Мико́ла Григо́рович Гринько́ (22 травня 1920, Херсон — 10 квітня 1989, Київ, УРСР, СРСР) — український радянський актор театру, кіно та естради. Заслужений артист УРСР (1969). Народний артист УРСР (1973).

Життєпис Народився в сім'ї акторів. Батьки грали у Первомайському робітничо-селянському пересувному театрі (батько Григорій Іванович Гринько, мати Лілія Казимирівна Броневська, заслужена артистка УРСР). На заваді мрії про акторство стала німецько-радянська війна — Миколу призвали на фронт.

На фронті він служив стрільцем-радистом авіаполку, був комсоргом полку, пізніше — гвардії старшиною. У своїй частині створив ансамбль самодіяльності, який гастролював як фронтова бригада. За активну участь у художній самодіяльності та комсомольську роботу був нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

Після війни став помічником режисера, а з 1946 року — провідним актором Запорізького драматичного театру імені М. Щорса, актором Ужгородського музично-драматичного театру. 1949 року закінчив театральну студію при Запорізькому театрі. З 1955-го — актор та художній керівник Київського естрадного оркестру «Дніпро», з 1963 — актор кіностудії ім. Олександра Довженка.

Дебютував у кіно 1951 року в ролі Бунтаря у фільмі «Тарас Шевченко» режисера Ігоря Савченка.

Наступні десять років майже не знімався. Першою по-справжньому серйозною роботою стала роль солдата-американця у фільмі 1961 року «Мир тому, хто входить» режисерів Олександра Алова та Володимира Наумова. За переказами, постановника отримали ящик коньяку, вигравши парі в американської делегації, доводячи, що грав солдата не американець, а українець. Картина отримала спеціальну нагороду журі Венеційського кінофестивалю, а Гриньку присудили особливий приз «За рекламу автомобілів фірми „Studebaker“» — власне автомобіль цієї фірми.

У 1962 році був художнім керівником джазового колективу «Дніпро», де співала Валентина Купріна.

На кіностудії ім. Олександра Довженка його не вважали за «свого» актора, знімали дуже мало, не запропонували жодної головної ролі. Його сценарій до «Украденого щастя» Івана Франка пролежав у студійних кабінетах 6 років і його покладено «на полицю».

Помітною стала роль у фільмі 1969 року «Сюжет для невеликого оповідання» Сергія Юткевича, про історію створення п'єси «Чайка» та її провал на сцені Александринського театру. Гринько втілив образ Антона Чехова, піся чого у коридорах «Мосфільму» з ним тривалий час віталися: «Здорові були, Антоне Павловичу». На французький прем'єрі фільму Чехов-Гринько мав успіх, співставний із Мариною Владі, його партнеркою у фільмі.

Помітними стали роботи Гринька у фільмах Андрія Тарковського, який побачив його у картині «Мир тому, хто входить», тривалий час його розшукував, а після зустрічі називав своїм талісманом. Дебютував Гринько у Тарковського у фільмі «Іванове дитинство» 1962 року. Картина здобула найвищу нагороду Венеційського кінофестивалю — «Золотого лева». Згодом були «Андрій Рубльов» (1966), «Солярис» (1972), «Дзеркало» (1974), і одна з найкращих робіт Гринька — роль Професора у «Сталкері» (1979). В оскароносному фільмі Райнера Фасбіндера, головний герой описує свою улюблену сцену з «Соляриса» Андрія Тарковського — саме сцену з Гриньком, де його фігуру та роль подано хоч і дуже лаконічно, двома словами, але вичерпно.

У 1970-х режисери відкрили нову грань таланту актора: величезне почуття гумору, потяг до імпровізацій та відмінну пластику. Особливо ці якості помітні в дитячих фільмах, де він чудово рухався та співав: «Автомобіль, скрипка і собака Клякса», «Пригоди Електроніка» тощо. Для декількох поколінь став класичним його втілений образ тата Карла у фільмі-казці «Пригоди Буратіно» Леоніда Нечаєва — актора не хотіли затверджувати через його високий зріст, проте Нечаєв зміг відстояти свій вибір.

Заповітною мрією Гринька було втілити образ Дон Кіхота. Проте, запрошення від Резо Чхеїдзе надійшло тоді, коли актор за віком та станом здоров'я вже не міг узятися за таку роботу. Чхеїдзе дав можливість Гринькові побути Доном Кіхотом три дні на знімальному майданчику — і три дні захоплені глядачі на грузинській кіностудії аплодували Миколі Григоровичу. Чхеїдзе зберіг відзняті проби. На широкому екрані Гринько–Дон Кіхот з'явився у хвилинному епізоді у фільмі «Пригоди у місті, якого немає» Леоніда Нечаєва.

Помер 10 квітня 1989 від лейкозу. Його дружина Айше Чулак-огли продала всі цінності, які в неї були, щоб встановити йому надгробний пам'ятник на Байковому кладовищі.

Фільмографія

 — Тарас Шевченко — кріпак-бунтар  — Є такий хлопець — Сарафанов 1956 — Павло Корчагін — станційний чекіст  — Правда — сматрос-телеграфiст  — Мир тому, хто входить — американський солдат-водій  — Велика дорога — червоний комбриг 1962 — Веселі історії — дядько Боря 1962 — Іванове дитинство — Грязнов 1962 — Мовчать тільки статуї — Іваненко 1962 — Сірий вовк — Джон Тейнер  — Стежки-доріжки — міліціонер  — Тіні забутих предків — ватаг вівчарів 1964 — Сон — дяк 1964 — Повість про Пташкіна — Понєдєльнік  — Вірність — поляк 1965 — Ми, російський народ — Іван Чортомлик 1965 — Загибель ескадри — Артем, комісар 1965 — Немає невідомих солдатів — військлікар 1965 — Хочу вірити — керівник підпілля  — Поганий анекдот — офіцер 1966 — Формула веселки — відпочиваючий на спортбазі 1966 — Київські фрески 1966 — Авдотья Павлівна — Іван, директор школи (роль озвучив інший артист) 1966 — Андрій Рубльов — Данило Чорний  — Війна і мир — Десаль 1967 — Бур'ян — Миронов, секретар парткому 1967 — Тиха Одеса — Золотаренко  — Один шанс із тисячі — Денис Корнійович Прохоренко  — Тільки три ночі — Серафим 1969 — Комісари — Арефьєв 1969 — Золоті ворота — архімандрит 1969 — Сюжет для невеликого оповідання — Антон Чехов 1969 — Небезпечні гастролі — Андрій Максимович (Віконт де Кордель) (прототип Максим Литвинов; озвучення — Олег Мокшанцев)  — Один із нас — Зігфрід Келлер, співробітник абверу (озвучення — В'ячеслав Тихонов) 1970 — Море у вогні — Іван Петров, генерал 1970 — Чорне сонце — Джон Барт, радник ООН  — Рудобельська республіка — Врангель (роль озвучив інший артист) 1971 — Лада з країни берендеїв — Дон Педро, міністр витончених церемоній  — Нічний мотоцикліст — Борис Михайлович Комаровський, капітан міліції 1972 — Соляріс — батько Кріса Кельвіна 1972 — Остання справа комісара Берлаха — батько Кріса Кельвіна  — Ринг — Хромченко 1973 — Міста і роки — Лелендін 1973 — Новосілля (інша назва: «Хроніка подільського села») — Филимон  — Весняні зміни — Василь Васильович Васильєв, вчитель математики 1974 — Дзеркало — директор друкарні 1974 — Щовечора після роботи — Олександр Олександрович, завуч 1974 — Ні пуху, ні пера — радикулітник 1974 — Під кам'яним небом — Сергій Трохимович Старостін 1974 — Пригоди в місті, якого немає — Дон Кіхот (озвучення — Артем Карапетян) 1974 — Романс про закоханих — віце-адмірал 1974 — Автомобіль, скрипка і собака Клякса — музикант, що грає на контрабасі і татo Олега 1974 — Не болить голова у дятла — батько Сєви Мухіна (озвучення — Ігор Єфімов) 1974 — Шпак і Ліра — Михайло Михайлович («дядько Ваня»)  — Пригоди Буратіно — тато Карло 1975 — Полковник у відставці — Корній Корнійович Полунін (озвучення — Ігор Єфімов) 1975 — Зникла експедиція — Аркадій Миколайович Смєлков, професор 1975 — Афоня — дядько Єгор 1975 — У самого Чорного моря — Гліб Миколайович Чехарін 1975 — Дума про Ковпака — товариш Дем'ян  — «Сто грам» для хоробрості... — Олександр Петрович Нікітін 1976 — Ати-бати, йшли солдати… — полковник, Костянтинів командир 1976 — Еквілібрист — конюх Василь 1976 — Тимур і його команда — полковник Павло Александров 1976 — Двадцять днів без війни — В'ячеслав, відомий поет, давній друг Лопатіна (озвучення — Інокентій Смоктуновський) 1976 — Така вона, гра — Валерій Микитович Лавров, директор футбольного клубу вищої ліги 1976 — Звільнення Праги — генерал Бредлі 1976 — Юлія Вревська — Савашевич 1976 — Свято печеної картоплі — німець  — Хто поїде в Трускавець — батько 1977 — Фантазії Веснухіна — Степан Степанович (дядько Стьопа), міліціонер  — Море — Рогулін 1978 — Випадкові пасажири — Єлизарич, начальник районної автоколони 1978 — Поки божеволіє мрія — Павло Казарінов, авіаконструктор 1978 — У мене все гаразд — Григор'єв, генерал  — Останнє полювання — Іван Сергійович Шатохін, господар факторії 1979 — Пригоди Електроніка — професор Громов 1979 — Сталкер — професор (озвучення — Сергій Яковлєв) 1979 — Охоронець — червоний командир  — Два довгих гудки в тумані — Федір Петрович Калашников, капітан пароплава (озвучення — Олександр Дем'яненко) 1980 — Соло — Олександр Михайлович, музикант-валторніст 1980 — Юність Петра — старець Нектарій 1980 — Громадянин Льошка — Іван Єфремович, директор ліспромгоспу 1980 — Тегеран-43 — Армолін, шеф розвідника Андрія Бородіна 1980 — На початку славних справ — старець Нектарій  — Ярослав Мудрий — Никон, чернець 1981 — Таємниця, відома всім — Товстун, старший групи піратів 1981 — Наказ: вогонь не відкривати — Разін 1981 — Очікування полковника Шалигіна — полковник Шалигін 1981 — Будьте моїм чоловіком — курортник-відпочивальник (чоловік курортниці, що любила театр) 1981 — Депутатський час — Петрунін 1981 — Залишаюся з вами — Горєлов, секретар підпільного райкому 1981 — Останній гейм — Вікентій Ілліч Оленич, батько Стаса, полковник 1981 — Оленяче полювання — Микола Якович Дашкевич 1981 — Про тебе — батько  — Усмішки Нечипорівки — Нечипор 1982 — Простір для маневру — Петро Опанасович Демидов, новий працівник конструкторського бюро  — Щастя Никифора Бубнова — Гліб Іванович Дєдок 1983 — Тут твій фронт — парторг заводу 1983 —  — робот Рейн 1983 — Миргород та його мешканці — Іван Іванович  — Той, хто йде слідом — учитель (роль озвучив інший артист) 1984 — Без права на провал — Іван 1984 — Невідомий солдат — дідусь Кроша 1984 — Звинувачення — Слісаренко  — Сестра моя Люся — Ілля Льова, старий з візком 1985 — Стрибок — Дорожников 1985 — Груба посадка — головний конструктор 1985 — Пароль знали двоє — граф Олександр Кабардін, один з керівників білої еміграції  — Скарга — обласний прокурор 1986 — Співуча Росія — Леонід Борисович Образцов 1986 — Мільйон у шлюбному кошику — дід Симеоне, орендований дідусь-інвалід у візочку 1986 — Щасливий, хто любив… 1986 — До розслідування приступити — Олексій Олексійович Федін 1986 — Звинувачується весілля — Іван Тимофійович, учитель, гість  — У Криму не завжди літо — Гордій Пилипович Нащокін 1987 — Вийти з лісу на галявину — учитель 1987 — Сенс життя — Пославський 1987 — Одного разу збрехавши… — академік Станіслав Сергійович Шешко, вчений в Центрі управління польотами  — Пропоную руку і серце — Микола Михайлович Чмутін, пенсіонер, колишній викладач історії  — Генеральна репетиція — Іван Семенович Орлай, директор Ніжинської гімназії (озвучення — Ігор Єфімов)

Нагороди і відзнаки 1944 - медаль "За бойові заслуги"

1960 - медаль "За трудовую доблесть"

1969 - Заслужений артист УРСР

1973 - Народний артист України

1980 - орден "Знак почота"

1985 - орден "Отечественной войни" ІІ ступеня

Вшанування пам'яті

На державному рівні 3 грудня 2019 року Верховна Рада України ухвалила Постанову "Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2020 році" в якій зазначається, урочисто відзначити на державному рівні у 2020 році "22 травня - 100 років з дня народження Миколи Гринька (1920-1989), кіноактора, народного артиста УРСР".

Інше Книга «Микола Гринько» (К., 1987, Ю. Р. Нечипоренко, Р. М. Померанський) — нарис про життя і творчість народного артиста УРСР М. Г. Гринька. Вулиця Миколи Гринька в Херсоні.

Примітки

Джерела Кіно-Театр: Світлана Петренко. «Айше Чулак-Огли-Гринько: „Його помітили відразу“» (2005:#3) Микола Гринько (peoples.ru) Олег Вергеліс «Дзеркало тижня» (№ 26, 08 липня 2006): Тато Карло в країні «диваків». Дві долі Миколи Гринька Ольга Клейменова. Багатодонний талісман Тарковського // Віче (журнал В. Р. У.) Гринько Микола Григорович на сайті kino-teatr.ru