Іва́н Я́кович Франко́ (, Нагуєвичі, Дрогобицький повіт, Самбірський округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська Імперія — , Львів, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина) — видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), доктор габілітований (1895), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906)Щербак Л. Франко Іван Якович // . Член Товариства «Просвіта».
Упродовж своєї понад 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний науковець — літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, політолог, економіст, філософ. Його творчий доробок, писаний українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами було понад 220 видань, у тому числі понад 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських письменників, тобто заробляв на життя літературною працею.
Життєпис
Батьки Іван Франко народився 27 серпня 1856 року, у будинку № 7, присілку Війтова гора (Слобода) села Нагуєвичі Самбірського округу Королівства Галичини та Володимирії. Він був старшою дитиною в сім'ї і мав двох братів і сеструНадія Вишневська Іван Франко і його твори для дітей // Іван Франко Земле, моя всеплодющая мати… — К.:Веселка, 2000. — С. 18. — 399 с. — ISBN 966-01-0152-X.
Батько, Яків Іванович Франко (1802 — 15 квітня 1865), син Івана Франка та Катерини Кімакович, був заможним сільським ковалем. За однією з версій, у яку вірив і сам Іван Франко, батьківський рід походив від німецьких колоністівДещо про себе самого / Іван Франко. Зібрання творів: В 50 т. / Т. 31: Літературно-критичні праці (1897—1899) // Упоряд. та комент. Ю. Л. Булаховської, В. П. Вєдіної, Т. I. Комаринця, К. П. Куткоковець, В. П. Лук'янової, А.I.Скоця; Ред. Г. Д. Вервес, О. Н. Мороз. — К.: Наук. думка, 1981. — С. 29, чим пояснював незвичне прізвище, бо, мовляв, у ньому є «кавалочок німця»Лист до Уляни Кравченко від 14 листопада 1883 року / Іван Франко. Зібрання творів: В 50 т. / Т. 48: Листи (1874—1885) / Упоряд. та комент. В. В. Громової та ін.; Ред Н. Л. Калениченко. — К.: Наук. думка, 1986. — С. 368. Проте згідно з останніми дослідженнями, родина Франків мешкала на теренах давнього Руського воєводства ще до поділів і масового переселення туди німецьких колоністів. На відміну від них, належала до греко-католицької церквиІван Франко [Текст]. Кн. 1. Рід Якова / Р. Горак, Я. Гнатів Меморіальний музей І. Франка. — Львів : Місіонер, 2000..
Мати, Марія Миколаївна (1835 — 1 червня 1872), дочка Миколая Кульчицького та Людовіки Гвоздецької, походила із т. зв. «ходачкової» (збіднілої) шляхти та належала до герба Сас. Коли Іванові було дев'ять років (1865), помер батько. 22 листопада 1865 мати Івана, вступила в шлюб удруге, з Григорієм Стефановичем Гавриликом, молодшим за Марію на 6 років. Вітчим уважно ставився до дітей і фактично замінив їм батька. Франко підтримував дружні стосунки з ним упродовж усього життя. На 16-му році життя Івана (1872) померла мати. Вітчим одружився вдруге.
Дитинство
Попри те що рано залишився сиротою, Іван Франко здобув ґрунтовну освіту. «Школу Франко перейшов довгу і хорошу» (М. Зеров). У 1862 році батько віддав Івана до тривіальної (початкової) школи в сусідньому селі Ясениця Сільна, звідки родом була дружина Якова Франка — Іванова мати. Там хлопець навчився рахувати, читати і писати українською, польською і німецькою. Він страждав від свавілля жорстоких вчителів. Спогади про навчання у початковій школі лягли в основу його оповідань «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben», «Отець-гуморист». У 1864—1867 роках Іван продовжив навчання в нормальній Головній міській школі отців василіян у Дрогобичі (з німецькою мовою викладання), а 1867 року вступив до Дрогобицької реальної гімназії ім. Франца-Йосифа, яка саме тоді переходила на польську мову навчання.
Іван Франко писав про гімназійних вчителів у «Споминах із моїх гімназійних часів», оповіданні «Гірчичне зерно» та інших. Згадує Іван Франко о. О. Торонського, К. Охримовича, Е. Турчинського, Ю. Турчинського, Е. Міхонського та І. Верхратського. Іван Верхратський, який був класним керівником Івана Франка, давав йому читати книги М. Драгоманова, П. Куліша, Т. Шевченка та інших українських письменників, організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів, у тому числі Іван Франко. Про початок своєї літературної діяльності Іван Франко розповів у листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890 рокуДо М. П. Драгоманова / Іван Франко. Зібрання творів: В 50 т. / Т. 49: Листи (1886—1894) / Упоряд. та комент. Н. О. Вишневської та ін.; Ред. Ф. П. Погребенник. — К.: Наукова думка, 1986. — С. 236:Почав я писати віршем і прозою дуже вчасно, ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення у мене літературного смаку мали два вчителі: Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі і поети…
Юність
У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца-Йосифа (нині у кількох приміщеннях цієї гімназії розташований Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. Зі свого заробітку виділяв гроші на книжки для особистої бібліотеки.
Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі. У цей період Іван багато читав: твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Тоді ж почав перекладати твори античних авторів (Софокла, Евріпіда).
Ще в нижчій гімназії Франко почав комплектувати власну бібліотеку (налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами), збирати фольклор, писати вірші та прозу. Перший вірш «Великдень» (1871), присвячений батькові, не зберігся. 1873 роком датуються перші збережені поезії («Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця («Юґурта», «Ромул і Рем»).
Університети У 1875 році, закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Іван Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем, друкував свої перші твори у виданні «кружка» — журналі «Друг» (з 1874 року), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876 року.
Під впливом трьох листів Михайла Драгоманова до редакції «Друга» перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко чотири рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). З 13 жовтня по 7 листопада 1879 року служив у збройних силах Австро-Угорщини у Львові, Наталія Рашкевич, 29 серпня 2023. Через перший арешт змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його в 1878—1879 роках, прослухавши загалом сім семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890—1891 роках, навчаючись у Чернівецькому університеті 8-й семестр, необхідний для докторату.
Активна діяльність
У 1870–1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із Михайлом Павликом видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвін» і «Молот» (усі 1878), спільно з Іваном Белеєм — журнал «Світ» (1881—1882), із гуртком львівського студентства — молодіжний журнал «Товариш» (1888). Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті «Діло» (1883—1886), журналах «Зоря» (1883—1886) та «Правда» (1888); багатьох польських і австрійських часописах.
Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким та ін.). Тоді-таки познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською.
Протягом певного часу, зокрема, в 1890 році був членом Історичного товариства у Львові ()Towarzystwo historyczne // Kurjer Lwowski. — 1890. — № 350 (18 grud.). — S. 5—6. .
У 1890 році став одним із засновників і першим головою (до 1898 року) Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії, редактором її друкованих органів — газет «Народ» (1890—1895), «Хлібороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895 року). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).
1893 року у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Ягича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії, однак до викладання на кафедрі української словесности Львівського університету, що звільнилася по смерті Омеляна Огоновського, допущений не був (хоча габілітація успішно відбулася 1895).
Разом із дружиною Ольгою Франко видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894—1897). Упродовж 1887—1897 років працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті «Die Zeit» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчості А. Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera». Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Юліана Романчука.
1899 року Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Тоді-таки завдяки підтримці Михайла Грушевського став дійсним (1899; 1904 — почесним) членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), відтак відійшов від активної політичної діяльності та присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907; спільно з Михайлом Грушевським та Володимиром Гнатюком).
У 1906 році отримав звання почесного доктора Харківського університету. Знаком визнання помітної ролі Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього (1898) та 40-літнього (1913) ювілеїв його творчої діяльності.
Останні роки