Президентство Річарда Ніксона почалося опівдні по Північноамериканському східному часу 20 січня 1969, коли Річард Ніксон був приведений до присяги як 37-й президента Сполучених Штатів, і закінчилося 9 серпня 1974 року, коли він пішов у відставку майже напевно перед імпічментом і відсторонення від посади, єдиний президент США, який це робив. Його змінив віце-президент Джеральд Форд. Республіканець Ніксон вступив в посаду після того, як на президентських виборах 1968 року, в яких він переміг чинного віце-президента Г'юберт Гамфрі.

Основна увага Ніксона під час роботи на посаді була на зовнішніх справах. Він зосередив увагу на розрядці з КНР та Радянським Союзом, зменшивши напруженість в холодній війні з обома країнами. У рамках цієї політики Ніксон підписав Договір про боротьбу проти балістичної ракети та SALT I, два знакові договори про контроль над озброєнням з Радянським Союзом. Ніксон оприлюднив доктрину Ніксона, яка закликала до опосередкованої допомоги Сполучених Штатів, а не до прямих зобов'язань США, як це спостерігається у війні у В'єтнамі. Після обширних переговорів з Північним В'єтнамом Ніксон відкликав останніх солдатів США з Південного В'єтнаму в 1973 році, закінчивши військовий проект того ж року. Щоб запобігти можливості подальшого втручання США у В'єтнам, Конгрес прийняв резолюцію державних сил щодо вето Ніксона.

У внутрішніх справах Ніксон виступав за політику "нового федералізму", в рамках якої федеральні повноваження та обов'язки перекладалися б на штати. Однак він зіткнувся з Демократичним конгресом, який не поділяв його цілі і, в деяких випадках, прийняв законодавство щодо його вето. Запропонована Ніксоном реформа федеральних програм соціального забезпечення, не прийняв Конгрес, але Конгрес прийняв один аспект його пропозиції у вигляді додаткового доходу від безпеки, який надає допомогу особам з низьким рівнем доходу, які мають старший вік або інвалідність. Адміністрація Ніксона прийняла «низький рівень» щодо шкільної дегрегації, але адміністрація застосувала накази щодо десегрегації суду та здійснила першу позитивну дію-план у США. Ніксон також головував над створенням Агенції з охорони навколишнього природного середовища та прийняттям основних екологічних законів, таких як Закон про чисту воду. В економічному відношенні роки Ніксона почали період "стагфляції", який триватиме до 1970-х.

Ніксон здобув переконливу перемогу на президентських виборах 1972 року, але під час кампанії оперативники Ніксона провели кілька операцій, покликаних підірвати Демократичну партію. Одна з таких операцій, вторгнення до штабу Демократичного національного комітету, закінчилася арештом п'яти грабіжників і породила розслідування в Конгресі. Ніксон заперечував будь-яку причетність до вторгнення, але, після появи стрічки, яка свідчила про те, що Ніксон знав про причетність Білого дому до справи Вотергейт, незабаром після того, як вони відбулися, Палата представників розпочала провадження у справі про імпічмент. Зіткнувшись з відстороненням Конгресу, Ніксон пішов у відставку. Хоча деякі вчені вважають, що Ніксон "був надмірно злісний за свої провини і недостатньо визнаний за його чесноти" Ніксон, як правило, вважається президентом нижче середнього рівня в опитуваннях істориків та політологів.

Вибори 1968 року

Республіканська номінація Річард Ніксон служив віце-президентом з 1953 по 1961 рік при президенті Дуайті Ейзенхауері, і програв на президентських виборах 1960 року Джону Ф. Кеннеді. У роки після його поразки Ніксон зарекомендував себе як важливий партійний лідер, який звертався як до поміркованих, так і до консерваторів. Ніксон вступив у змагання за кандидатуру у президенти від республіканців 1968 року, впевнений, що, маючи демократи не переможуть через війну у В'єтнамі, республіканець мав хороші шанси виграти президентство в листопаді, хоча він очікував, що вибори будуть такими ж близькими, як в 1960 році. За рік до Республіканської національної конвенції 1968 року першим фаворитом кандидатури в президенти партії був губернатор штату Мічиган Джордж Ромні, але кампанія Ромні була заснована на питанні війни у В'єтнамі. Ніксон зарекомендував себе як чіткий передовик після серії ранніх первинних перемог. Його головними конкурентами за висунення були губернатор Каліфорнії Рональд Рейган, який командував лояльністю багатьох консерваторів, та губернатор штату Нью-Йорк Нельсон Рокфеллер, котрий сильно стежив за поміркованими партіями.

На серпневій республіканській національній конвенції в Маямі-Біч, штат Флорида, Рейган та Рокфеллер обговорили об'єднання сил у рух "стоп-Ніксон", але коаліція так і не здійснилася, і Ніксон забезпечив номінацію на першому голосуванні. Він обрав губернатора Спіро Агню з Меріленда своїм керівником, який, як вважав Ніксон, об'єднає партію, звернувшись як до помірних північних, так і до юдерів, невдоволених демократами. Вибір Агню багатьма погано сприйнявся; Washington Post описав Агню як «найбільш ексцентричного політичного призначення з моменту римського імператора Калігули імені його кінь консулом. У своєму слові про прийняття Ніксон сформулював послання надії, заявивши: "Ми протягаємо руку дружби до всіх людей... І ми працюємо над метою відкритого світу, відкритого неба, відкритих міст, відкритих сердець, відкритого розуму».

Загальні вибори

На початку 1968 року більшість демократів очікували, що президента Ліндона Б. Джонсона буде повторно висунуто. Ці сподівання зруйнував сенатор Юджин Маккарті, який зосередив свою кампанію на опозиції до політики В'єтнаму Джонсона. Маккарті 12 березня в Нью-Гемпширі програв Джонсону в першій праймеріз Демократичної партії, а близькість результатів вразила створення партії і спонукала сенатора Роберта Ф. Кеннеді з Нью-Йорка до участі у перегонах. Через два тижні Джонсон сказав приголомшеній країні, що не буде балотуватися на другий термін. У наступні тижні значна частина імпульсу, який рухала кампанію Маккарті вперед, перемістилася до Кеннеді. Віце-президент Г'юберт Гамфрі заявив про власну кандидатуру, заручившись підтримкою багатьох прихильників Джонсона. Кеннеді був убитий Серханом в червні 1968 року, в результаті чого Гамфрі і Маккарті в двох, залишилися основними кандидатами в гонці. Гамфрі виграв кандидатуру президента на серпневій демократичній конвенції в Чикаго, а його віце-президентом був обраний Едмунд Маскі зі штату Мен. Поруч із конвенційним залом тисячі молодих антивоєнних активістів, які зібралися протестувати проти війни у В'єтнамі жорстоко зіткнулися з поліцією. Погром, який транслювався у світі телебаченням, покалічив кампанію Гамфрі. Опитування на День праці після конвенції Гамфрі відступили від Ніксона більш ніж на 20 відсоткових пунктів.

Окрім Ніксона та Гамфрі, до гонки приєднався колишній губернатор демократів Джордж Уоллес з Алабами, вокальний сегрегаціоніст, який балотувався від Американської незалежної партії. Уоллес майже не сподівався на перемогу на виборах, але він сподівався відмовити більшості кандидатів у партії більшістю голосів на виборах, тим самим відправивши вибори до Палати представників, де конгресмени сегрегації можуть отримати поступки на підтримку. Вбивства Кеннеді та Мартіна Лютера Кінга-молодшого.у поєднанні з невдоволенням у війні у В'єтнамі, заворушеннями в рамках Демократичної національної конвенції та низкою міських заворушень у різних містах зробили 1968 рік самим бурхливим роком десятиліття. Протягом року Ніксон зображував себе фігурою стабільності в період національних заворушень і потрясінь. Він звернувся до того, що згодом назвав "мовчазною більшістю" американців із соціально консервативними, які не любили контркультури 1960-х та антивоєнних демонстрантів. Ніксон проводив відому телевізійну рекламну кампанію, зустрічаючись із прихильниками перед камерами. Він пообіцяв "світ з честю" під час війни у В'єтнамі, але не відпускали особливості того , як він буде досягти цієї мети, в результаті чого в ЗМІ натяків, що він повинен мати "секретний план".

Місце голосування Гамфрі покращилося в останні тижні кампанії, коли він відсторонився від політики В'єтнаму Джонсона. Джонсон прагнув укласти мирну угоду з Північним В'єтнамом за тиждень до виборів; Проблема залишається суперечливою, чи втручалася кампанія Ніксона у будь-які триваючі переговори між адміністрацією Джонсона та південно-в'єтнамцями, залучивши Анну Шенно, визначну китайсько-американську фандрейзерську республіканську партію. Незалежно від того, як Ніксон брав участь чи ні, мирні переговори закінчилися незадовго до виборів, притупивши імпульс Гамфрі. У день виборів Ніксон переміг Хамфрі приблизно 500 000 голосів - 43,4% до 42,7%; Уоллес отримав 13,5% голосів. Ніксон забезпечив 301 голос колегії виборників до 191 Гамфрі і 46 за Уоллеса. Ніксон здобув підтримку багатьох білих етнічних та південних білих виборців, які традиційно підтримували Демократичну партію, але він втратив позиції серед виборців афро-американців. У своїй промові про перемогу Ніксон пообіцяв, що його адміністрація намагатиметься об'єднати поділену націю. Незважаючи на перемогу Ніксона, республіканці не змогли здобути під контролем ні палату, ні сенат на одночасних виборах у конгрес.

Адміністрація

Для основних рішень свого президентства Ніксон покладався на Виконавчий кабінет Президента, а не на Кабінет Міністрів. Начальник штабу з персоналу Халдеман та радник Джон Ерліхман стали двома найвпливовішими співробітниками з питань внутрішніх справ, і значна частина взаємодії Ніксона з іншими співробітниками проводилася через Хальдемана. З початку перебування Ніксона, консервативний економіст Артур Ф. Бернс і ліберальний колишній чиновник адміністрації Джонсона Деніел Патрік Мойніхан служили як важливі радники, але обидва покинули Білий дім наприкінці 1970 року. Консервативний адвокат Чарльз Колсон також з'явився як важливий радник після того, як він приєднався до адміністрації наприкінці 1969 р  В відміну від багатьох своїх колег - членів кабінету, генеральний прокурор Джон Н. Мітчелл панував в Білому домі, і Мітчелл привів пошук кандидатів Верховного суду. У зовнішніх справах Ніксон посилив значення Ради національної безпеки, яку очолив радник з національної безпеки Генрі Кіссінджер. Перший державний секретар Ніксона Вільям П. Роджерс, був значною мірою відсторонений під час перебування на посаді, і в 1973 році Кіссінджер змінив Роджерса на посаді державного секретаря, продовжуючи виконувати функції радника з національної безпеки. Ніксон головував щодо реорганізації Бюро бюджету в більш потужний Управління з управління та бюджету, надалі зосереджуючи виконавчу владу в Білому домі. Він також створив Внутрішню раду, організацію, відповідальну за координацію та формулювання внутрішньої політики. Ніксон намагався централізувати контроль над розвідувальними органами, але він, як правило, зробив це невдало, частково через натиск директора ФБР Дж. Едгара Гувера.