Зимовий театр — споруда у місті Кременчук, що виконувала функції театрального приміщення з 1870-х рр. до 1943 р. Також називався Теплим, Кам'яним, театром Немеця і Катерининським. У радянські роки відновлена після радянсько-української війни та перейменовано на честь більшовика Якова Ревенка. Театр продовжував діяти і в період німецької окупації під час Німецько-радянської війни під ім'ям Івана Тобілевича. Був зруйнований німецькими військами у 1943 році під час відступу.

Історія

Імперський театр

Утворення У XIX столітті Кременчук був великим торговим і промисловим містом Російської імперії, з численними навчальними закладами. Активно розвивалося і культурне життя міста. У 1876 (за іншими даними, в 1871) році в будинку на вулиці Катерининська у мурованому будинку колишнього готелю відкрився театр. Будинок належав підполковнику Павлу Козельському, власнику кількох будинків, любителю мистецтв і театралу. Театр спочатку не мав власної трупи і передавався в антрепризу трупам з інших міст: у 1878—1879 роках у театрі один сезон грала трупа Марка Кропивницького, потім Кропивницький став режисером трупи Лавровської. У трупі Виходцева Григорія Олексійовича він також познайомився з Іваном Загорським, з яким згодом пропрацював багато років.

Антрепренер Ашкаренко

1880 року орендарем театру став актор і драматург дворянського походження Григорій Ашкаренко. Кропивницький став режисером заснованої Ашкаренком трупи. Трупа не мала особливого успіху і перебувала в тяжкому становищі: Публіка так рідко відвідувала театр, що антрепренеру не вистачало коштів на оплату праці акторів. Кропивницький і Ашкаренко прийшли до ідеї ставити крім російських також п'єси українською мовою.

1881 року на запрошення Кропивницького до міста приїхав Микола Садовський з династії Тобілевичів. Кропивницький мав на меті умовити Садовського, чинного офіцера армії, спробувати себе на театральній ниві. Ашкаренко, з трупи якого незадовго до цього втік з авансом один з артистів, активно підтримав цю ідею. Саксаганський вступив до трупи, після чого антрепренер попросив у влади дозволу на постановки українською мовою (діяльність українських театрів з 1876 року була обмежена підписаним Олександром II Емським указом). Отримавши дозвіл, актори запросили в трупу актрису Наталію Жаркову з Полтави і приступили до репетицій. Першим поставленим українською мовою спектаклем стала «Наталка Полтавка» Котляревського. За нею були «Сватання на Гончарівці», «Щира любов» і «Шельменко-денщик» Квітки-Основ'яненка, «Дай серцю волю — заведе в неволю» Кропивницького, «Гаркуша» Стороженка і «Кум Мірошник» Дмитренка. Після успіху в Кременчуці трупа вирушила на гастролі, де до них приєдналася харківська актриса А. Маркова (Оденцова).

Кропивницький і Садовський покинули трупу і повернулися до Єлизаветграда (нині — Кропивницький). Трупа Ашкаренка ж продовжувала ставити вистави українською, зокрема, п'єсу Тараса Шевченка «Назар Стодоля», головні ролі в якій виконали сам Ашкаренко і Теофілія Лютомська (Бачинська). Коли восени 1881 року поправка до Емського указу зняла обмеження на діяльність україномовних труп, Садовський і Кропивницький утворили в Єлисаветграді українську трупу, що отримала згодом назву «Театр корифеїв», і почали активно гастролювати по країні. У Петербурзі спектаклі кілька разів відвідував імператор Олександр III. Однак лише кілька років по тому, 1883 року, Київський генерал-губернатор Дрентельн заборонив українські трупи на підвладній йому території, до якої належала і Полтавщина.

Антрепренер Філіпповський Після Ашкаренка близько 10 років Кременчуцький театр орендував антрепренер Микола Трохимович Філіпповський. У цей період, 1888 року, Козельський продав театр Іцке Гершовичу Немцю, синові відомого кременчуцького фабриканта (у місті зберігся будинок Немеця). Незабаром після цього театр «значно підновився» і з погляду декорацій «набув набагато кращого вигляду». Була також запланована його електрифікація.

За Філіпповського однією з актрис театру стала Єлизавета Андріївна Потоцька. 1890 року в трупі дебютував актор з Полтави Лев Сабінін. На запрошення Філіпповського приїжджав на один сезон російський поет, актор і авіатор Каменський Василь Васильович. Відіграв сезон Лірський Павло Олександрович, кілька сезонів працював Любін Яків МарковичСловарь сценических деятелей . Выпуск 14. Санкт-Петербург. 1904. У 1892 році видання «Артист» писало:

За 1889—1894 роки трупа поставила п'єси «Ведмідь», «», «», «Гроза», «Лихо з розуму», «Весілля Фігаро», «Генріх Гейне», потім почали ставити менш класичні «Зламані люди», «Блукаючі вогні», «Шкільна пара», «У старі роки», «Каширська старовина», «Школа дружин», «Клятва біля труни», «Світить, та не гріє» та інші. У театр приїжджала трупа Імператорського Олександрінського театру з виставами «Ревізор», «Лихо з розуму», «Мертві душі» й іншими. Після зняття обмежень Кременчук знову став центром розвитку театру українською мовою: 1897 року в місті відбулася прем'єра п'єси Івана Карповича Тобілевича «Бурлак». Сам Іван Карпович, як і Панас Саксаганський з тієї ж династії, були частими гостями міста.

Перше десятиріччя XX століття Місто тим часом активно розвивалося: у 1899 році повз театр по Катерининській вулиці запустили електричний трамвай. Після 1901 року було частково засипано болото на Ярмарковій площі. Покровську вулицю (нині Гагаріна) продовжили через колишнє болото до перетину з Катерининською. Отже, театр виявився на перетині двох вулиць. Відтоді Покровська вулиця дістала назву Театральної. Відкривалися й нові культурні установи, зокрема, літній театр у Міському саду і Пушкінська народна аудиторія, де також почали ставити спектаклі. Віталій Макаренко, брат майбутнього педагога Антона Макаренка, писав у цей період:

У період з 1903 по 1910 Філіпповського в зимовому театрі періодично замінювала дворянка Варвара Федорівна Анічкова. На цей час припала Революція 1905—1907 років, яка торкнулася і театру: у приміщенні проводили мітинги. Страйк восени 1905 року застав трупу корифеїв на шляху до Кременчука: Саксаганський з частиною акторів встиг дістатися міста, частина на чолі з Карпенком-Карим затрималася в Полтаві. У підсумку Саксаганський залишився в Кременчуці без грошей і при цьому не міг зорганізувати вистави: реквізит застряг у дорозі через страйк, а в приміщенні театру цілими днями проходили мітинги. Актори, що активно виражали своє невдоволення цією ситуацією, набули через це репутації чорносотенців.

Після революції культурне життя міста відновилося. Продовжували паралельно розвиватися український і російський театри. З 1905 по 1908 рік у місті діяла українська трупа Федора Левицького і Лідії Квітки. 1906 року в місті було відсвятковано річницю Шевченка. У 1907 році знову приїжджала трупа Саксаганського. 1908 року з виставами «Електра» й «У царських воріт» виступала трупа Всеволода Мейєрхольда, яка відокремилася від трупи Віри Коміссаржевської. Разом з тим нового розвитку набув єврейський театр. У 1905 році знято заборону на постановки на їдиш, що існувала з 1883 року (до цього єврейські трупи виступали німецькою). У Кременчуці частка єврейського населення становила до 50 відсотків, що зумовило активний розвиток єврейської гілки в театральному житті міста. У 1906 році виступала трупа Аврахама Альтера Фішзон, на наступний рік Фішзон приїхав знову, взявши в компаньйони Якова Ліберта. У 1908—1909 роках у місті гастролювали трупа Якова (Янкеля) Співаковського і Краузе, театр Переца Гіршбейна і трупа Довід-Мойше Сабая. У 1910 році з'явилася аматорська єврейська трупа, яка до 1912 року отримала власну сцену — російсько-єврейський театр мініатюр, де і пропрацювала наступні роки.

Передреволюційні часи У зимовому театрі до 1910 року антрепренером став Яків Володимирович Ліхтер. У цей період у театрі з «вампуки» виступала Петербурзька трупа «Криве дзеркало». За спогадами актора Євреїнова Миколи Миколайовича, Кременчуцькій публіці настільки не до смаку припала сучасна постановка столичного театру, що акторам довелося «задвірками» добиратися до вокзалу, побоюючись зіткнення з обуреними глядачами. У 1912 році в театрі протягом двох літніх місяців давалися мініатюри Петербурзької трупи Барбе, до яких публіка також спочатку поставилася «з недовірою», проте врешті театр був щодня переповнений. Ставилися уривки з оперет «Червоне сонечко» і «Прекрасна Олена».

З 1912 по 1914 рік антрепренером театру служив Рувим Волькович (Родіон Володимирович) Олькеницький, при ньому в театрі грала трупа Олександра Костянтиновича Лошівського (Шиловського). Антрепренер керував також театром «Фарс» і орендував Міський сад. Літній театр у саду в цей період використовувався українськими трупами. Художнім керівником театру був брат Олькеницького, актор і режисер Станіслав Іванович Сорочан. У 1913 році в театрі відбувся бенефіс Сорочана в п'єсі Фабера «Вічна любов», актор також грав роль у комедії-шаржі Гаріна «Жіночий парламент». Крім цього ставилися, зокрема, спектаклі «Ревізор» Гоголя, «Дядя Ваня» Чехова, «Ключі щастя» Вербицької і «Нора» Ібсена. У березні в театрі проходили гастролі Петербурзького театру мініатюр «Люна» і єдиною в Європі трупи ліліпутів Кобильського.

Влітку 1913 газета «Придніпровський голос» відзначала тяжке становище Кременчуцьких театрів через їх надлишок: «за якийсь десяток років, замість одного театру, в місті народилось їх шість». Журналісти зробили висновок: «Помилково думати, що поліпшенням технічних умов театральних будівель можна підвищити відвідуваність театру». У тому ж році театр був закритий для розширення й ремонту. Знову двері відкрилися для глядачів восени. Газета писала: «Перебудована і розширена будівля театру справляє чудове враження. Перший момент здається, що театр навіть став менше. Але коли вдивитися, то помітите, що він розкинувся вшир і в глиб … Усередині театр забарвлений в оливковий тон. Такого ж кольору бар'єри лож, завіса й ін. Освітлення стелі дуже красиве. Колишня „діра“ для оркестру закладена. Партер від сцени відділений площадочкою, покритою зеленим сукном (авансцена), завдяки чому все, що відбувається на сцені, видається більш ясним. Виходить враження, що дія розігрується не за рампою, а тут же, у залі для глядачів. Нововведення надзвичайно цікаве. Воно ж дає можливість приховати від очей глядача суфлерську будку. Розширено коридори і покращено загальний вигляд театру». З тієї ж газети можна дізнатися, що спектаклі починалися о 20:30 і часто закінчувалися вже після опівночі. Вартість квитків варіювалася від 15 копійок до півтори рублі.

В оновленому театрі за період до кінця 1914 року було поставлено «Цар Едіп», «Страта», «Старе загартування», «Отруєна совість», «Сестра милосердя», «У нерівній боротьбі», «Таємниця замку Чайнтворт», «Чоловік знаменитості», «Мізерере» і «Клара Штейнберг». До сторіччя від дня народження Михайла Лермонтова пройшла постановка «Маскарад». У жовтні 1914 року в місті було відкрито відділ Всеросійського театрального товариства.

З початком революційних подій діяльність театру знову була порушена. Українська актриса Марія Костянтинівна Заньковецька, яка приїхала в 1917 році в Кременчук, написала: "Якщо ще довго триватимуть читання лекцій і влаштування мітингів у театрах, то не тільки без штанів, але навіть без голів ми всі залишимося… ". У роки радянсько-української війни театр був закритий.

Театр Ревенко в радянський період