Мико́ла Дми́трович Леонто́вич (, село Монастирок, Брацлавський повіт, Подільська губернія, Російська імперія — 23 січня 1921, село Марківка, Гайсинський повіт, Подільська губернія, Українська СРР) — український композитор, хоровий диригент, піаніст, педагог, збирач музичного фольклору, громадський діяч Енциклопедія історії України. ЛЕОНТОВИЧ МИКОЛА ДМИТРОВИЧ. — К.: В-во «Наукова думка», 2009. Т. 6, — 790 с.: іл. resource.history.org.ua.

Автор широковідомих хорових обробок українських народних пісень «Щедрик»М.Леонтович — Щедрик, Київський дитячий хор "РАДІСТЬ"диригент ЛАРИСА САНЦЕВИЧ youtube.com, «Дударик», «Козака несуть», «Ой з-за гори кам'яної» та інших. Його різдвяна щедрівка «Щедрик» перекладена багатьма мовами і відома у англомовному світі як Carol of the BellsЩедрик, яким ви його ще не чули — оркестр ВПС США акапельно youtube.com.

Життєпис

Дитинство композитора Народився в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в сім'ї сільського священника Дмитра Феофановича Леонтовича.

Раннє дитинство минуло у селі Шершні Тиврівської волості Вінницького повіту. Щодо будинку у Шершнях, де жили Леонтовичі, точаться дискусії — так, на думку одних, це кам'яно-цегляна будівля у центрі села, уквітчана відповідною меморіальною дошкою, і яка потребує капітального ремонту, за іншими даними — це дерев'яний будинок, який згорів ще 1898 року .

Початкову музичну освіту Леонтович здобув у батька — Дмитра Федоровича, який чудово співав, грав на віолончелі, скрипці, гітарі та деякий час керував хором семінаристів. Мати, Марія Йосипівна (до шлюбу Ятвицька), — мала гарний голос і часто співала українські народні пісні, брат і сестри також з дитинства вчилися музики й згодом стали співаками та музикантами.

У 1887 році Леонтович вступив до Немирівської гімназії. У 1888 році, через брак коштів, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував спів по нотах і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах.

1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам'янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки Миколи Лисенка.

Перші творчі кроки У червні 1899 року Леонтович, провчившись два роки в шостому класі, закінчив духовну семінарію й вирішив працювати вчителем у сільських школах і водночас самотужки удосконалювати свою музичну освіту. В селі Чукові Брацлавського повіту Подільської губернії він організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п'єси українських та російських композиторів. 1901 року він видав перший збірник пісень з Поділля. 1903 року вийшов другий збірник подільських пісень із посвятою Миколі Лисенкові.

Восени 1904 року покинув Поділля і переїхав на Донбас (до сучасного Покровська), де влаштувався викладачем співу та музики у місцевій залізничній школі. Під час революції 1905 року Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах. Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, й він змушений був повернутися на Поділля, у місто Тульчин, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священників. У Тульчинському духовному чоловічому училищі був керівником церковного хору. З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Болеслава Яворського, якого він періодично відвідує у Києві та Москві. У той час створив багато хорових обробок, зокрема славнозвісний «Щедрик», а також «Піють півні», «Мала мати одну дочку», «Дударик», «Ой зійшла зоря» та інші. У Тульчині знайомиться з композитором Кирилом Стеценком. 1916 року із хором Київського університету виконує свою обробку «Щедрика», яка принесла йому великий успіх у київської публіки.

Київський період Із встановленням Української Народної Республіки, Леонтович переїздить із Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Низку його творів включили до свого репертуару професійні та самодіяльні колективи України. На одному з концертів великий успіх мала «Легенда» Миколи Вороного (оригінальний твір Леонтовича). Після приходу більшовиків Леонтович працює деякий час у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, разом з композитором і диригентом Григорієм Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків.

Повернення на Вінниччину Під час захоплення Києва 31 серпня 1919 року денікінцями, які переслідували українську інтелігенцію, змушений утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу. У 1919—1920 роках працює над першим великим симфонічним твором — народно-фантастичною оперою «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Бориса Грінченка.

Восени 1920 року в Тульчині відбулися гастролі хорової капели під керівництвом Кирила Стеценка та Павла Тичини як другого диригента. Під час концертів капела виконувала твори Леонтовича.

В останні місяці життя Леонтович закінчував оперу «На русалчин Великдень».

«Загадка» смерті Загибелі Миколи Леонтовича упродовж 80 років присвячено багато публікацій. У своїх деталях усі ці розповіді часто ґрунтуються на оповідях свідків-родичів і різко контрастують та суперечать одна одній. Це чітко виявилося уже з поваленням радянсько-комуністичної влади в часи незалежності України, коли стали доступні засекречені матеріали тих часів, які показали спотвореність та заангажованість публікацій у радянські часи, якими приховували знищення талановитого українського композитора тодішніми владними структурами — так званим ВЧК. Єдине, що так і не стало зрозумілим, — через що чекісти вдалися до такого жорстокого акту, яка була причина вбивства композитора? Лише наприкінці 20-го століття стало можливим частково відкрити завісу пропагандистської машини радянських каральних структур.

В ніч на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Афанасієм Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці він пограбував будинок і застрелив Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім'я вбивці композитора, оприлюднено лише у 1990-х рокахhttp://memorial.org.ua/education/music/leontovuch/2.htm Кузик В. Як загинув Микола Леонтович..

Найдетальніші відомості про ту трагедію стали відомі завдяки двом рідкісним документам, які віднайшла завідувачка відділу обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко. Після багатьох років збирання матеріалів до музею для поповнення його фондів туди потрапив товстий щоденник відомого українського письменника Степана Васильченка. Там згаданий один з найближчих друзів Леонтовича, Гнат Яструбецький, який записав детальну розповідь батька Леонтовича про вбивство композитора. Саме Гнат Васильович зібрав найбільше матеріалів про життя і творчість Леонтовича, написавши його біографію, а в своєму щоденнику повідав про ту жахливу ніч у Марківціhttp://vn.20minut.ua/news/65310 «Вбивця стріляв у сплячого композитора» Газета «20 хвилин»:

Надалі комуністичним режимом факти смерті Миколи Леонтовича спотворювались.

Як тільки округа Теплика провідала про загибель М. Леонтовича від рук чекіста, місцевим органам довелося, аби стримати хвилю гніву, видумати версію вбивства на побутовому ґрунті з заїжджим білогвардійцем (а пізніше — петлюрівцем). Та це не стало панацеєю, інформація про ганебний злочин докотилася до Києва. Тому нагально було відряджено з Києва до Марківки одного з товаришів Миколи — Гната Яструбецького, який на той час працював заступником завідувача політвідділу одного з київських видавництв. Поїхавши на місце трагедії з мандатами київської ЧК і губревкомітету, він провів там 4 місяці (з лютого до травня), а по приїзді зробив доповідь «Товариству вшанування пам'яті Миколи Леонтовича». Яструбецький наводить прізвища свідків, розповіді композиторових сестри Вікторії та дочки Галини, той виклад був зроблений по свіжих слідах, надзвичайно докладний, але частина фактів була упущена, завдяки чому в офіційних колах поширили інформацію про вбивство Леонтовича переодягненим «петлюрівцем».

Попри загибель багатьох українців у часи розкуркулення, Голодомору та Великого терору, частина матеріалів і спогадів свідків таки потрапили за кордони СРСР, а надзвичайна популярність пісні «Щедрик-ведрик» спричинилася до ґрунтовних досліджень творчості й життя її автора. Багато науковців-діаспорян та навіть американських дослідників і журналістів перейнялися долею цього талановитого композитора. Й знову «випливли на світ Божий» факти та спомини щодо знищення Леонтовича чекістськими структурами. Тому радянській владі довелося вдаватися до різних методів, аби «віднайти» хоча би вже більш нейтральні факти.

Чергова хвиля спотворень виплеснулася після публікації в діаспорних колах спогадів композитора, хорового диригента, публіциста, духовного діяча Тележинського Михайла Теодоровича, в яких напряму йшло звинувачення тодішньої влади в утисках талановитого композитора та його вбивстві. Оскільки розголосу не можна було уникнути, українській владній машині доручено вибудувати систему спростувань. Це робив відповідальний секретар міністерства внутрішніх справ УРСР І. Х. Головченко, який з 1962 року став Міністром внутрішніх справ УРСР (аж до 1982 року). Саме з-під пера цього «письменника»-міністра почали виходити спогади родичів Леонтовича (сестри чи дочок), в яких поміж куцих даних убивства поширювалася розлога «інформація» щодо «петлюрівсько-розбійницького» сліду в справі Леонтовича. Перебуваючи на найвищих щаблях репресивно-каральної машини, «письменник» Головченко, як куратор справи «Композитора Леонтовича», зміг приховати багато фактів й затвердив офіційно версію вбивства — «петлюрівсько-розбійний» напад.

Лише із припиненням існування СРСР віднайдені й оприлюднені факти зумисного вбивства органами ВЧК М. Леонтовича.

Творчі здобутки

Композитор

Основу музичної спадщини Леонтовича становлять хорові мініатюри — обробки українських народних пісень, які й донині є неперевершеними і їх виконують всі українські хори в Україні й діаспорі. Це позначені великим талантом композитора перлини народного мелосу «Щедрик», «Козака несуть», «Дударик», «Із-за гори сніжок летить», «Женчичок-бренчичок», «Гаю, гаю, зелен розмаю» та багато інших. На основі українських народних мелодій Леонтович створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання. Леонтович був одним з перших серед майстрів української музики, які по-новому інтерпретували фольклор, використовуючи музичні надбання європейської музично-хорової культури. Водночас почерк Леонтовича вирізняється з-поміж інших граничною гнучкістю і природністю руху голосів, ювелірною виробленістю деталей. Леонтович вдало використав традиції імпровізаційності в творчості українських кобзарів, які кожну нову строфу тексту пісні інтерпретували по-новому. Леонтович застосовував темброву варіантність виконання народних рапсодів у своїх обробках, надаючи хору можливість розкрити велике розмаїття гармонії, контрапункту. Послідовно втілюючи в своїх обробках ідею гармонізації й поліфонічності, Леонтович, маючи глибоку й різнобічну музичну освіту, широко використовував найкращі досягнення світової хорової техніки.