчання в університеті М. Возняк брав участь у боротьбі українців за український університет, що розгорталася з кінця ХІХ ст.»Клебан Л. Наукова та громадська діяльність Михайла Возняка. — Львів, 2010. — С. 39. Після здобуття університетського диплома 1908 рішенням Краєвої шкільної ради направлений на викладацьку роботу до Львівської Академічної гімназії, де працював до 1914 року. З 1911 року (за рекомендацією К. Студинського) Возняк стає дійсним членом філологічної секції НТШ, де ще з 1904 на сторінках ЗНТШ розпочав публікувати свої перші наукові розвідки. Водночас був активним учасником товариства «Просвіта», оприлюднював свої наукові і публіцистичні праці в літературних серіях «Учітеся, брати мої…» та «Народна бібліотека». Перша світова війна і московська окупація Львова знищили братів Возняка (росіяни арештували старшого брата, який у тюрмі захворів на прогресуючий туберкульоз та інфікував молодшого), сам учений під час війни вчителював на гімназійних курсах у різних містах Галичини, редагував «Вісник» у Талергофі — австрійському таборі для військовополонених українців з російської армії. У 1920–1939 роках працював у прогресивних журналах «Вікна», «Культура» тощо.
У 1929 році вчений-літературознавець був обраний академіком ВУАН, а від 1936 — АН УРСР, що не завадило йому у 1933 році разом з багатьма іншими галицькими культурними діячами публічно протестувати проти злочинних дій щодо української нації в СРСР, а саме проти організації комуністичним режимом голодомору. За принциповість своєї позиції був позбавлений членства в радянських наукових інституціях і — відповідно — грошового утримання. Все ж, від 1939 року — професор (без наукового ступеня) Львівського університету, а з 1944 року — завідувач кафедри української літератури Львівського університету. Член КПРС з 1951 року.
1940 року був обраний депутатом Верховної Ради УРСР першого скликання від Рава-Руської виборчої округи № 331 Львівської області.Довідник з історії КПРС
Від 1951 керував відділом української літератури Інституту суспільних наук АН УРСР й очолював кафедру української літератури аж до смерті у 1954 році.Нечиталюк М. «Честь праці!»: Академік Михайло Возняк у спогадах та публікаціях. — Львів, 2000. — 424 с.)
Помер 20 листопада 1954 року у Львові. Похований у Львові на Личаківському кладовищі (поле № 1). На могилі барельєф роботи скульптора Еммануїла Миська.Жадько В. О. Український некрополь // К., 2005. — С. 146.
Наукова діяльність
Михайло Возняк розпочав публікуватися на сторінках Записок наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові. Це були розвідки про українські педагогічні праці XVI−XVII (так звані «граматики») та XIX століть, а саме про діяльність Лаврентія Зизанія, Івана Могильницького, Якова Головацького, Маркіяна Шашкевича, Івана Франка («Причинки до студій над писанням Лаврентія Зизанія», 1908; «Філологічні праці Івана Могильницького», 1910; «Граматика Лаврентія Зизанія 1596 р.», 1911; «Маркіян Шашкевич як фольклорист», 1911; «Оповідання про Маркіяна Шашкевича», 1911; «Життя і значіння Івана Франка», 1913; «Перша редакція „Розправи о язиці южнорускім і єго наречіях“ Якова Головацького», 1914 та ін.). Після поразки українських визвольних змагань у 1917−1920 роках учений відмовився від польського громадянства і втратив можливість працювати в офіційних державних освітніх установах, тому зосередився на науковій і публіцистичній діяльності, друкувався в українській галицькій періодиці (особливо продуктивною була співпраця з педагогічним журналом «Учитель»), а також (головно під впливом і за посередництвом М. Грушевського, з яким Возняк активно співпрацював) в галицьких прокомуністичних виданнях та часописах УРСР («Вікна», «Культура», «Нові шляхи», «Червоний шлях» та ін.). У Львові вчений, незважаючи на відмову у працевлаштуванні в державних польських установах, разом з колегами за фахом викладає у підпільному Львівському університеті, що діяв з вересня 1921 до кінця 1925.
Парадигма наукових зацікавлень навіть раннього Возняка надзвичайно велика, діапазон філолога-дослідника дуже широкий. Він досліджував стародруки, полемічну літературу XVI—XVII століттях, історію становлення і розвитку українського театру, зародження і функціонування старослов'янської мови як літературної, перші граматики української мови, фольклор. Упродовж усього свого наукового життя Возняк виявляв пристрасну увагу до новинок спеціальної літератури із згаданих галузей знань і систематично їх рецензував. Саме з рецензії розпочалася його дослідницька робота, коли молодий учений в 1907 опублікував відгук на працю І. Свєнціцького «Обзор сношений Карпатской Руси с Россией в первую половину ХІХ в.»Вальо М. Академік М. С. Возняк і книга // Формування і використання бібліотечних фондів. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 100.
Особлива роль в українському літературознавстві належиться Вознякові за актуалізацію і популяризацію зв'язків письменників материкової України і Галичини, де він продовжив відомі інтенції І. Франка, спрямовані на те, аби об'єднати в одне русло культурне життя двох, штучно відмежованих одна від одної частин України. М. Возняк оприлюднив багато невідомих матеріалів про зв'язки з галицьким українським культурним середовищем Лесі Українки, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, П. Грабовського, діячів театру корифеїв кінця XIX поч. XX ст.; вивчав та популяризував творчі біографії І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка (зокрема — про рецепцію його творчості у Західній Україні), Л. Боровиковського, М. Шашкевича, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника та інші. Треба відзначити мовознавчу і фольклористичну спадщину Возняка, його діяльність як історика української журналістики, дослідника українського підручника з літератури і мови, педагога-методиста і завідувача кафедри, наукового керівника й очільника літературознавчої ґенерації та наукової школи, громадського і національного діяча, який вивчав також культурні взаємини слов'янських народів, цікавився історією козаччини. Безперечно, основні здобутки залишив у площині літературознавчій, де виокремлюємо чотири основні напрями: дослідження давньої української літератури і фольклору, історія літератури, шашкевичезнавство, франкознавство.