Заамі́нський запові́дник, повна офіційна назва Заамі́нський го́рно-арче́вий держа́вний запові́дник () — природоохоронна територія, розташована в Узбекистані на теренах Джиззацької області. Заснована 20 червня 1960 року. Площа охоронюваної зони становить 26 840 га. Заповідник створений задля збереження природних комплексів Паміро-Алаю: гірських степів, субальпійських ландшафтів та, особливо, гірських арчевих лісів, утворених місцевими видами ялівцю (арчі).

Флора Заамінського заповідника налічує 216 видів шапинкових грибів і 720 видів вищих рослин, з яких 51 є вузькими ендеміками району розташування заповідника, а 148 належать до ендеміків Паміро-Алаю. На теренах природоохоронної установи зростає 23 види рослин, занесених до Червоної книги УзбекистануЗааминский заповедник. Растительность. // Заповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники Средней Азии и Казахстана. — С. 286—288. . Фауна Заамінського заповідника включає ссавців 30 видів, птахів — 102, плазунів — 14 видів, земноводних — 2, риб — 1 вид. З тварин, занесених до Червоної книги Узбекистану, тут мешкають ведмідь тяншанський, рись туркестанська, сніговий барс, баран Сєверцова, гриф чорний тощо.

Заамінський заповідник відомий визначними пам'ятками природи: ущелиною Чортангі, урочищем Кирккиз зі скелями чудернацької форми, старими арчами з покрученими стовбурами. В заповіднику діє суворий охоронний режим, для сторонніх відвідувачів його територія закрита.

Історія

Сучасні терени Заамінського заповідника вперше дослідив у 1860-х роках російський натураліст і географ О. П. Федченко разом з дружиною, ботаніком і художницею О. О. Федченко. Вже тоді дослідники звернули увагу на флористичне багатство і своєрідність цього регіону. Однак перший опис рослинності теперішньої заповідної зони був здійснений лише в 1916 році. Цей труд виконала працівниця Переселенського управління Міністерства сільського господарства Росії О. Е. фон Кноррінг. На початку XX століття в цьому районі почалися лісівницькі роботи, зокрема, була створена Заамінська лісова дача. У 1925 році здійснили детальний лісоустрій, а в 1926 — організували Гураласький заповідник площею 8500 га. Ця природоохоронна установа діяла з перервами у 1926—1929 і 1934—1951 рокахЗааминский заповедник. Общие сведения. // Заповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники Средней Азии и Казахстана. — С. 283. .

Завдяки існуванню Гураласького заповідника була всебічно досліджена природа Туркестанського хребта. Однак після скасування природоохоронної установи в околицях Зааміна почалося нерегламентоване вирубування дерев, інтенсивне випасання худоби на гірських пасовищах. Звичними стали пожежі та браконьєрство, що поставило під загрозу існування природних комплексів цієї частини Паміро-Алаю взагалі. Саме тому в 1959 році було вирішено відновити охоронний режим на означеній території. 20 червня 1960 року був створений Заамінський державний горно-арчевий заповідник, чия назва свідчила про спеціалізацію, — головним об'єктом охорони в ньому стали гірські масиви арчевих лісів, як найбільш цінних і своєрідних у флористичному відношенні. Площа нового заповідника була майже вдвічі більша за площу Гураласького, вона дорівнювала 15 600 га, у 1983 році її збільшили до 26 840 га. Цінним доповненням до заповідної зони став Народний парк Узбецької РСР, створений біля кордонів заповідника у 1978 році. Завдяки великій площі (31 500 га) він виконує роль буферної зони. На момент створення Заамінський заповідник був підпорядкований Міністерству лісового господарства Узбецької РСР, після здобуття Узбекистаном незалежності керівництво ним здійснює Державний комітет з охорони природи.

Клімат Заамінський заповідник розташований у зоні різко континентального клімату, однак його територія лежить у середніх і високих гірських поясах, тому клімат власне охоронюваної зони слід вважати високогірним. Зима в цьому регіоні помірно холодна, з частими відлигами, коли температура повітря може підвищуватись до +15 °C. Весна стрімка і дощова (у квітні випадає ⅓ річної кількості опадів). Літо тривале, помірно тепле, дуже посушливе. Осінь відносно суха і тепла. Середньорічна температура на найближчій до заповідника гідрометеорологічній станції Кульсай становить +4,8 °C. Середня температура найхолоднішого місяця, січня, дорівнює –5,9°C, середня температура найтеплішого місяця, липня, становить лише +15,9 °C. Температурні екстремуми дорівнюють, відповідно –32 °C та +33 °C. Сума активних температур складає 2260 °C. Безморозний період триває 126 днів, а вегетаційний — близько 240 днівЗааминский заповедник. Физико-географические условия. // Заповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники Средней Азии и Казахстана. — С. 283—286. .

Середньорічна кількість опадів у Заамінському заповіднику становить 405 мм (у середньогір'ї). Основна їхня частина (63 %) випадає навесні, на літо припадає 7 % загальної кількості опадів, на осінь — 14 %, на зиму — 16 %. Найбільш посушливий період з червня до вересня включно, коли щомісяця випадає лише 2—5 мм опадів. Середньорічна вологість повітря становить 55 %, причому найвищою вона буває у березні (67 %), а найнижчою — в серпні (37 %). Перший сніг зазвичай спостерігають в жовтні, однак стійкий сніговий покрив встановлюється лише у грудні. Як правило, він тримається близько 120 днів до кінця березня, у високогір'ях снігопади можливі навіть у травні — червні. У лісовому поясі глибина снігового покриву сягає 40 см, на відкритих місцинах він значно менше.

Географія та гідрологія

Заамінський заповідник лежить на крайньому півдні Узбекистану, в Бахмальському (11 037 га) і Заамінському (15 533 га) районах Джиззацької області. Найближчі населені пункти — великі селища Бахмал і Заамін віддалені, відповідно, на 50 і 60 км від кордонів охоронюваної території. Північна і західна околиці заповідника межують з угіддями лісгоспів, отже ненаселені. Адміністративні кордони заповідника переважно збігаються з фізичними кордонами навколишніх географічних об'єктів. Так, східна межа охоронюваної території пролягає через вододіл одного з відрогів Туркестанського хребта, південна — через гребінь самого Туркестанського хребта, а західна прямує уздовж долини річки Байкунгурсай. Тільки північний кордон, що пролягає по схилам хребта Мальгузар, не має чітких орієнтирів і позначений аншлагами. Таким чином охоронювана зона охоплює північні схили і відроги Туркестанського хребта. Цим положенням обумовлене пониження висот у заповіднику в напрямку зі сходу на захід та з півдня на північ. Найвища точка охоронюваної території — пік Гуралаш (3571 м), а найнижча — долина річки Гуралаш (1700 м).

Заповідним високогір'ям притаманний структурно-тектонічний рельєф. В цьому поясі гірські схили дуже розчленовані, круті скелі повсюдно прорізані вузькими та глибокими долинами річок, що в багатьох місцях набувають вигляд ущелин. В цих місцинах час від часу сходять лавини. В середньогір'ях рельєф стає структурно-денудаційним. Все ще високі вододіли тут пересічені ширшими річковими долинами з пологими і терасованими схилами. Лавини і селі в цьому поясі рідкісні. Слід зазначити, що селям у заповіднику значною мірою перешкоджає висока лісистість схилів. Для порівняння за 100 років спостережень (з 1870 по 1970) у заповіднику зійшло 15 селів, а на прилеглій території в долині Гуралаша вони трапляються кожні 2—3 роки. Середній показник лісистості для заповідної території становить 55—60 %.

В заповіднику представлені усі типи ландшафтів, притаманних західній частині Паміро-Алаю. В нижньому поясі це різнотравні сухі степи, в середньогір'ї — ліси, помірно вибагливі до вологи, вище їх заступають злакові степи лучного типу, а у високогір'ях — ксерофітні рослинні угруповання. Сухі степи зосереджені здебільшого на прирічкових терасах Кульсая і Гуралаша на висотах 1700—2300 м. У північній та північно-східній частинах заповідної території на висотах від 2000 до 2500 м утворюються арчеві рідколісся упереміш з кострицево-пирійними степами. У центральній частині заповідника на висотах 2500—3000 м розвинуті справжні арчеві ліси, тут також є фрагменти степів і лук. На півдні охоронюваної зони у висотному діапазоні 3000—3300 м арчівники сусідять з сухими високогірними луками з костриці та осок. Крім того, тут трапляються заболочені ділянки — сази. На гребені Туркестанського хребта на висоті 3300—3500 м переважають гірські луки з домінуванням ксерофітів і арчі стелюхової форми. У високогір'ях чимало скелястих ділянок та осипів. Також для цього поясу характерні відслонення гірських порід з цікавими формами вивітрювання — останцями, що мають вигляд пірамід, стовпів, веж. Особливо багато таких утворень в урочищі з поетичною назвою Кирккиз («Сорок дів»).

Сильна пересіченість рельєфу в поєднанні зі значною крутизною схилів сприяють швидкому відтоку поверхневих стоків з усієї території заповідника. А це, в свою чергу, обумовлює густу гідрографічну мережу. Більшість водотоків Заамінського заповідника являють собою струмки і малі річки типово гірського характеру, тобто з вузькими долинами, стрімкою течією, прозорою і холодною водою. Всі вони належать до басейнів річок Санзар і Заамінсу. Найбільші з водних артерій охоронюваної зони — Кульсай і Гуралаш. Кульсай є твірною Заамінсу і в межах охоронюваної зони має протяжність 15,4 км. Гуралаш — твірна Санзара, в заповіднику його річище простягається на відстань 24,5 км. Найбільші притоки Кульсая — Джулсай і Туюксай. Найбільші притоки Гуралаша — Ангірей і Кизилторисай. Живлення заповідних річок або льодовикове, або мішане. В останньому випадку крім талих вод сніжників їх підживлюють підземні джерела. В усіх заповідних річках найвищий рівень води спостерігають в травні, а найнижчий — в липні. Крім проточних водойм у Заамінському заповіднику є невеликі високогірні озера. Вони також мають льодовикове походження, вирізняються яскраво-синіми водами.

Геологія і ґрунти Туркестанський хребет, на схилах якого розкинувся Заамінський заповідник, утворився в палеогені. Він являє собою одну з найбільших антиклінальних складок Паміро-Алаю. Це область потенційно високої сейсмічної активності. На теренах заповідника не рідкісні землетруси силою до 4 балів, а за останню тисячу років тут сталося два землетруси силою у 8 балів. На більшій частині охоронюваної території поширені метаморфічні гірські породи палеозойської ери — сланці, пісковики, вапняки. Рідше трапляються мезозойські та кайнозойські відклади.

Ґрунтовому покриву Заамінського заповідника притаманна висотна поясність. В субаридній зоні на північному заході охоронюваної території на корінних породах, перекритих делювіальними, а подекуди елювіальними відкладами утворились темно-сірі ґрунти важкого або середнього механічного складу. Вони містять багато карбонатів і мало гумусу (на північних схилах 2 %, на південних — 3—4 %). Виключно на елювіальних відкладах розвинуті коричневі ґрунти, чий режим зволоження і механічний склад подібні до темно-сірих ґрунтів, однак вміст гумусу вищий (7—8 %). Натомість в гумідних умовах високогірь на елювії розвинуті світло-бурі лучно-степові ґрунти з промивним режимом зволоження. За механічним складом їх зараховують до сердньогумусних (4—5 %) суглинків. На охоронюваній території існують й інтразональні ґрунти, приурочені до річкових долин, країв сніжників, підземних джерел. Це лучні, лучно-болотні, лучно-заплавно-алювіальні ґрунти. Всі вони перезволожені з вмістом гумусу від 3 до 7 %.

Флора