, («ять» — чоловічого роду) — літера кирилиці та глаголиці. На теперішній час відсутня в усіх цивільних варіантах кирилиці, використовується лише у церковнослов'янській мові. В українському письмі вживалася до кінця XIX ст, у російському — до початку XX ст., довше за все протрималася у Болгарії та Закарпатті — до 1945 року. У сучасній українській мові у словах на місці «ѣ» ([ě]) вимовляється у більшості випадків голосний [і] («і»)Глущенко В. А. Ять // Українська мова. Енциклопедія. — Київ, 2002..
Історія У старослов'янській кирилиці мала накреслення , числового значення не мала.
У глаголиці мала вигляд і також не мала числового значення.
Український правопис
Тривалий час зберігалася в українському правописі — починаючи з давньоруських пам'яток. У XVI і особливо XVII ст. ять широко використовувався для позначення звука [і] в іншомовних словах (мѣнута, фѣґура тощо), бо літери и/і позначали сучасне українське [ɪ] («и»). В українських етимологічних правописах кінця XVIII — 1-ї половини XIX ст. вона позначала звук [і] та звукосполучення [ji]. Символ ѣ використовували не тільки ярижка (у ранній ярижці — етимологічно, у пізніх її варіантах — для позначення звука ['e], [je], який зараз позначають літерою є), але й правопис Русалки Дністрової, максимовичівка. У правописі Павловського (1818) літера вживалася як у пізній ярижці (для позначення звука [е] після м'яких приголосних). З української абетки ять уперше вилучено в 1857 році — у правописі Гатцука. У желехівці, драгоманівці, правописі Грінченка літера також відсутня. Отже, ять перестав використовуватися в українській графіці в середині (у Галичині — в кінці) XIX ст. На Закарпатті він використовувався в етимологічних правописах аж до 1945 р.
У графічних системах інших мов Білоруська мова У власне білоруських абетках ѣ ніколи не використовувався, проте є книги написані зросійщеним варіантом білоруської мови у 19 столітті з використанням літери ѣ. Прикладом такої літератури є Бѣлорусскій сборник: губернія Могилевская.
Болгарська мова У болгарському правописі ять уперше скасовано під час реформи 1921 року. Проте, два роки по тому літеру відновлено й остаточно вилучено лише у 1945 році. Після 1989 року з'явилися пропозиції відновити його в абетці. У сучасній Болгарії спостерігається використовування літери в торгових знаках, візитках тощо, іноді її помилково вживають на місці ъ у старому правописі.
Російська мова В усній російській мові ять вимовлявся як [ieː]. Точно такою ж стала вимова літери е, отже, ці букви почали дублювати одна одну. У текстах XVII століття ять іноді змішується з е в ненаголошеному положенні, але ніколи — під наголосом. Беззастережне збереження ятя після Петрівської реформи азбуки 1708 року вказує на те, що різниця у вимові е і ѣ тоді ще залишалася помітною. Сучасник і ровесник Петра Федір Полікарпов зазначає, що буква ѣ була введена для позначення «тончайшего от письмя (тобто літери) е произношения» і що вона позначає дифтонг /іе/: «тако е последи положено, а i под ним мало отделено и связано сицевым образом: ie»Федор Поликарпов. Технологіа. Искусство грамматики. Издание и исследование Е.Бабаевой. СПб, ИНА-Пресс, 2000. ISBN 5-87135-092-5. Стр. 149, 151.
У XVIII столітті з'явилися пропозиції скасування ѣ у російській цивільній абетці (зокрема, це пропонував В. К. Тредіаковський), проти чого виступав М. В. Ломоносов, вказуючи на збереження відмінностей у вимові цих літер українцями і деякими великоросіянами, а також необхідність графічного розрізнення омонімів:
Д. І. Язиков, народжений через 8 років після смерті Ломоносова, вже не бачив у вимові двох букв жодної різниці. Він писав: «Буква ѣ, втративши справжню свою вимову, схожа на древній камінь, не на місці лежачий, о який всі спотикаються і не відносять його в сторону тому лише, що він древній і колись був потрібний для будівлі» («Буква „ѣ“, потеряв настоящий свой выговор, походит на древний камень, не у места лежащий, о который все спотыкаются и не относят его в сторону затем только, что он древний и некогда нужен был для здания»).
У 1831 році основоположник російського мовознавства О. Х. Востоков відзначає у своїй «Російській граматиці», що буква ѣ «вимовляється нині в російській мові абсолютно схоже з буквою е»Русская грамматика Александра Востокова: по начертанію его же сокращенной Грамматики вполне изложенная, СПб, 1831, стр. 346. У 1885 році Я. К. Грот також констатує в «Російському правописі»: «у їхній вимові немає жодної різниці».
Існує легенда, що Микола I обмірковував, чи не варто скасувати цю букву, але був зупинений зауваженням М. І. Греча, який відповів на його питання про призначення букви: «це відзнака письменних від неписьменних». Проект реформи орфографії 1911 року, випрацьований Імператорською Академією наук, був законсервований найвищим велінням Миколи II. Буква «ять» залишилася на час кошмаром російських школярів: від труднощів засвоєння довгого списку слів, незважаючи на запам'ятовування мнемонічних віршів, очевидно, і з'явилася приказка «вивчити на ять».
З російської цивільної абетки ять вилучено під час реформи 1918 року — із заміною його на е. Реформа була підготована задовго до Жовтневого перевороту й оголошена кількома циркулярами Тимчасового уряду влітку 1917 року. 23 грудня перехід школи на новий правопис підтвердив декрет радянської влади, а в 1918 році ще одним декретом на нього були переведені справочинство і преса.
У масовій же свідомості реформа (і скасування ятя, як найяскравіший її пункт) міцно поєдналася зі справами більшовиків, тож буква ѣ стала мало не символом білої інтелігенції (фактично серед прихильників її скасування, які брали участь в розробці проекту 1911 р., було чимало представників правих академічних кіл, в тому числі член Союзу російського народу академік О. І. Соболевський). Емігрантські видання (окрім троцькістських та деяких інших) переважно друкувалися по-старому аж до Другої світової війни, а невелика частина їх зберігає дореформену орфографію і після неї, аж до кінця XX століття (особливо в книгах церковних видавництв).
Зі скасуванням ятя стали омонімами багато слів, утворених від різних коренів: ѣсть («їсти») і есть («є», «єсть»), лѣчу («лікую») і лечу («лечу»), синѣ́е («синіше») і си́нее («синє»), вѣ́дѣніе («відання») і веде́ніе («ведення»); частково ці неоднозначності усуваються розставленням наголосів і крапок над ё: всѣ («всі») і все («все») розрізняють тепер як все — всё.
На хвилі інтересу до всього, що стосується дореволюційного минулого, у сучасній Росії теж спостерігають випадки його неофіційного вжитку — у назвах комерційних підприємств, рекламі, причому нерідко з помилками. Окрім того, ять пропонували як знак рубляhttp://index.ru/event/actions/ruble/froma/index.html http://www.directdesign.ru/rubl/people/S_Dobrydnev.html .
Сербська мова У сербській абетці не вживається з першої половини XIX ст. — після переходу на вуковицю.
Звук ѣ
Походження У фонетичній реконструкції праслов'янської мови звук [ѣ] умовно відновлюють як [æ] — звук, середній між [a] і [ɛ].
У транскрипції він позначається символом ě, взятим з чеської абетки, де літера ě передає звук на місці праслов'янського ятя. Рідше для цієї мети вживають символ ä («а-умлаут»), котрий використовують у німецькому правописі для позначення звука [æ].
Походження праслов'янського *ě може бути різним, це підтверджується як морфологічним аналізом деяких слов'янських слів, так і шляхом порівняння слов'янських мов з іншими індоєвропейськими: Від праіндоєвропейського *ē (довгого е): («видіти», «бачити») — ; («сидіти») — і ; («звір») — і . Короткий варіант праіндоєвропейського *е започаткував іншу праслов'янську фонему — *e. Від праіндоєвропейського дифтонга *oi̯ у закритому складі при висхідній інтонації: пор. *věmь (раніша форма *vědmь) — («знаю»); («ціна») — ранньо-прасл. *koi̯na, (звук *c виник пізніше з *k унаслідок другої палаталізації). Походження ě від *oi̯ підтверджують і дані внутрішньої реконструкції: праслов. *pěti («співати», «пі́ти») походить від ранішої форми *poi̯ti — пор. форма першої особи однини *pojǫ < *poi̯ǫ («співаю», «пію»); дієслово *děliti («ділити») походить з ранішої форми *doi̯liti — пор. іменник *dolja («доля»). Від праіндоєвропейського дифтонга *ai̯: пор. праслов. *sněgъ («сніг») — . Вимова ѣ збереглася в столиці Австрії. Вѣна, вимовляється як wienna. Тобто ійє. Пізніше в українській мові залишилася і, а в російській є.
Окрім того, *ě міг виникати з носового *ę: («пінязь») < («пфеніг»), де другий *ę дисимілював перший.
Під час метатези плавних у південнослов'янських мовах відбувалося подовження праслов'янських *e та *o. Відповідно до законів слов'янської фонетики ē (подовжений праслов'янський *e) перейшов у *ě, а ō — в *a. Цим пояснюється відповідання східнослов'янських і південнослов'янських : — .
Питання про те, як же звучав ять у праслов'янській мові, досі остаточно не розв'язане. Головною проблемою є широкий діапазон звуків, у які перейшов у різних слов'янських мовах — від [æ] до [i]. Засновник слов'янського порівняльного мовознавства О. Х. Востоков утруднявся дати точне визначення вимови; Ф. І. Буслаєв вважав його простим довгим [e] (тобто ē), але небагато науковців поділяли його погляди; Ф. П. Фортунатов убачав у ньому дифтонг [ie], Х. Педерсен — широкий монофтонг [æ], тоді як інші лінгвісти — відкритий дифтонг типу [ia]. Нарешті, існує думка, що праслов'янський ять вимовлявся по-різному в різних праслов'янських діалектах і навіть у межах одного діалекту — наприклад, могла розрізнюватися вимова *ě на місці праіндоєвропейського *ē і *ě з дифтонгів *oi̯, *ai̯. На користь вимови як [æ] зазначають, що («ріпа») було запозичене до праслов'янської як *rěpa. У низці найдавніших фінських запозичень зі східнослов'янських діалектів слова з ятем передаються через ӓ, ӓӓ (втім, це може бути особливістю давньоновгородського діалекту). Проте, припускають, що на території східнослов'янського мовного ареалу *ě стали вимовляти закрито — [ẹ] або [ie], внаслідок чого він збігся з часом з [e] > [je] (білоруська й російська мови), або [i] (українська мова, деякі північноросійські діалекти)Ф. П. Филин Происхождение русского, украинского и белорусского языков. М.: КомКнига, 2006, стр. 163 слл.. Підтвердженням цієї версії є передавання через ять ( < , < , , ); а також передавання як soviet (ять транслітерувався як ie і після того, як збігся з е).
Звук був успадкований з праслов'янської всіми давніми слов'янськими мовами, але його вимова стала різнитися від праслов'янської. У староцерковнослов'янській мові (що виникла на основі солунського говору давньоболгарської мови) звук ě, очевидно, вимовляли як [æ], близьке до [ja]. Це підтверджується тим, що у глаголиці кириличним літерам і відповідав єдиний символ . За допомогою цієї букви передавали як ě, так і ja. Це може свідчити про те, що для укладача глаголиці звуки ě і ja були настільки близькі за артикуляцією, що він навіть не створив окремих символів для кожного з них. Навіть у пам'ятках, написаних кирилицею (що вже містила окремі літери для цих звуків), спостерігають як вживання замість , так і змішування цих буквТ. А. Иванова. Старославянский язык. Учебник. С.-П.: Авалон, Азбука-классика, 2005. — С. 71.
Грецький літургійний термін («стихира») в церковнослов'янській передачі існував як у формі , так і у формі — через ять, що тут передавав η (у середньогрецькій вимові читалася як /i/).
У східному ареалі праслов'янської мови ě вимовлялася як [ẹ] або як дифтонг [ie]. Історія цієї фонеми була неоднаковою у різних східнослов'янських діалектахИванова Т. А. Старославянский язык. — Москва: Высшая школа, 1997. — с. 56..
Вплив на вимову приголосних
«Ять» з праіндоєвропейських дифтонгів *oi̯ і *ai̯ викликав під час другої палаталізації пом'якшення попередніх приголосних [g], [k], [x] і їхній перехід у звуки [d͡z] > [z], [c] і [s].