Кембриджська суперечка про капітал, також суперечка про капітал або суперечка двох КембриджівЕ. П. Васильев Агрегированная производственная функция («Спор двух Кембриджей») // Вопросы экономики 6 (138) — 2006 — дискусія між прихильниками двох різних теоретичних поглядів в економічній науці на природу і роль капіталу. Критичні публікації почались в середині 1950-х і тривали до середини 1970-х років. Дискусія торкалась ролі та сутності капітальних благ, під критикою опинилась неокласична концепція сукупного виробництва та розподілу.

Назва виникла як віддзеркалення розташування учасників, залучених до дискусії, яка йшла, переважно, між економістами з Кембриджського університету (Велика Британія), такими як Джоан Робінсон і П'єро Сраффа, та економістами Массачусетського технологічного інституту в Кембриджі (США, штат Массачусетс), такими як Пол Самуельсон і Роберт Солоу.

Англійську сторону частіше називають «посткейнсіанською», іноді «неорикардианською», а американську — «неокласичною».

Велика частина дебатів мала математичний характер, а деякі основні елементи дискусії можна трактувати як частину проблеми агрегації. Критика неокласичної теорії капіталу може бути коротко викладена наступним чином: теорія страждає «помилкою композиції» — ми не можемо поширювати мікроекономічні концепції на макроекономіку.

Суперечка оголила теоретичні протиріччя в економічній науці. Іноді сучасні автори не бачать в суперечці нічого значущого, описують її як «бурю в склянці води». Підсумки дебатів та широта їх наслідків не мають консенсусного трактування серед економістів і залишаються дискусійними.

Попередня історія У класичній політекономії економічне зростання вважається екзогенним: воно залежить від зовнішніх самостійних показників, таких як зростання населення, технологічні зміни, кількість природних ресурсів. Класична теорія стверджує, що збільшення одного з факторів виробництва (праці або капіталу) при збереженні іншого чинника незмінним і без технологічних змін призведе до збільшення обсягу виробництва, але зі спадаючою швидкістю, яка в кінцевому підсумку наблизиться до нуля.

Так званий природний темп економічного зростанняСпочатку Рой Харрод називав його «темп зростання робочої сили в одиницях ефективності». См. Harrod (1939). визначається як сума зростання робочої сили і зростання продуктивності праці. Концепція природного темпу зростання вперше з'явилася в статті Роя Харрода 1939 року у вигляді «максимальний темп зростання, що допускається зростанням населення, накопиченням капіталу, технічним рівнем і графіком робочого часу, маючи на увазі умову повної зайнятості» Згідно Р. Харроду, природний темп зростання — це максимальний темп зростання з урахуванням таких змінних, як зростання населення, технологічні зміни і зростання природних ресурсів. Це найвищий досяжний темп зростання, який забезпечить максимально можливе використання ресурсів, існуючих в економіці. Див. Harrod (1939).. Якщо фактичний темп економічного зростання падає нижче природного темпу, то рівень безробіття буде рости, а якщо він піднімається вище природного темпу — рівень безробіття впаде. Отже, природним повинен бути такий темп зростання, який підтримує безробіття на незмінному рівні.

Якщо припустити, що природний темп зростання є не екзогенним, а ендогенним (залежить від внутрішніх чинників, наприклад, від попиту або колишнього темпу економічного зростання), тоді це матиме два наслідки. Наслідком на теоретичному рівні, є вплив на ефективність і швидкість процесу коригування між природним і гарантованим темпами зростання в моделі зростання Харрода. Крім того, існують наслідки для вирішення питання, як слід розглядати процес зростання, а також для розуміння того, чому темпи зростання в різних країнах розрізняються: чи розглядається зростання як результат пропозиції (ми нарощуємо пропозицію до тих пір, поки не стикаємося з виробничими обмеженнями і подальше зростання можливе тільки після подолання цих обмежень); або результат попиту (кейнсіанство — ми завжди обмежуємо випуск продукції тому, що не можемо продати, а не тому, що не можемо виробляти); або зростання обумовлюється обмеженим попитом, поки не починають діяти обмеження пропозиції (якщо ми можемо виробляти, то зростання залежить від попиту, а якщо досягли технічного межі — зростання залежить від технологічних нововведень).

Харрод створив математичну модель зростання, згідно з якою природний темп зростання виконує дві важливі функції:

По-перше, він встановлює межу розбіжності між фактичною швидкістю зростання і гарантованою швидкістю зростанняУ статті Харрода, гарантований темп зростання — це такий темп, який виробляє достатньо інвестицій, щоб вони забезпечували повну зайнятість. У цьому випадку немає розриву між заощадженнями і інвестиціями, немає недостатньої або надлишкової завантаженості виробництва. Це означає, що підприємцям не доводиться переглядати свої плани в бік підвищення або зниження. Див. Dray et al, 2011 і циклічні зростання переборюють спади. Це важливо для формування циклічної поведінки в моделях економічного циклу, які засновані на рекурентних рівняннях першого порядку. По-друге, він судячи з усього вказує на максимально досяжний довгостроковий темп зростання Харрод називав його «соціально оптимальний темп зростання», не вказуючи, що його визначає..

Природний темп зростання розглядається як суто екзогенний, який визначається зростанням робочої сили і зростанням продуктивності праці, які не розглядаються як ендогенні щодо попиту Бесомі стверджує, що з цієї причини теорія зростання Харрода є «зовсім не теорією зростання, а теорією динаміки економічного циклу навколо непоясненої траєкторії». Див. Besomi (1998)..

Крім того, в теорії Харрода не було ні фіскального, ні іншого економічного механізму, який міг би привести гарантовані темпи зростання у відповідність з природними темпами зростання, тобто щоб суспільство мало можливість максимально або найбільш повно використовувати свої ресурси.

Головне питання Грунтом для початку дебатів між неокласичними і кейнсіанскими (посткейнсіанськими) економістами слугувало питання про те, чи є природні темпи зростання екзогенними або ендогенними по відношенню до попиту (зростання споживання є причиною зростання обсягу виробництва, чи навпаки — зростання обсягу виробництва є причиною зростання споживання). Кейнс і його послідовники стверджують, що зростання в першу чергу обумовлене попитом, оскільки збільшення пропозиції робочої сили, а також зростання продуктивності праці є реакцією на збільшення попиту, як національного, так і іноземного. На думку посткейнсианців, це не означає, що зростання попиту визначає зростання пропозиції без обмежень; скоріше вони стверджують, що не існує єдиного шляху зростання з повною зайнятістю і що в багатьох країнах обмеження зростання через попит пов'язане з надмірною інфляцією і труднощами платіжного балансу, як правило, виникає задовго до того, як будуть досягнуті обмеження з боку пропозиції (виникнуть труднощі зі збільшенням випуску).

На думку Джоан Робінсон, предметом зіткнення двох Кембриджів були не стільки проблема вимірювання обсягу капіталу, скільки питання про первинність: заощадження визначають інвестиції за допомогою зміни цін, або інвестиції визначають заощадження через зміни в співвідношенні заробітної плати та прибуткуМарк Блауг Методологія економічної науки, гл.16.

Моделі

Модель Харрода — Домара

Рой Харрод у своїй головній праці представив модель, яку згодом уточнив Євсій Домар. У ній зростання економіки залежить від рівнів заощаджень і продуктивності капіталу Аналогічна модель була запропонована Густавом Касселем. Див. Cassel (1924).. Незважаючи на те, що відправні точки моделі відображали погляди Кейнса, модель Харрода-Домара стала попередницею моделі Солоу (моделі екзогенного зростання, яка суперечить поглядам Кейнса).

Відповідно до моделі Харрода-Домара, існують три істотних параметра зростання: гарантований темп зростання; темп фактичного зростання; і природний темп зростання.

Гарантований темп зростання — це темп зростання, при якому всі заощадження трансформуються в інвестиції, що дозволяє економіці стабільно розвиватися і не впадати в рецесію. Фактичне зростання — це реальне збільшення річного ВВП країни. Природний темп росту — це темп економічного зростання, який потрібен для підтримки повної зайнятості. Наприклад, якщо трудові ресурси ростуть на 3 відсотки в рік при інших рівних умовах, то для збереження повної зайнятості щорічний темп зростання економіки має становити 3 відсотки.

Економісти-неокласики вказали на недоліки моделі Харрода-Домара, зокрема, на те, що її рішення є нестабільними. Наприкінці 1950-х років почалась академічна дискусія, яка привела до розробки моделі Солоу.

Модель Солоу — Свона

Модель була розроблена незалежно один від одного Робертом Солоу і в 1956 році як альтернатива кейнсіанській моделі Харрода — Домара. Солоу і Свон запропонували економічну модель довгострокового економічного зростання в рамках неокласичної теорії. Довгострокове економічне зростання вони поставили в залежність від нагромадження капіталу, зростання трудових ресурсів або чисельності населення, збільшення продуктивності (технологічний прогрес). За своєю суттю модель пропонує неокласичну (сукупну) виробничу функцію (варіант функції Кобба — Дугласа), яка дозволяє моделі «вступати в контакт з мікроекономікою»Ідея використання виробничої функції Кобба — Дугласа в основі моделі зростання сходить до Яна Тінбергена Див. Tinbergen (1942, pp. 511—549). Див. Brems (1986 pp. 362—268)..

Суперечка Відсутність в моделі Харрода-Домара механізму, який міг би привести гарантований темп зростання у відповідність з природним темпом зростання, викликав дискусію в середині 1950-х років, яка «більше двох десятиліть займала найвидатніших вчених серед професійних економістів». Неокласичну та неокейнсианську сторону представляли Пол Самуельсон, Роберт Солоу і Франко Модільяні, які викладали в Массачусетському технологічному інституті в Кембриджі, штат Массачусетс, США, а кейнсіанську і посткейнсіанскую сторону представляли Ніколас Калдор, Джоан Робінсон, Луїджі Пазінетті, П'єро Сраффа і Річард Кан, які в основному викладали в Кембріджському університеті у Великій Британії . Однакова назва цих двох міст визначила, що дискусію стали називати «суперечкою двох Кембриджів».

Обидва табори визнавали природний темп зростання як даність. Практично вся увага в дискусії була зосереджена на потенційних механізмах, за допомогою яких було б можливо домогтися того, щоб гарантовані темпи зростання наближались до природних темпів, визначаючи в кінцевому підсумку напрямок довгострокового рівноважного зростання. Американська сторона зосередилась на з'ясуванні, як взаємне заміщення зростаючих з різними темпами праці і капіталу впливає на співвідношення капіталу і випуску (результату виробництва). Англійська сторона зосередилась на розгляді, як зміни в розподілі доходів від виробництва між заробітною платою і прибутком впливають на норму заощаджень, виходячи з того, що схильність до заощадження з прибутку вище, ніж із заробітної плати.

Крім того, англійці доводили, що частки факторів виробництва в доході (розподіл доходу між факторами виробництва) і ціни цих факторів (в першу чергу, норма прибутку на капітал) не регулюються системою рівноважних конкурентних цін. Якщо частку або інший порядок розподілу доходів між факторами не встановити заздалегідь, то в моделях немає механізму досягнення рівноваги цін і стабілізації розміру часток для факторів при розподілі результатів виробництва.

Ідеологічні розбіжності