Лисяк-Рудницький Іва́н Па́влович (27 жовтня 1919, Відень, Австрія — 25 квітня 1984, Едмонтон, Канада) — український вчений, історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист.

Автор праць з історії, що відкривали Європі та світу Україну. Син Мілени Рудницької та українського громадсько-політичного діяча Павла Лисяка.

Життєпис

Родина Іван Лисяк Рудницький походив із однієї із найвідоміших українських інтелігентських родин. Батько був визначним адвокатом, редактором та співробітником багатьох українських видань, послом до Польського сейму від Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) в 1938—1939 р. Мати була послом від УНДО до сейму (1928—1935), головою Союзу українок у Львові (1928—1939) і Світового союзу українок (з 1934 року). Мати належала до так званого «п'ятірного грона» Рудницьких. Серед них літературознавець, публіцист і перекладач Михайло Рудницький (1889—1975), правник і відомий громадський діяч Володимир Рудницький (1890—1974), політична діячка й організаторка жіночого руху в міжвоєнній Галичині Мілена Рудницька (1892—1976), патріарх української журналістики Іван Кедрин-Рудницький (1896) та композитор і музикант Антін Рудницький (1902—1975). Всі вони зробили непересічний вклад в розвиток українського політичного й культурного життя.

Батьки розлучилися, коли Іванові було 2 роки. Хлопчик жив із мамою, а батько допомагав матеріально.

Освіта у Львові Шкільну освіту здобув у Львові. У 1925-29 pp. він навчався в українській початковій школі, а від 1929 до 1937 року — в Академічній гімназії у Львові, найстарішій українській гімназії не тільки в Галичині, але й в усій Україні. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1937—1939).

Навчання в Європі Після 1939 року у зв'язку із початком Другої Світової війни жив за кордоном. Навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету (1940—1943). Захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі (1945). Керівником (директором) дисертації був відомий учений Едуард Вінтер, знавець слов'янської та української тематики, а темою стали політичні погляди Драгоманова. Захист відбувся у квітні 1945 p., буквально за декілька днів до вступу радянських військ до Праги.

У 1940-х був членом українського студентського товариства «Мазепинець», Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О. Пріцаком — членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Після війни переїхав до Австрії, а 1947 року — до Женеви (Швейцарія), де деякий час слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень.

У 8 лютого 1950 року взяв шлюб з американкою Мері Джоан Бентон у Женеві. Обвінчав подружжя греко-католицький душпастир для українців у Швейцарії Іван Леськович.

В США У 1951—1971 роках проживав у США. В 1951—1952 роках стажувався в Колумбійському університеті і незабаром здобув науковий ступінь доктора філософії.

У лютому 1956 р. одержав посаду асистента-професора в місцевому католицькому навчальному закладі — Ла Саль Коледж (Філадельфія), де читав курси з історії Росії та новітньої західноєвропейської історії. З початком виходу журналу «Сучасність» Лисяк-Рудницький від першого номера (січень 1961 р.) став його активним співробітником. Тут, окрім оригінальних статей, він друкував українські переклади своїх основних англомовних наукових публікацій. Співпраця з журналом тривала до 1967 року.

У 1967 став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статус державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін.

В 1967—1971 роках працював в Американському університеті у Вашингтоні.

В Канаді Від 1971 року жив в Канаді, де отримав посаду професора в Альбертському університеті. Був членом НТШ та УВАН і одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті.

Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема до газети «Українські Вісті» і журналу «Зустрічі», «Сучасності» (1961—1967).

Помер в Едмонтоні (Канада).

Наукова робота Івану Лисяку-Рудницькому належать праці з історії України, української політичної думки XIX–XX ст. і теорії нації. Історичні есе видані у 2-х томах. Має великий вплив на сучасну історіографію. Осереддя філософських зацікавлень вченого становило історичне пізнання, в центрі його історіографічних інтересів — історія української суспільно-політичної думки від середини XIX ст. до 30-х років XX ст. Тривалий час був прихильником гетьманського руху, однак наприкінці 1940-х рр. відійшов від цього табору. Найвагоміші його дослідження присвячені М. Драгоманову, В. Липинському, М. Хвильовому, О. Назарукові. Провідна тема як політолога — доля України в новітній історії, передусім аналіз визначальних тенденцій її політичних змін у контексті сучасного світового процесу та політичного прогнозування. Його інтелектуальною батьківщиною була Німеччина XVIII–XX ст. Найвідчутнішим у творчості історика є вплив філософії історії Геґеля, його думок про наявність в історичному процесі своєї об'єктивної логіки і про можливість свободи тільки у правовій державі. Вихований на традиціях західноєвропейського лібералізму, — близький до «державницької школи» в українській історіографії. Звертаючись до антитези «Схід — Захід», він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної). Українське національне відродження розглядав у контексті аналогічних процесів, що відбуваються з так званими «неісторичними» («недержавними») народами. Їх перетворення в історичні визначається передусім суспільно-культурною спроможністю національної еліти. Тож атрибутом «історичної нації» мислить не просто наявність державності, а й збереження нею своїх вищих, елітарних верств. До прикмет «недержавних», «сплебеїзованих» спільнот відносить особливу роль селянського чинника: в них основну масу становить селянство, а міське середовище або органічно гетерогенне, або відчужується слідом за елітарними верствами. Ця обставина, на його думку, ускладнює розгортання українського національного руху. Звідси й відсутність важливих ланок національного життя, неповнота української культури як за внутрішньою структурою, так і за функціями. Культурна цілісність чи принаймні її можливість є привілеєм державної нації. Ідея формування політичної української нації — одна з домінантних у Лисяка-Рудницького.

Концепція історіописання

Періодизація історії України Іван Лисяк-Рудницький заперечував радянсько-марксистський підхід до періодизації історії України і разом із тим вважав, що періодизація, яку пропонували дореволюційні українські історики є провінційною. На думку вченого український історичний процес впродовж чотирьох століть відбувався, хоч із запізненням, але за західноєвропейським сценарієм. Особливістю Східної Європи було так зване «друге закріпачення», але і воно було ліквідоване повстанням Хмельницького.  

Відрізнялася від прийнятої в українській науці і пропонована Лисяком-Рудницьким періодизація ХІХ ст., яке він називав «довгим» (нижньою межею «довгого» ХІХ ст. в загальноєвропейському випадку вважають початок Французької революції, чи в українському випадку згасання автономії Гетьманщини, а верхньою межею — Першу Світову війну).  Вчений виділяв три періоди в цьому столітті: від занепаду козацької державності до 1840-х рр., від 40-х рр. до 80-х рр. і, врешті, від 90-х рр. до Першої світової війни. Ці періоди він пропонував назвати шляхетським, народницьким і модерним, залежно від того, хто виходив на провідне місце в суспільно-політичному житті. Основою для цієї схеми був факт існування в кожному із періодів специфічної верстви активних носіїв національної ідеології, як от шляхти, різночинної інтелігенції чи народних мас. Проте вчений віддавав належне і факторам, які виділяли інші дослідники, зокрема скасуванню кріпаччини і промисловій революції.

Іван Лисяк-Рудницький опонував поширеній серед істориків 20-х років (М. Волобуєва, О. Оглобліна, М. Слабченка, М. Яворського) тезі про колоніальне становище України в Російській імперії. Ця теза утвердилася настільки сильно, що будь-яка інша точка зору вважалася неприйнятною. Лисяк-Рудницький доводив, що царизм насправді розглядав українські землі як корінні провінції, а тому часто забезпечував в них за допомогою іноземних інвестицій навіть вищі темпи індустріального розвитку, ніж у центральних регіонах. Але міркування Лисяка-Рудницького ніяк не спростовують точку зору його опонентів про Україну як колонію Росії, так як індустріальний розвиток України супроводжувався нещадною експлуатацією України, всіх її ресурсів на користь імперії, а не України.

Політичні погляди Найвиразніше політичні погляди Івана Лисяка-Рудницького простежуються у його праці «Консерватизм» (1958). На думку Юрія Луцького, Іван Лисяк-Рудницький виразно стояв на консервативних позиціях. Консерватизм вченого був нетиповим для українського «правого крила», бо був не загумінковим, а спирався на світові джерела і його власні оригінальні думки. Консервативний світогляд у Лисяка-Рудницького поєднувався з ліберальними цінностями. Ліберальна орієнтація вченого простежувалася навіть у його ставленні до релігії: він почував себе близьким до ліберального протестантизму унітаристського типу, і приєднався б до нього, якби в українському релігійному житті існувало таке віровизнання.

Іван Лисяк-Рудницький був послідовним і рішучим противником націоналістичної ідеології, при цьому його розуміння націоналізму було не науковим, вкрай вульгарним і примітивним. Проте наприкінці 1960-х рр. він зблизився з окремими представниками ОУН («двійкарями»). Цю фракцію націоналістичного руху вчений цінував, оскільки вона цілком відійшла від інтегрально-націоналістичної ідеології. На відміну від значної частини вчених української діаспори, Лисяк-Рудницький був політично нейтральним, хоча й ідентифікував свої погляди, як ліберальні.

Праці Вклад Галичини в українські визвольні змагання, 1948. Інтелектуальні початки нової України, 1958. Українська революція з перспективи сорокаліття, 1959. Проти Росії чи проти радянської системи , 1961. Україна в еволюції радянської системи, 1963. Україна між Сходом і Заходом, 1966. Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники, 1968, 1977. Між історією і політикою (статті до історії та критики укр. суспільно-політ. думки) . — Мюнхен : Сучасність, 1973. Іван Лисяк-Рудницький, "Драгоманов як політичний теоретик, " published in Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings, The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., Vol. II, Spring, 1952, No. 1 (3), pp. 70–130. Reprinted in Ivan L. Rudnytsky, Essays in Modern Ukrainian History, ed. Peter L. Rudnytsky (1987). Зауваги до проблеми «історичних» і «неісторичних» націй, 1981. Політична думка українських підрадянських дисидентів, 1981. Націоналізм і тоталітаризм, 1982. Essays in Modern Ukrainian History by Ivan L. Rudnytsky. — Edmonton, 1987. Нариси з історії нової України. — Львів, 1991; Історичні есе: У 2 т. — К., 1994 (2-ге вид. — 2019). Збірки «Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings» («The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S.», 1952, ч. 1. «The Role of the Ukraine in Modern History» («Slavic Review», 1963, ч. 2). «The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule» («Austrian History yearbook», 1967). Збірка есеїв «Між історією й політикою» (1972). Статті в журналах «Листи до приятелів», «Сучасність» та ін. Между историей и политикой. — М.—СПб. : Летний сад, 2007. («Библиотека украинской мысли»)

Оцінка діяльності