Стефан Олексійович Терлецький (; в с. Антонівка, тепер — Тлумацького району Івано-Франківської області — ) — британський політик, український діаспорний діяч, депутат Ради Європи. Перший етнічний українець, який був членом британського парламенту, радник прем'єр-міністра Маргарет Тетчер, бізнесмен, меценат.
Біографія Життєвий шлях Стефана Терлецького розпочався на Івано-Франківщині. Він народився у селі Антонівка Тлумацького району. Ця територія на той час була у складі Речі Посполитої. В Антонівці Стефан закінчив місцеву польську школу, де його навчали грамоти. Першою вчителькою його була українська поетеса Марія Ленерт-Домбровська (1881—1963 рр.), відома під псевдонімом Марійка Підгірянка.
Батько Стефана — Олекса Терлецький — вів домашнє господарство і допомагав своїм односельцям на будівництві, працював на цегельному заводі. У 1939 р., згідно з пактом Молотова – Рібентропа, західна частина України була анексована СРСР, і до Антонівки прийшли великі зміни. Від радянської влади постраждало багато родичів Стефана. Його дядько разом із родиною був «розкуркулений» і засланий до Сибіру після того, як заплатив сусідам за допомогу у збиранні врожаю. Як «українські націоналісти» до східних районів СРСР були вислані також двоюрідні брати Стефана, які навчалися в Івано-Франківську. Це сприяло формуванню у хлопця стійких антирадянських поглядів.
Після початку німецько-радянської війни й приходу німців, 14-річний Стефан змушений був працювати на військових об'єктах — він ремонтував разом з іншими односельцями залізничний міст через Дністер, пошкоджений під час відступу радянської армії. У той же період С.Терлецький став свідком масових розстрілів нацистами місцевих євреїв. Його родина співчувала єврейському населенню й усіляко намагалася врятувати хоча б декого. Так, Стефан просив свого батька виклопотати у місцевого католицького священика християнське свідоцтво про народження для порятунку від розстрілу однієї з жертв.
Після завершення будівництва мосту 14-річний підліток опинився на ринку невільничої праці в Австрії, звідки він потрапив як безкоштовний працівник до одного з фермерів у місті Фойтберґ неподалік від Ґраца. Тут він пробув до 1945 р. Таким чином, С.Терлецький практично все своє життя прожив без підтримки рідних — зокрема, власного батька він зміг побачити лише через 42 роки. Коли Фойтберґ зайняли радянські війська, Стефан сподівався, що його переправлять на Батьківщину, проте колишнім підневільним працівникам оголосили, що вони поїдуть на Далекий Схід для допомоги у війні проти Японії. І тут С.Терлецький вирішив кардинально змінити свою долю. У Будапешті він утік із радянського потягу, що прямував на Далекий Схід, і повернувся у Фойтберґ, який із липня 1945 р. опинився у складі британської зони окупації. Деякий час Стефан переховувався у лісі біля річки Раб. Урешті-решт він потрапив до табору переміщених осіб у Вілачі, де знайшов собі роботу на кухні британської військової бази.
У 1948 р. Стефанові дозволили легально емігрувати до Великої Британії, де він улаштувався робітником на вугільну шахту в Уельсі. Початок британського життя майбутнього політика був досить скромним — він приїхав у цю країну, маючи у кишені 40 австрійських шилінгів, які зміг обміняти в Лондоні на 1 британський фунт. Проте свою роль відіграли його кулінарні здібності, і згодом С.Терлецький переходить на легшу роботу — до буфету гуртожитку гірників. Потім він працював в управлінні готелями в уельських містечках Порткоул і Сванеє, а пізніше взяв банківську позику, щоб купити власний готель в Абериствиті, а потім і у Кардіфі. Із того часу життя Стефана було назавжди пов'язане зі столицею Уельсу — Кардіфом. Навчаючись тут у середній школі та Кардіфському коледжі харчових технологій і комерції він добре опанував англійську мову. Незабаром одружився з місцевою мешканкою — Мері. Як підкреслював сам Стефан Терлецький у своїх спогадах, у той період він позбувся останніх ілюзій щодо радянської політики. Зокрема, у 1958 р. він дізнався про те, що його батько та сестра були заарештовані за «націоналістичну діяльність» і вислані на шість років до Сибіру. Мати померла ще під час Другої світової війни від інфаркту. Стефан мав змогу контактувати з рідними й навіть отримував листи від батька, який писав з елементами «табірного» гумору під наглядом пильної радянської цензури: «У нас тут чудовий клімат, 12 місяців у нас зима, усе інше — літо».
Політична кар'єра 1964 року С. Терлецькі вступив до Консервативної партії: «Я став консерватором тому, що на власні очі бачив і комунізм, і нацизм. Консерватори ж за демократію і бізнес — те, чого я та моя родина досі не знали».
Політична кар'єра С.Терлецького розпочалася у 1968 р., коли він став членом міської ради Кардіфа (Уельс) від консерваторів.
У 1974 Стефан Терлецький балотувався до британського парламенту, але програв тодішньому лейбористському прем'єру Джеймсу Каллагану. Із самого початку своєї політичної діяльності С.Терлецький багато уваги приділяв міжнародним питанням. Так, у розпал «холодної війни» він наполягав на створені Великою Британією міцного військового щита, який би «перешкоджав агресивній політиці Радянського Союзу». «У жодному разі не можна погоджуватися на пропозицію Росії скоротити наші сили в Європі. — зазначав політик у 1973 р. — Це саме тим, чого марксисти і ліві соціалісти хочуть добитися від нас. Як людина, яка народилася в рабстві, я хочу померти вільним».
С.Терлецький був також прихильником тісних зв'язків Великої Британії з Європою і багато працював у цьому напрямку. Його політична кар'єра вийшла на новий щабель, коли він очолював (1973—1975 рр.) громадсько-політичну організацію «Залишмо Британію в Європі». Також був представником політичної групи партії британських консерваторів в Європі. У 1975—1980 рр. він, крім того, обіймав посаду віце-президента молодіжної організації консерваторів в Уельсі. Консерватизм політичних поглядів С.Терлецького проявлявся в усьому. Зокрема, він закликав до повернення країни до обов'язкової військової служби, а також лобіював законопроєкт щодо запровадження нового державного свята — Національного дня Уїнстона Черчіля, який повинен був відзначатися 10 травня, у день, коли відомий політик вперше вступив на посаду прем'єр-міністра, пропонуючи замінити популярні серед європейських лівих травневі свята, які він уважав шкідливими та антидержавними за своєю суттю.
Був головою Комісії у справах ліцензій при міській раді Кардіффа (столиця Уельсу, Велика Британія; 1975—80), головою Комісії у справах служб довколишнього середовища (1979—80), головою спільної дорадчої комісії при службі здоров’я Південногламорганського округу (1978—79), радником Кардіффської міської та Південногламорганської окружної рад (1968—84), референтом преси Консервативної групи в зазначених радах (1970—83), членом особливої Парламентської комісії з Валлійських питань (1983—87), членом Парламентської делегації Сполученого Королівства до Ради Європи й Західноєвроп. Союзу (1984—87). Упродовж багатьох років був радником Союзу українців у Великій Британії.
С.Терлецький брав активну участь у громадському житі Кардіфа, зокрема, його, як відданого футбольного вболівальника та популяризатора спорту, було запрошено на посаду директора міського футбольного клубу «Кардіф-Сіті» (1975—1977 рр .).За його ініціативою у цей період до традиційного блакитного кольору форми гравців популярного у Великій Британії клубу додається жовтий. Під час його керівництва «Кардіф-Сіті» досяг значних спортивних успіхів. Так, у сезоні 1976—1977 рр. він вийшов на європейську арену та брав участь у розіграші Кубку кубків. У першому колі турніру суперником валлійців виступала команда із СРСР — тбіліське «Динамо». С.Терлецький не поїхав разом із командою на гру-відповідь у Тбілісі. Очевидно, він не хотів ризикувати, адже йому могли пригадати втечу в 1945 р. із радянського військового ешелону. Також Стефан багато зробив в боротьбі з футбольними хуліганами.
Протягом 1980-х рр. С.Терлецький, використовуючи свої зв'язки у Вестмінстері, робив спроби добитися зустрічі зі своїм батьком. Спочатку він через знайомих у міністерстві закордонних справ домовився винести дане питання на порядок денний зустрічі глави британського зовнішньополітичного відомства Дж. Гау з його радянським колегою А.Ґромиком. Унаслідок цих переговорів у жовтні 1984 р. його батько був звільнений і навіть зміг повернутися до рідної Антонівки. Того ж року у результаті подальших перемовин МЗС Великої Британії та СРСР і за спеціальним дозволом КДБ батько Стефана — Олексій Терлецький — отримав можливість приїхати до Сполученого Королівства. Ця подія широко висвітлювалася в уельській пресі та була сприйнята британським суспільством як маленька перемога над радянським режимом. Та з поверненням в Україну його батько був паралізований і не міг розмовляти, а коли вже сам Стефан Терлецький зібрався у 1986 р. відвідати Антонівку, то перед виїздом він дізнався, що його батько помер. Він навіть не зміг приїхати на його похорон через затримку з візовим питанням. Проте вже коли в окупованій комуністами Україні тривала «перебудова», С.Терлецький із дружиною все ж таки відвідали могилу батька та рідну Антонівку як члени британської делегації, що прибула на запрошення одного з радянських лідерів.
Депутат Парламенту Терлецький став депутатом парламенту у 1983 році, коли до влади прийшла Маргарет Тетчер, яка обрала його своїм радником. Він став першим етнічним українцем, який удостоївся високого звання – депутата британського парламенту. «Якби мої рідні в Україні знали, що я тут стою і знали, що я кажу, то в них текли б сльози радості» - такими були перші слова Стефана Терлецького в легендарному Вестмінстері.
Протягом цілої парламентської каденції С.Терлецький зарекомендував себе як послідовний опонент радянського комуністичного режиму. Так, в одному зі своїх виступів 24 січня 1984 р. він запитував голову МВС країни про те, «які заходи вживаються для перешкоджання морякам радянських торгових суден займатися шпигунською діяльністю під час заходу в англійські морські порти»
У своїй діяльності С.Терлецький постійно прагнув виділити в очах британської громадськості Україну як окрему державу, підштовхнути владу Великої Британії до формування окремої політики щодо УРСР. Зокрема, під час парламентських дебатів 4 квітня 1984 р. С.Терлецький запитав тогочасного керівника англійського зовнішньополітичного відомства: «Який статус уряд її величності надає Україні?», та отримав відповідь М.Ріфкінда: «Ми визнаємо Українську Радянську Соціалістичну Республіку у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік». Потім С.Терлецький запитав, чи не вплине на офіційну позицію Сполученого Королівства обрання радянської України до Ради Безпеки ООН? На що було заявлено: цей факт аж ніяк не означає визнання УРСР як незалежної держави. Незважаючи на це, такі депутатські запити С.Терлецького можна вважати першою спробою порушити питання про незалежність України на європейському рівні.
У 1985 р. С.Терлецький переймався проблемою гонки озброєнь. Зокрема, на слуханнях у палаті громад 15 січня 1986 р. він звертався до секретаря у справах державної торгівлі Великої Британії, чи можливе використання СРСР британських промислових технологій для розвитку радянського військово-промислового комплексу та вдосконалення ядерних озброєнь? На це тодішній керівник комітету державної торгівлі П.Ченон відповів, що «це неможливо, і для цього існує контроль за експортом, а також є можливість припинити експорт, якщо такі факти будуть виявлені».