Рентгенологічне дослідження в стоматології, або Ортопантомограма (OPG), також відома як «ортопанорама», «ортопантограма» та «панторекс» — панорамний рентгенівський знімок зубів, верхньої та нижньої щелепи.
Діагностика вроджених та набутих захворювань зубо-щелепної системи базується на використанні рентгенологічного методу дослідження. Вітчизняну медицину у значній мірі цікавлять питання та проблеми сучасної стоматології. Тому надзвичайно важливими для діагностики захворювань щелепно-лицевої ділянки є рентгенологічний метод. А деякі захворювання зубів, щелеп та слинних залоз надзвичайно важко діагностувати, не провівши рентгенологічного дослідження. Отже, рентгенологічна діагностика — важлива, можна сказати невід'ємна, частина процесу розпізнавання да диференціювання захворювань щелепно-лицевої ділянки.
Можливості Зуби та щелепи містять значну кількість неорганічних речовин, зокрема карбонату кальцію, що дозволяє їм поглинати рентгенівські промені. Отже, зуби та щелепи володіють природною «позитивною» контрастністю. Слинні залози містять більше органічних речовин, тому природною контрастністю не володіють. Однак вони мають протоки, у які можна ввести рентгеноконтрастні речовини з метою їх візуалізації. Крім того, контрастні речовини можна вводити до порожнини скронево-нижньощелепного суглоба, норицевих ходів та до просвіту кровоносних та лімфатичних судин. Таким чином, рентгенологічне дослідження має велике значення для розпізнавання захворювань щелепно-лицевої ділянки. Воно дозволяє вивчити форму, величину та положення патологічних утворів, а також умови їх крово- та лімфопостачання. Використовуючи досягнення сучасної техніки, у ряді випадків використовують таку рентгенологічну методику, як комп'ютерна томографія. Крім того, для променевої діагностики патології щелепно-лицевої ділянки використовують медичну термографію, радіо-нуклідну діагностику та магнітно-резонансну томографію. Однак слід зауважити, що променева діагностика захворювань зубів, щелеп та слинних залоз може бути застосована лише у комплексі з клінічними, клініко-лабораторними та (у ряді випадків) гістологічними методами обстеження.
Основні та спеціальні методики
Серед основних методик рентгенологічного дослідження, якими є рентгеноскопія, рентгенографія та флюорографія, провідну роль відіграє рентгенографія (позаротова у прямій, бокових, аксіальній, напіваксіальній та косих проєкціях, зокрема оглядова та прицільна — скронево-нижньощелепового суглоба, а також внутрішньоротова прицільна — періапікальних тканин). Важливу роль у діагностиці захворювань зубів, щелеп та слинних залоз відіграє панорамна томографія, збільшена панорамна рентгенографія та рентгенокінематографія. Зі спеціальних методик слід виділити сіалографію (контрастне рентгенологічне дослідження слинних залоз та їх проток), синусографію (контрастне дослідження додаткових пазух носа), артрографію (контрастне дослідження скронево-нижньощелепового суглоба), ангіографію (контрастне дослідження судин) та фістулографію (контрастне рентгенологічне дослідження норицевих ходів). При рентгенографії зубів з використанням дентального апарату важливим є правило А. Цешинського (правило ізометрії): «центральний промінь повинен бути перпендикулярним до бісектриси кута між віссю зуба та поверхнею рентгенівської плівки». Для знімків вприкус використовується плівка 3Х4, 5Х4, 6Х7. умови знімання верхньої щелепи вприкус: 60 кіловольт, 10 міліампер, експозиція — 0,6 — 0,8 секунди. Слід враховувати, що структура кісткової тканини гірше візуалізується на знімках вприкус, ніж на контактних знімках. При рентгенографії додаткових пазух носа використовують чільно-носову проєкцію з максимально відкритим ротом при вертикальному положенні пацієнта та носо-підборідкову з закритив ротом — при горизонтальному його положенні. При травматичних пошкодженнях та деформаціях щелеп, при пластичних операціях доцільно викорстовувати ангіографію з катетеризацією a. carotis externa. З контрастів використовують гіпак, дийодон, урографін, вазографін та кардіотраст.
Для рентгенологічного дослідження щелепно-лицевої ділянки слід згадати особливості її рентгеноанатомії. Нижня щелепа майже на всьому протязі побудована як плоскогубчаста кістка. Лише в основі її проходить інтенсивна смужка компактної кісткової тканини, ширина якої максимальна в центральних відділах (0,3 — 0,6 см), у напрямку до кутів зменшується до тоненької волосоподібної чіткої смужечки. Альвеолярні краї щелеп закінчуються або конусоподібно, або більш плоско, утворюючи зубчастість міжальвеолярних переділок. Значний вплив на форму міжальвеолярних гребенів справляє частота розташування зубів — чим більше відстань між зубами, тим більш похилі міжальвеолярні гребені. Важливими для діагностики є дані про рентгеноанатомію нижньощелепового каналу, його просвіт на ортопантомограмах має ширину 0,4 — 0,6 см, його форма різна. Зокрема тип 1 — майже горизонтально спрямований канал, що закінчується на рівні кута нижньої щелепи нижньощелепним отвором овальної форми; тип 2 — верхній зовнішній кінець канала піднімається догори, заходячи на невеликому протязі до гілки, весь дистальний відрізок канала має дещо скошений напрямок, кінцева частина розширеним відділом переходить у foramen mandibulare не завжди правильної геометричної форми і чіткі контури; 3 — ще більш косий напрям ходу канала, що високо заходить в гілку, утворюючи петлеподібний вигин в дистальній частині. Підборідні отвори нижньощелепного канала з обох боків знаходяться на рівні премолярів, мають круглу чи овальну форму, по периферії оточені чітким кортикальним обідком. Зовнішня коса лінія ретромолярного трикутника доходить до переднього краю гілки щелепи, а внутрішня linea mylohyoidea, починаючись біля нижнього краю симфізу, піднімається догори по внутрішньому краю нижньої щелепи до гілки. Обидві лінії мають різну щільність, краще всього візуалізуються у зоні молярів. Краї міжзубних переділок вкриті тонкою кортикальною платівкою, що має значну кількість канальців, де проходять судини та нерви. Велике значення у вивченні різних захворювань щелепно-лицевої ділянки має визначення стану гайморових пазух, які тісно пов'язані з зубами та альвеолярним паростком верхньої щелепи. Їх об'єм варіює від 2,0 до 8,5 см³, ідентичності величини та форми з обох боків немає, товщина слизової оболонки — максимум 1,0 — 1,5 мм, корені молярів контактують з дном щелепи, особливо 8/8, особливо у підлітків.
Рентгеносеміотика вад розвитку зубів та щелеп
Схема аналізу рентгенограми хворого з патологією щелепно-лицевої ділянки 1. Ділянка дослідження: Визначити вид знімка, характер дослідження, проєкцію дослідження, вірність вкладання пацієнта, якість знімка. 2. Вивчення кісток (суглоба): а) положення, величина, форма кістки; б) контури зовнішньої та внутрішньої поверхні кортикального шару; в) стан кісткової структури; г) стан зон росту та ядер осифікації (у молодих); д) стан суглобових кінців кісток (величина, форма, контури рентгенівської суглобової щілини; е) характеристика альвеолярного паростка щелепи; ж) стан зубного ряду. 3. М'які тканини, що оточують кістку, їх об'єм, конфігурація, структура. 4. При наявності пошкодження (перелом, тріщина, вивих у суглобі) визначити його місце, встановити характер та ступінь зміщення уламків кісток чи характер зміщення суглобових кінців при вивиху. 5. При наявності пошкодження зубів, періодонту, додаткових пазух носа встановити його характер та локалізацію. 6. Виявити порушення в утворенні кісткової мозолі (надлишкова, сповільнений розвиток, неправдивий суглоб). 7. Виявлення та вивчення симптомів захворювань кісток та зубів: а) зміна положення, форми та величини кістки; б) зміна поверхні кістки (періостит, періостоз); в) зміна кісткової структури, перебудова кісткової тканини (остеопороз, остеосклероз, зони перебудови, перебудова при фіброзній остеодистрофії, деструкція, остеонекроз, секвестрація); г) стан коронок, шийок та коренів зубів; д) стан періодонтальної щілини; е) стан додаткових пазух носа (затемнені чи ні, чи не зменшена їх площа за рахунок пристінкових нашарувань). 8. Вивчення стану слинних залоз (при сіалографії): а) стан вивідних протоків та комірок самих залоз (не змінений, рівномірно чи нерівномірно звужені, розширені); б) наявність чи відсутність тіней конкрементів. 9. Провести диференційну діагностику між основними патологічними процесами кісток та суглобів (остеомієліт, артрит, артоз, туберкульоз, пухлина), зубів (карієс, періодонтит, пародонтоз, фолікулярна киста, альвеолярна киста, пухлини, дентиклі). 10. Встановити найімовірніше рентгенологічне заключення.
Вади розвитку зубо-щелепової системи та її набуті деформації — істотна проблема сучасної стоматології, що найкраще діагностуються за допомогою телерентгенографії. Виділяють справжню та несправжню прогенію (збільшення всіх відділів нижньої щелепи або ізольоване збільшення тіла при збереженні нормальних розмірів гілки), несправжня прогенія зумовлена порушеннями прикуса у дітей. Мікрогенія — зменшення розмірів нижньої щелепи, може бути однобічною та двобічною, часто супроводжується зниженням слуху та анкілозом у скронево-нижньощелеповому суглобі. Виділяють також вроджене розщепленнґ твердого піднебіння та альвеолярного паростка нижньої щелепи, що також може бути однобічним та двобічним.
Травми щелепно-лицевого скелета, як і всі травми взагалі, поділяються на травми мирного та воєнного часу, між якими, з рентгенологічної точки зору, немає істотної різниці. Переломи щелепно-лицевого скелета мирного часу поділяються на прямі, непрямі та змішані, на переломи зі значними пошкодженнями м'яких тканин та без них. Військові травми мають переважно скальчастий характер, часто із втратою значної кількості м'яких та кісткової тканин.
Класифікація переломів за напрямом та місцем дії травмуючої сили: 1. прямі переломи з порушенням цілісності кістки у місці дії травмуючої сили (ізольовано найчастіше спостерігаються на підборідді); 2. непрямі переломи, що виникають на віддалі від місця прикладання діючої сили (найчастіше локалізуються на шийці суглобового паростка нижньої щелепи, в її середньому відділі, на розташованих поруч ділянках).
Класифікація переломів за механізмом їх походження: 1. переломи як результат згинання (найчастіше спостерігаються у нижній щелепі, виникають як за прямим, так і за непрямим способом); 2. компресійні переломи, що виникають від стискання (найчастіше локалізуються у верхній щелепі); 3. абрупційні (відривні) переломи, що найчастіше спостерігаються у суглобовому паростку (найчастіше при правці та інших судомних станах). Класифікація переломів за відношенням до м'яких тканин: 1. закриті (неускладнені), при яких відсутнє ураження слизової оболонки та шкіри, зокрема субперіостальні; 2. відкриті (ускладнені), при яких переломи через пошкоджену слизову оболонку можуть сполучатися з порожнинами тіла (ротом, носом, верхньощелепними пазухами) або з поверхнею обличчя. Класифікація переломів за напрямом та кількістю ліній перелому: 1. прості, що характеризуються поодинокою лінією перелома; 2. скальчасті (комінутивні), що містять велику кількість несистематично розміщених фрагментів, без чітко вираженої лінії перелома, однак зі збереженням кісткової маси. Класифікація переломів за взаємним розташуванням уламків: 1. переломи без зміщення (дислокації) уламків; 2. переломи зі зміщенням (дислокацією) уламків: а) по довжині (dislocatio ad longum), зокрема зі скороченням (cum contractione) чи з розходженням (cum distractione); б) під кутом (dislocatio ad axim); в) з боковим зміщенням (dislocatio ad latus) г) по периферії (dislocatio ad periferiam). Патологічні переломи: 1. переломи при кісткових кистах ; 2. переломи при пухлинах; 3. переломи при остеомієліті; 4. переломи при старечому остеопорозі.