Президентство Двайта Ейзенгавера розпочалося опівдні EST 20 січня 1953 року, коли він був приведений до присяги як 34-й президент Сполучених Штатів, і закінчилося 20 січня 1961 р. Ейзенхауер, республіканець, вступив в посаду президента після його перемоги над демократом Едлаєм Стівенсоном на президентських виборах 1952 року. Його змінив на посаді демократ Джон Фіцджеральд Кеннеді після президентських виборів 1960 року.

Ейзенгавер обіймав посаду під час холодної війни, періоду стійкої геополітичної напруги між США та Радянським Союзом. Політика Ейзенгавера "Новий погляд" підкреслювала важливість ядерної зброї як засобів стримування військових загроз, а США під час президентства Ейзенгавера створили запас ядерної зброї та систем ядерної доставки. Незабаром після вступу на посаду Ейзенгавер домовився про припинення війни в Кореї. Після Суецької кризи Ейзенгавер оприлюднив доктрину Ейзенгавера, посиливши зобов'язання США на Близькому Сході. У відповідь на Кубинську революцію, адміністрація Ейзенгавера розірвала зв'язки з Кубою і розпочала підготовку до вторгнення на Кубу кубинськими вигнанцями, в кінцевому підсумку призвело до невдалого вторгнення в Затоку свиней. Ейзенгавер також уповноважив Центральне розвідувальне управління здійснювати приховані дії, такі як Гватемальський переворот 1954 року.

У внутрішніх справах Ейзенгавер відстоював політику "сучасного республіканства", яка займала середину між ліберальними демократами та консервативним крилом Республіканської партії. Ейзенгавер продовжувала програми "Новий курс", розширював соціальне забезпечення та надав пріоритет збалансованому бюджету щодо зниження податків. Він відіграв головну роль у створенні Міжштатної системи автомобільних доріг, масштабного інфраструктурного проєкту, що складався з десятків тисяч миль розділених автошляхів. Після запуску Sputnik 1 Ейзенгавер підписав Закон про національну оборонну освіту та головував у створенні НАСА. Незважаючи на те, що він не прийняв визначну постанову Верховного Суду про дегрегацію у справі Браун проти Комітету з питань освіти 1954 року, Ейзенгавер примусив прийняти Суд і підписав перший важливий законопроєкт про громадянські права з кінця реконструкції.

Ейзенгавер переміг на президентських виборах 1956 року в результаті кращого результату і підтримував позитивні рейтинги схвалення протягом усього свого перебування на посаді, але запуск Sputnik 1 і погана економіка сприяли республіканським втратам на виборах 1958 року. На президентських виборах 1960 року віце-президент Річард Ніксон програв Кеннеді з вузьким відривом. Ейзенгавер пішов з посади, популярної у громадськості, але спочатку багато коментаторів розглядалися як президент "нічого робити". Його репутація значно зросла після виходу його приватних паперів у 1970-х. За опитуваннями істориків та політологів він, як правило, займає першу чверть президентів.

Вибори 1952 р.

Республіканська номінація Увійшовши до республіканських праймеріз 1952 року, двома основними претендентами на республіканську кандидатуру в президенти були генерал Двайт Д. Ейзенгавер та сенатор Роберт А. Тафт з Огайо, Губернатор Ерл Воррен з Каліфорнії і колишній губернатор Гарольд Стассен з Міннесоти. Тафт очолив консервативне крило партії, яке було зосереджено на Середньому Заході, відкинуло багато програм соціальної допомоги Нового Курсу, створених у 1930-х роках, і, як правило, провів не інтервенціоністську зовнішньополітичну позицію. Тафт був кандидатом у номінації республіканців у 1940 та 1948 роках, але обидва рази зазнавав поразки від поміркованих республіканців з Нью-Йорка. Венделлу Вілкі в 1940 році та Томасу Е. Дьюї в 1948 році.

Дьюї, кандидат у президенти партії у 1944 та 1948 роках, керував поміркованим крилом партії, зосередженим у східних штатах. Ці помірники, як правило, готові прийняти більшість аспектів держави соціального добробуту, створеної «Новою угодою», і, як правило, були інтервенціоністами в холодну війну. Сам Дьюї відмовився балотуватися у президенти втретє, але він та інші помірковані прагнули використати свій вплив для того, щоб республіканський квиток на 1952 рік наблизився до їх крила партії. З цією метою проєкт організації Ейзенгавера був зібраний, починаючи з вересня 1951 р. Через два тижні на засіданні Конференції національних губернаторів сім республіканських губернаторів підтримали його кандидатуру. Ейзенгавер, потім служитиме в якості верховного головнокомандувача об'єднаних збройних сил в НАТО, які вже давно згадуються в якості можливого кандидата в президенти, але він не хотів брати участь в партійних політиках. Тим не менш, його турбували неінтервентистські погляди Тафта, особливо його протидія НАТО, яку Ейзенгавер вважав важливим стримуванням проти радянської агресії. Його також мотивувала корупція, яка, на його думку, потрапила до федерального уряду протягом пізніших років адміністрації Трумена.

Наприкінці 1951 року Ейзенгавер заявив, що не буде проти будь-яких зусиль щодо висування його на посаду президента, хоча все ж відмовився відкрито висуватися. У січні 1952 року сенатор Генрі Кабот Лодж-молодший оголосив, що ім'я Ейзенгавера буде винесено в первинному штаті Нью-Гемпшир, хоча він ще офіційно не вступив у перегони. Результатом в Нью-Гемпширі стала солідна перемога Ейзенгавера з 46 661 голосами, 35 838 голосів за Тафта і 6,574 за Стассена. У квітні Ейзенгавер пішов у відставку зі свого командування НАТО та повернувся до США. Сили тафта влаштували сильну боротьбу на решти праймеріз, і до моменту Республіканської національної конвенції липня 1952 року, досі було незрозуміло, чи виграє Тафт чи Ейзенгавер у президентській номінації.

Коли в Чикаго відкрилася Республіканська національна конвенція 1952 року, менеджери Ейзенгавера звинуватили Тафта в «крадіжці» голосів делегата в південних штатах, стверджуючи, що союзники Тафта несправедливо відмовили делегатським прихильникам Ейзенгавера і поставили делегатів Тафта на їх місце. Лодж і Дьюї пропонували виселити протафтантівських делегатів у цих штатах і замінити їх делегатами про Ейзенгавера, цю пропозицію вони назвали «чесною грою». Хоча Тафт і його прихильники гнівно заперечували це звинувачення, конвенція проголосувала за підтримку Fair Play 658 до 548, і Тафт втратив багатьох південних делегатів. Ейзенгавер також отримав ще два прискорення, по-перше, коли кілька непідписаних державних делегацій, такі як Мічиган та Пенсільванія, вирішили підтримати його, а по-друге, коли Стассен звільнив своїх делегатів і попросив їх підтримати Ейзенгавера, чия поміркована політика він більше віддав перевагу політиці Тафта. Вилучення багатьох протафтанських південних делегатів та підтримка держав, які не отримали рішення, вирішили висунути кандидатуру на користь Ейзенгавера, яку він переміг у першому голосуванні. Після цього, сенатор Річард Ніксон з Каліфорнії був висунутий акламацією своїм кандидатом у віце-президенти. Ніксон, чиє ім'я вийшло на перший план рано і часто в передконвенційних розмовах між керівниками передвиборних кампаній Ейзенгавера, був обраний через його відносну молодь (39 років) та тверду антикомуністичну довіру.

Загальні вибори Діючий президент Гаррі С. Трумен оголосив, що не буде балотуватися, у березні 1952 року, зробивши незрозумілим, хто виграє демократичну кандидатуру президента. Делегати Демократичної національної конвенції 1952 року, яка також проходила в Чикаго, висунули губернатора Іллінойсу Едлая Е. Стівенсона президентом у третьому голосуванні. Сенатором Джоном Спаркманом з Алабами був обраний його віце-президентом. Конвенція закінчилася широкою впевненістю, що партія обрала потужного кандидата в президенти, який би проводив змагальну кампанію. Стівенсон сконцентрувався на виголошенні серії продуманих промов навколо нації. Хоча його стиль вражав інтелектуалів та науковців, деякі політичні експерти замислювалися про те, чи говорив він «над головами» більшості його слухачів, і вони називали його «яєчником», виходячи з його облисіння та інтелектуальної поведінки. Однак його найбільшою відповідальністю була непопулярність діючого президента Гаррі Трумена. Незважаючи на те, що Стівенсон не був членом адміністрації Трумена, виборці значною мірою ігнорували його записи і обтяжували його Труменом. Історик Герберт Пармет каже, що Стівенсону:не вдалося розігнати широке визнання, що для розділеної Америки, розірваної параноєю і нездатною зрозуміти, що порушило передбачуване спокій післявоєнного світу, дійсно настав час змін. Ні Стівенсон, ні хтось інший не могли відвернути електорат від його бажання відкинути «труманізм». Республіканська стратегія під час осінньої кампанії була зосереджена на неперевершеній популярності Ейзенгавера. Айк подорожував до 45 з 48 штатів, його героїчний образ та прості розмови збуджували великий натовп, який чув, як він говорив із кабуса похідного поїзда. У своїх виступах Ейзенгавер ніколи не згадував Стівенсона по імені, натомість безжально нападав на передбачувані невдачі адміністрації Трумена: «Корея, комунізм та корупція». Крім виступів, він отримав своє повідомлення виборцям через 30-секундну рекламу на телебаченні; це були перші президентські вибори, на яких телебачення відігравало головну роль. У внутрішній політиці Ейзенгавер нападав на зростаючий вплив федерального уряду на економіку, тоді як у зовнішніх справах він підтримував сильну американську роль у стримуванні розширення комунізму. Ейзенгавер прийняв велику частину риторики та позицій сучасного ВГП, і багато його публічних заяв були розроблені для того, щоб завоювати консервативних прихильників Тафта.

Потенційно руйнівне звинувачення вдарило, коли Ніксон звинуватив кілька газет у отриманні 18 000 доларів США за недекларовані «подарунки» від заможних донорів Каліфорнії. Ейзенгавер та його помічники вирішили скинути Ніксона з кандидатури та вибрати іншого товариша. Ніксон відповів на звинувачення у національній телевізійній промові «Промова шашок», 23 вересня. У цій промові Ніксон спростував звинувачення проти нього, детально розповів про його скромні фінансові активи та запропонував оцінку кандидатури Ейзенгавера. Родзинка виступу прозвучала тоді, коли Ніксон заявив, що прихильник подарував дочкам — собаку на ім'я «Шашка» — і він не поверне його, тому що дочки його любили. Громадськість відповіла на промову виливши підтримку, і Ейзенгавер залишив його у кандидатурі.

Зрештою, тягар триваючої війни в Кореї, комуністична загроза та скандали з адміністрацією Трумена, а також популярність Ейзенгавера були занадто великими, щоб Стівенсон їх здолав. Ейзенгавер здобув неабияку перемогу, набравши 55,2 відсотка голосів населення та 442 голоси виборців. Стівенсон отримав 44,5 відсотка голосів населення та 89 голосів виборців. Ейзенгавер виграв усі штати за межами Півдня, а також Вірджинію, Флориду та Техас, кожен з яких проголосував за республіканця лише вдруге з моменту закінчення Реконструкції. Під час паралельних виборів у конгрес республіканці перемогли під контролем Палати представників та Сенату.

Адміністрація

Кабінет Ейзенгавер делегував вибір свого кабінету двом близьким соратникам, Луціусу Д. Клей та Герберту Браунеллу-молодшому, Браунеллу, юрисконсульту Дьюї, став генеральним прокурором. Кабінет державного секретаря перейшов до Джона Фостера Даллеса, давнього речника республіканців з питань зовнішньої політики, який допоміг розробити Статут ООН та Сан-Франциско. Даллес проїхав майже 560 000 миль (901,233 км) за шість років свого перебування на посаді. Поза кабінетом Ейзенгавер обрав Шермана Адамса на посаду начальника апарату Білого дому та Мілтона С. Ейзенгавера, брат президента і видатний адміністратор коледжу, виступили важливим радником. Ейзенгавер також підвищив роль Ради національної безпеки і призначив Роберта Катлера на посаду першого радника з національної безпеки.