Миха́йло Матча́к ( 28 лютого 1895, с.Воля Якубова, Дрогобицький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Дрогобицький район Львівська область — 19 листопада 1958, Потьма, нині Зубово-Полянський район, Республіка Мордовія, Російська Федерація) — український військовий і політичний діяч, публіцист, книговидавець, в'язень і жертва комуністичного режиму.
Після закінченні Дрогобицької гімназії 1914 року добровольцем вступив до легіону Українських Січових Стрільців (УСС) та брав участь у його битвах до вересня 1916 року, коли в битві на Лисоні потрапив у російський полон. Сотник УСС, один із найближчих соратників полковника Євгена Коновальця, член Стрілецької Ради Січових Стрільців, один із співзасновників «Української Військової Організації» (УВО), депутат сейму Польської Республіки з рамена Української соціалістично-радикальної партії (УСРП) (1928—1930), директор львівської філії Українського Видавництва (УВ)(1941—1945).
1947 року був викрадений агентами НКВС з англійської зони у Відні, де працював у міжнародній допомоговій організації UNRRA, і доправлений літаком до Києва в Лук'янівську в'язницю. Після 15 місяців слідства на основі рішення «особого совєщанія» МДБ СРСР засуджений до 25 років невільничої праці в таборах ГУЛАГу, де і помер 19 листопада 1958 року.
Походження, освіта і громадське середовище
Михайло Матчак народився 28 лютого 1895 року в селі Воля Якубова Дрогобицького повіту Галичини в багатодітній родині. Батько Федір і мати Єва були селянами. Мав сестру Розалію й братів Степана, Дам'яна, Андрія, Івана, Ілька і наймолодшого Петра. Степан і Дам'ян близько 1900 року виїхали до Сполучених Штатів Америки в пошуках кращої долі і вже ніколи не повернулися в Україну. Степан, одружений у США з Розалією Сомкайло, мав сина Віктора, який служив в американському корпусі на європейському театрі Другої світової війни.
Михайло здобув початкову освіту в рідному селі, після чого продовжив освіту в Дрогобицькій державній гімназії імені Франца Йосифа I, яку закінчив з відзначенням у червні 1914 року.
На зламі ХІХ–ХХ століть Воля Якубова вирізнялася серед сіл Дрогобиччини високим рівнем громадської самоорганізації та виразними українськими патріотичними настроями. У селі існувало руханково-пожежне товариство «Січ», активно діяла «Просвіта», осередок якої налічував 125 членів. У рамках «Просвіти» було створено читальню й бібліотеку, яка налічувала 349 книг. Тут селяни мали змогу читати українські книжки й часописи, обговорювати суспільні події, поглиблювати знання з історії та культури свого народу.
Парох села отець Никифор Лещищак (1856—1915) був освіченою людиною, зібрав чималу бібліотеку, заснував позичкову касу, товариство «Сільський господар» і молочарню. Війтом села був Атанас Мельник — авторитетний представник місцевої громади та батько Андрія Мельника, майбутнього полковника Армії УНР й одного з провідників Організації українських націоналістів (ОУН). У селі виділялися активні люди, які вели політичну й громадську просвітницьку роботу. Серед них радник скарбового уряду Василь Танчук, залізничний урядник Кость Зубрицький, суддя Федь Кобрин, учитель гімназії Яким Грех, гімназист Михайло Матчак, студенти Іван Блажкевич, Андрій Мельник та інші. Така атмосфера громадської активності й національної свідомості значною мірою формувала середовище, у якому зростало нове покоління українських діячів.
У Січових Стрільцях Відразу по завершенні навчання в гімназії в червні 1914 року 19-річний Михайло Матчак разом зі старшим колегою й односельцем, інженером лісництва Андрієм Мельником, який щойно завершив навчання у , вступив добровольцем в легіон Українських Січових стрільців. Разом з ним добровольцями до лав УССусів зголосилися його гімназійні колеги з випуску, серед них: Василь Коссак (1-а сотня), Іван Чаповський, Євстахій і Петро Знаки, Іван Марків, Теодор Мартин, Євген Ясеницький (3-я сотня), Петро Яворський. Михайло Матчак та інші товариші з гімназійного випуску Ілько Кузан, Лука Луців, Михайло Мінчак, Михайло Стецюк були приділені до 5-ї сотні легіону Сеня Ґорука
Михайло Матчак брав участь майже у всіх битвах Українських Січових Стрільців до часу битви на Лисоні, де потрапив у полон. До вересня 1914 року УСС працювали над своїм вишколом, а вже з другої декади вересня до кінця вересня на фронт почергово вийшли усі сотні. З 26 вересня сотні Ґорука, Вітовського та Будзиновського поділено на двадцятки, які мали вести партизанську боротьбу в запіллі ворога. Проте, задуманий австрійським командуванням план партизанки не вдався. Лише деяким двадцяткам удалося прорватися у ворожий тил. Більшість повернулася з втратами. Тому усі частини УСС було зібрано в Чинадієво і переформатовано у два з половиною курені. У 3-му півкурені отаманом був Степан Шухевич, а сотниками Дмитро Вітовський та Теодор Рожанковський, якого змінив Іван Коссак. Дмитро Вітовський був приділений на прохання Боєвої Управи УСС з австрійської армії, тому відразу виявив себе як добрий військовик, але також і як політичний провідник і виховник. Тому в його сотню зголошувалися стрільці з інших сотень, зголосився й Матчак. Так сотня Вітовського стала добірною, зложеною із вартісних освічених охотників, що завважило на її пізнішій славі.
У жовтні розпочався осінній карпатський похід УСС, після якого австрійське командування визнало бойову вартість легіону УСС і важливу роль, яку відіграв легіон у наступальних діях австрійської армії на цьому відтинку фронту. Сотня Вітовського, у якій підхорунжий Матчак керував чотою, одною з перших увірвалась 20 жовтня 1914 року у Дрогобич. Її стрільці також виявили свою відвагу і пожертву при захисті гори Кобила, де сотня понесла значні втрати.
Протягом листопада 1914 року — лютого 1915 року легіон УСС займав оборонну лінію на гірському хребті Бескид. Одним із основних завдань була стежна служба, про інтенсивність якої свідчить той факт, що лише з сотні Ґорука протягом 5 днів було вислано 108 стеж, які слідкували за розташуванням і переміщенням російських військ. Сотня Вітовського також відзначилася в стеженні. У жодній сотні не було стільки талановитих командантів стеж, як у Вітовського: Іван Балюк, Михайло Матчак, Михайло Мінчак, Гриць Трух. Стрілецькі стежі приносили важливішу й точнішу розвідувальну інформацію, ніж старшинські австрійські чи мадярські стежі. Одними стежами служба УССусів не обмежувалася. Вони брали участь у численних боях, здобували військовий досвід і невдовзі, за визнанням австрійського командування, стали кращою фронтовою частиною 2-ї армії, яка воювала в Карпатах. За проявлену мужність у боях підхорунжий Матчак був нагороджений Медаллю «За хоробрість»
На початку березня 1915 року легіон УСС переведено в запас 130-ї бригади з постоєм в селах Грабовець та Головецько біля гори Маківки на Сколівщині. До кінця квітня стрільці виконували стежну та помічну служби. Відносний спокій на фронті та зосередження стрільців у двох сусідніх селах сприяли згуртуванню стрілецтва, опрацюванню стрілецької ідеології. Для вироблення спільних ідеологічних засад створили групу під керівництвом Дмитра Вітовського, у яку ввійшли старшини й окремі стрільці, в тому і Матчак. Тоді ж за ініціативою сотні УСС Вітовського було започатковано стрілецький «Пресовий фонд», що став основою для створення й фінансування друкованого органу УССів на базі часопису «Шляхи», який видавався з 1915 до 1918 року під опікою Пресової кватири УСС. До управи «Пресового фонду» входили сотник Дмитро Вітовський, хорунжий Іван Роґульський, підхорунжий Михайло Матчак, четарі Петро Дідушок, Осип Навроцький. Упродовж семи місяців у фонд було зібрано 16000 крон, за які було профінансовано 44 номери часопису «Шляхи». Завданням часопису було виховання українського суспільства в національно-державницькому дусі.
Вісім місяців билися січовики на карпатських перевалах. Битва на горі Маківці, яка була важливим вузлом австрійської оборони в Карпатах, стала однією з найгероїчніших сторінок в історії УСС. Сотня Вітовського особливо відзначилася у боях 1 — 2 травня 1915 pоку, коли російська козача дивізія генерала Каледіна намагалася пробитися через перевали, а вершина Маківки кілька разів переходила з рук в руки. Важкі випробування випали сотням восени 1915 року на берегах Стрипи. Тільки в боях 1 листопада легіон зазнав тяжких втрат — 48 вбитих старшин і стрільців. Особливо потерпіла сотня Вітовського, яка несподівано натрапила в Раковецькому лісі на засідку. 27 червня 1915 року стрільці сотні Вітовського першими ввійшли в старовинний Галич. Сотника призначили комендантом міста. Над ратушею він наказав підняти синьо-жовтий стяг, за що отримав догану від австрійського командування.
Найкривавіші бої, у яких брав участь, на той час уже хорунжий, Матчак, сточили УССуси у серпні-вересні 1916 року на горі Лисоні поблизу Бережан. Унаслідок битви на Лисоні легіон втратив майже 700 вояків, з них 81 вбитими, 293 пораненими, 285 полоненими, серед яких були командант 2-го куреня Сень Ґорук, сотники Андрій Мельник, Василь Дідушок, Роман Сушко, хорунжі Михайло Дорошенко, Микола Загаєвич, Федь Черник, четар Василь Кучабський та інші. Тоді ж у російський полон потрапив і Михайло Матчак.
У російському полоні Разом з іншими галицькими старшинами УСС М. Матчак був відправлений в табір, розміщений у південній частині Царицина (тепер м. Волгоград, Росія) — Цар-Горі, де на той час перебував у полоні Євген Коновалець. Це стало визначною подією для Коновальця, бо серед них були його друзі з парамілітарних товариств та університету: А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, М. Матчак, І. Чмола, І. Андрух та інші. З перших днів перебування галичан у Царицині Є. Коновалець став визнаним лідером серед українського старшинства, організатором заходів, які сприяли зміцненню морального духу, піднімали у людей віру в краще майбутнє, у повернення на батьківщину. Відтак, він робив усе, щоб старшини не гаяли часу, готувалися до нових битв за волю України. Організовував регулярне навчання з предметів військового мистецтва, а Іван Чмола, піонер пластової організації в Галичині, — щоденні спортивні вправи просто неба, навіть у лютий мороз. Крім усього, Є. Коновалець домігся від адміністрації поліпшення побутових умов, зокрема щодо житла, яке тут не було пристосоване до холодної зими. На початку березня 1917 року, всіх 32 галицьких старшин перевели у табір в містечку Дубовка за 50 км на північ від Царицина, де умови перебування, насамперед житло, були набагато кращими. Cтаршин розмістили в двох будинках місцевого підприємця Челюканова, зокрема сотників А. Мельника, Р. Сушка й І. Чмолу, хорунжих М. Матчака, П. Пасіку, М. Загаєвича, Д. Герчанівського, М. Дорошенка, підхорунжих І. Андруха, четаря В. Кучабського. Є. Коновалець узяв на себе роль організатора і регулярно привозив у Дубовку пресу, книжки та вісті з батьківщини. За активної участі Є. Коновальця в таборі у Дубовці галицькі старшини заснували кількасоттомову бібліотеку, якою став завідувати М. Матчак. У ній були книжки, придбані за власні кошти, надіслані з Києва, Москви, Полтави, усі річники журналу «Украинская жизнь», який у Москві видавав С. Петлюра, а також газети, зокрема «Царицинский вестник». У таборі в порозумінні із старшинами інших націй (поляками, чехами, болгарами, хорватами) було влаштовано університетський та політехнічний курси. Галичани створили під керівництвом хорунжого Іллі Гриневецького український великий хор, який давав концерти для полонених та місцевих мешканців, співав під час відправ у церкві Св. Покрови.
1917 року галичани з великим ентузіазмом зустріли Лютневу революцію в Росії, з якою пов'язували надії на швидке визволення. З полонених галичан в царицинському гарнізоні були здійснені заходи зі створення українського батальйону