Династія Мін () або Велика країна Мін (; 1368–1644) — династія, що правила Китаєм після ліквідації монгольської династії Юань. У часи панування Мін населення Китаю нараховувало від 160 до 200 мільйонів мешканцівНайнижча оцінка — Fairbank & Goldman, 2006:128, найвища — Ebrey 1999:197.. Ця династія була останньою династією Китаю, що керувалася етнічними китайцями — ханьцями. Вона була повалена повстанцями Лі Цзичена й поступилася маньчжурській династії Цін. Хоча столиця Мін, місто Пекін, був узятий маньчжурами в 1644 році, імператор та його двір втекли до Південного Китаю і правили звідти ще до 1662 рокуПеріод існування Мін у Південному Китаї з 1644 по 1662 роки називають Південною Мін..
За правління Мін Китай володів великим флотом і армією чисельністю в 1 мільйон чоловікEbrey (2006), 271.. Хоча приватна морська торгівля й офіційні посольства з Китаю мали місце за панування минулих династій, флот мусульманського адмірала-євнуха Чжен Хе, споруджений у часи Мін у XV столітті, повністю перевершив своїх попередників розмірами й масштабом. На час панування Мін припадають реалізація великих будівничих проектів, таких як реставрація Великого китайського каналу і Великого китайського муру, а також спорудження Забороненого міста імператора в Пекіні в першій чверті XV століття.
Історія
Повстання й подальша боротьба за владу У період з 1271 по 1368 рік Китай був частиною монгольської імперії Юань, яка проводила дискримінаційну державну політику щодо китайців, що викликало невдоволення. До падіння монгольської династії призвели як жорсткий податковий гніт, так і катастрофічний розлив річки Хуанхе, зумовлений тим, що іригаційні споруди прийшли в непридатний стан. Промисловість і сільське господарство занепадали, і сотні тисяч селян, насильно зігнаних для ремонту річкових дамб, повстали.Gascoigne, 150..
Це повстання отримало в історіографії назву повстання червоних пов'язок. Війська повстанців були сформовані членами Білого лотоса — таємного буддійського братства. З середовища повстанців незабаром виділився Чжу Юаньчжан, до початку повстання — бідний селянин, потім — буддійський монах, який долучився до повстання в 1352 році. Спочатку він не виділявся серед інших, проте його вплив значно виріс після одруження на прийомній дочці одного з керівників повстанняEbrey (1999), 190—191.. У 1356 році загін під його командуванням (так званий «Зелений ліс») захопив НанкінGascoigne 151., який пізніше став столицею Мінської династії.
Розуміючи безперспективність народного бунту, Чжу Юаньчжан переправився через річку Янцзи до Південного Китаю. Там він обрав білий прапор, а своїх колишніх союзників оголосив злочинцями. Чжу Юаньчжан закріпив свою владу на півдні країни. Зібравши 250-тисячне військо переміг свого головного суперника, також керівника одного із загонів Чень Юляна в битві біля озера Поянху в 1363 році. Коли вождь Червоних пов'язок — Сяо Мінван — помер за сумнівних обставин, Чжу Юаньчжан остаточно перестав приховувати свої імперські амбіції. У 1368 році він направив армію повстанців на штурм юаньської столиці Ханбалика (нині — Пекін)Ebrey (1999), 191.. Останній юанський імператор утік на північ, у Шанди, а Чжу зруйнував дощенту палаци колишньої династії і привселюдно оголосив про прихід до влади нової династії. Таким чином була відновлена незалежна Китайська держава.
За традиційним принципом правляча династія отримувала назву області, з якої походив її перший імператор. Чжу відкинув цю традицію й наслідував монгольський приклад життєрадісних назв. Він обрав для династії назву Мін (, що означає «сяюча»), себе ж оголосив імператором Хун У. Девізом його правління був обраний «Розлив войовничості» (). Також він волів забути про те, що зобов'язаний своїм піднесенням Білому Лотосу і, щойно прийшов до влади, став заперечувати своє членство в цій організації, а коли став імператором, жорстоко придушував релігійну опозицію.
Правління першого імператора
Внутрішня політика
Перший монарх династії, Імператор Хун У (Юаньчжан) (1368–1398), негайно зайнявся відновленням економіки країни. Він закріпив всі землі, захоплені селянами і великими землевласниками під час війни, за тими, хто їх обробляв. Орної землі не вистачало, тому землероби, котрі піднімали цілину, на три роки звільнялися від податків, що дозволило вже на третій рік правління Хун У заселити цілинні землі навколо міст в північних областях. Надалі уряд також заохочувала біженців та мешканців густонаселених областей до переселення на цілинні землі, надаючи їм усілякі пільгиОчерки истории Китая с древности до «опиумных» войн. — С. 403—412. Для збільшення кількості робочої сили було скасовано рабство (володіти рабами дозволялося лише членам імператорської родини), скорочувалася кількість ченців, заборонялася купівля-продаж вільних людей, в тому числі прийом в заклад дружин, дітей, наложниць, також не дозволялась купівля-продаж рабів.
Одночасно з розширенням державного фонду землі і стимулюванням зростання робочої сили Хун У прагнув вести строгий облік землі та підданих. Вже на наступний рік після заснування нової імперії був виданий імператорський указ, що зобов'язував всім підданим зареєструватися при складанні нових подушних реєстрів. В 1370 році було проведено перший перепис населення, що мав на меті не тільки врахувати всіх підданих, а й визначити розміри майна кожного двору. В 1381 році в цю систему були внесені зміни, що дозволили впорядкувати процедуру збору податків і відбування повинностей.
Імператор Хун У намагався створити сталі самодостатні сільські общини, які б існували незмінно і незалежно від комерційно-торгових міських центрів. Його перебудова основи китайського сільського господарства і посилення транспортно-комунікаційних шляхів через мілітаризовану систему вістунів неочікувано призвела до появи величезного надлишку сільськогосподарської продукції, який можна було збути на стихійних ринках вздовж вістунських шляхів. Це стало причиною впливу міської культури на провінційну культуру і комерцію. Вищі класи суспільства, які складалися з освіченої чиновницької знаті, також зазнали впливу нової культури, заснованої на попиті. На противагу традиціям минулого, купецькі родини почали постачати кандидатів на чиновницькі посади, переймаючи звичаї і уподобання знаті.
Зовнішня політика
В 1381 Мінська імперія зуміла відвоювати в Юньнані (колишня територія королівства Далі) великі землі на південному заході. До кінця XIV століття 200 тисячам військових поселенців було виділено близько 2 мільйонів му (130000 гектарів) землі в майбутніх провінціях Юньнань та ГуйчжоуEbrey (1999), 195.. Ще близько півмільйона китайців приєдналося до перших поселенців пізніше, ці міграції значно змінили етнічний вигляд регіону, тому що раніше близько половини місцевого населення (1,5 млн чоловік) не були ханьцями. У цих районах Мінська імперія здійснювала політику подвійної адміністрації: області, де китайське населення переважало, управлялися по мінським законам і звичаям, області, де більшість населення належало до місцевих племен, управлялося за місцевими звичаями, в той час як племінні вожді клялися дотримуватися порядку і виплачувати данину в обмін на те, що їм постачали китайські товари. В 1464 році племена мяо та яо підняли повстання проти китайського панування, але мінський двір направив проти них з центру країни 30-тисячну армію (серед інших народів, в ній була тисяча монголів), до яких приєдналося 160 000 солдатів, мобілізованих на місці (в провінції Гуансі), і два роки потому повстання було придушенеEbrey (1999), 197.. Пізніше нове повстання було придушене армією під керівництвом чиновника і філософа Ван Янміна (1472—1529), за його наполяганням було засновано спільне правління для китайців і місцевих племен для того, щоб місцеві звичаї також враховувалися в кожному прийнятому рішенні.
Разом з тим основним завданням імперії Мін в той час було запобігання нового монгольського завоювання. Досить успішні бої з монголами майже безперервно велися аж до 1374 року, потім в 1378—1381 і 1387—1388 роках.
Сфера зовнішньої торгівлі була винятковою прерогативою держави. Однак, оскільки в конфуціанському суспільстві торгівля не заохочувалася, як негідне заняття, уряд Чжу Юаньчжана прагнув звести зовнішню торгівлю до обміну дарами з послами держав.
Правління імператора Юнле Після смерті Хун У його онук Чжу Юньвень прийняв владу під ім'ям імператора Цзяньвень (1398—1402). Найближчі радники нового імператора почали проводити контрреформи. Найістотнішою серед них була спроба скасувати роздані засновником уділи. Опір удільних володарів вилився в збройний виступ одного з них — Чжу Ді, принца Янь — проти уряду. Побоюючись владолюбства своїх дядьків, Чжу Юньвень подбав про те, щоб обмежити їхні реальні можливості. Найнебезпечнішим з них в очах імператора був полководець Чжу Ді, поставлений головою області, що включала Пекін, для того, щоб стримувати кордон проти монголів. Після того, як імператор наказав заарештувати багатьох сподвижників дядька, Чжу Ді склав змову проти племінника. Під приводом огородження молодого імператора від небезпеки, що загрожувала йому з боку корумпованого чиновництва, він прийняв командування військом і збунтував його. В кінцевому підсумку Чжу Ді захопив столицю; палац у Нанкіні було спалено дотла, і разом з ним згоріли Цзяньвень, його дружина, мати й придворні. Чжу Ді зійшов на трон під ім'ям імператора Юнле (1403—1424); його правління розглядається деякими дослідниками як «друге заснування» династії Мін, оскільки він круто змінив політичний курс, якого дотримувався його батькоAtwell (2002), 84..
1403 року Юнле оголосив про свій переїзд до Пекіна, який ставав відтепер центром влади. Будівництво нового міста, на якому було зайнято одночасно сотні тисяч людей, тривало з 1407 по 1420. У центрі нової столиці знаходився її владний центр — Імператорське місто, центр якого в свою чергу становило Заборонене місто, житловий палац імператора та його родини.
Зовнішня політика 1407 року Юнле підкорив В'єтнам, але в 1427 війська Мін були змушені залишити країну в зв'язку з наростанням народного опору. Ця війна дорого обійшлася державній казні. У 1431 році нова в'єтнамська династія Ле домоглася незалежності при умові сплати даниниFairbank, 138..
У 1413 та 1433 роках здійснено військові кампанії на чолі з євнухом Ішихою до річки Амуру, Татарської протоки. За 100 км від гирла Амура, на високій скелі біля сучасного селища Тир, він встанови стели на честь будівництва та реконструкції храму Вічного спокою (Юннінси).
Загрозу представляли і монголи, які знову набирали силу в північних степах, що перетворювалася для імператора в проблему першочергової важливості. Щоб запобігти цій загрозі, Чжу Ді здійснив кілька походів до Монголії з метою розгрому противника. Сам переїзд Юнле з Нанкіна в північну столицю Пекін був продиктований необхідністю постійно тримати в полі зору неспокійних північних сусідівRobinson (1999), 80.. Також було встановлено зверхність над чжурчженями.
Кризи