Ікавізм — явище в історії староукраїнської мови, що полягає в переході голосних звуків [o] й [е] у закритих складах в [i]. Пов'язане з явищем редукції голосних звуків. Процес переходу був поступовим, тривавши у XI—XIII ст.Украинский язык и говоры // Украинцы / Отв. ред. Пономарев А. П., Тишков В. А.; Институт этнологии и антропологии РАН; НАН Украины. Институт политических и этнонациональных исследований; Международное научное братство украинских антропологов, этнографов и демографов. — М.: Наука, 2000. — Стр. 65. — 535 с.: ил. — (Серия: Народы и культуры). — ISBN 5-02008669-Х. Унаслідок цього переходу виникли фонетичні чергування [о/і], [е/і], [у/і]: унікальне явище з-поміж інших слов'янських мов, яке властиве тільки українській мові. Зміна в вимові [o] й [е] на [і] залишалася продуктивною до кінця XVIII ст. (за Ю. Шевельовим), після чого процес припинився, та в нових запозиченнях у закритих складах [o] і [е] зберігаються. На думку І. Огієнка, чергування [о/і], [е/і] — «найхарактерніша ознака української мови». Розвиток змін відбувався через стадію дифтонгізації.
Ікавізм — фонологічна риса української мови, якою вона виразно виділяється серед інших слов'янських мов і одночасно пов'язується зі спорідненими явищами в полабській (мертвій мові), серболужицькій, сербській, хорватській, польській та чеській мовах (розходження як голосного є вторинним). Ікавізм як мовне явище реалізується у мовленнєвому процесі як і́кання.
Застосування чи незастосування ікавізму було непередбачуване, бо [і] мало двоїсту природу (пор. діл — долу, діло — діл). За таких умов переходи аж ніяк не сприяли передбачуваності чергувань, тому радше заплутували ситуацію, особливо завдяки явищу аналогії, окрім тих випадків, коли певна морфологічна категорія приймала одну конкретну модель. З часом ця система ставала дедалі незрозумілішою, тому первісну фонетичну мотивацію переходу [і] в [о], [е] нині дещо втрачено, через що виникли гіперкорекційні форми типу хрін-хрону ().
Історія Ікавізм (і місці ять), який став нормою української літературної мови, трапляється вже в найдавніших писемних пам'ятках XI—XII століть: Остромирове Євангеліє 1056—1057, Ізборники Святослава 1073 та 1076, Архангельске Євангеліє 1092, Чудівський псалтир, Бичківський псалтир, Галицьке Євангеліє 1144, Добрилове Євангеліє 1164, Христинопільський Апостол, Галицько-Волинське Євангеліє, Житіє Нифонта, Хутинський СлужебникДодаток 1. Мовні риси, засвідчені в писемних пам'ятках, які стали нормою української літературної мови; Український ікавізм // Спочатку було Слово… Від мовного узусу — до літературної норми (Нарис генези української літературної мови) / Віктор Мойсієнко, . — Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2024. — С. 84; 240. — ISBN 978-83-235-6702-8..
Найдавніші староукраїнські пам'ятки засвідчують голосівку [і] на місці [e] з другої половини XIV ст.: шистьдєсѧтъ, шисть, шистьцѧтого. Оскільки писемні пам'ятки відбивають зміни з деяким запізненням, можна вважати, що [e] змінився в [і] не пізніше другої половини ХІІІ — першої половини XIV ст.
Дані пам'яток Більш-менш надійними прикладами вимови [і] на місці [о] можна вважати написання від кінця XVI — початку XVII ст. у Полтавських актових книгах: , а також у галицьких і кролевецьких документах XVII ст.: . Але зовсім непросто зараз відзначити, коли і де вперше український писар написав на місці . Чи не найдавнішим таким прикладом є Jablincza (псл. *ablonь) — закарпатський топонім, що його навів В. Німчук з угорської грамоти 1460 року.
Перехід в [i] вторинних [o], [e] Якщо голосні [o], [e] були за походженням колишніми редукованими [ь], [ъ], чи епентичними, то їхнього подовження з наступним переходом в [i], як правило, не відбувалося.
Деякі винятки з цього правила (утік при паралельній формі уток < ; форми родового відмінка множини бліх, сліз < ; форми прийменників зі, наді, піді, уві < *sъ(n), *nadъ, *podъ, *vъ(n)) можуть бути пояснені «виправленням» за аналогією.
У числівнику вісім () другий звук [і] стоїть на місці не етимологічного, а епентичного [е], що з'явився після сибілянта перед сонорним [м] внаслідок занепаду [ь]. Виник він не фонетично, а за аналогією до сім (). Звук [і] у першім складі розвинувся пізніше за аналогією до [і] другого складу.
У слові вівторок [і] розвинувся з протетичного [о] (у цьому випадку мала місце подвійна протеза [v] + [o]): въторъкъ > ōвторок > вōвторок > вівторок.
Перехід [у] в [і] Досі нерозв'язаним питанням є причина переходу [у] в [і]. Таке явище не було сильно поширене, тому наразі зустрічається лише в декількох словах, як-от: огірок ← огурок, заміж ← замуж, діброва ← дуброва, шкіра ← шкура (що успадкувала літературна мова), а також парібок ← парубок, заліб ← залуб, оріжжя ← оружжя, кадіб ← кадуб, піть ← путь, сім ← сум, жміт ← жмут, кічма ← кучма, наміл ← намул, каламітний ← каламутний, бійний ← буйний, глібокий ← глибокий ← глубокий, шкатільгати ← шкатульгати, кліч ← ключ, бріх ← брюх.
Перехід [ě] в [і]
Перехід [ě] в [і] відбувався в усіх випадках, незалежно від фонетичних умов: дѣло → діло, снѣг → сніг, стѣна → стіна, бѣда → біда, рѣка → ріка тощо.
Передумови Припускають, що процес переходу зв'язаний із редукцією голосних звуків, і появою внаслідок цього закритих складів. Голосні повного утворення [o] й [e] в закритих складах отримували компенсаційне подовження, через низку проміжних етапів переходячи в [i]. Очевидно, найраніше цей процес розпочався в галицько-волинському діалектному ареалі, звідти поширився на інші південноруські говори.
Занепад редукованих і подовження етимологічних [o] й [e] в новозакритих складах були взаємозалежними процесами, і відбувалися одночасно. У давньоруських пам'ятках на місці етимологічного [o] засвідчені написання з подвоєним о (), але частіше — з у чи ю (). Подовжені голосні не могли довго існувати в мові, бо це суперечило давній (з часів квантативного вирівнювання) тенденції до усунення протиставлення голосних за тривалістю. У різних діалектах української подовжені голосні дали різні рефлекси: у поліських вони змінилися в дифтонги чи інші звукові комбінації, у галицько-волинських і південно-східних поступово перейшли в [i].
Останні внаслідок занепаду редукованих ъ та ь в наступному складі подовжилися і через стадію дифтонгізації (*о > [ō] > [uo], [uɪ], [ui], [ue] … > [i]; *е > [ē] > [ie] > [i]) чи через звуження цих голосних у монофтонги та делабіалізацію (*о, *е > [ō], [e] > [u], [ʊ̈] > [i]) у всіх південно-східних і багатьох південно-західних говорах змінилися в [i]: *stolъ > стōл >… > стіл; *selъ, > сēл > … > сіл. Позиційний перехід [о], [е] в [і] зумовив чергування фонем: [о] — [і], [е] — [і], розширення сполучуваності голосних та приголосних, зокрема палаталізованих приголосних фонем з голосним [і]. Секундарний [і] у новозакритих складах відповідно до давніх *о, *е так само, як [і] < ě (ѣ), становить норму сучасної української літературної мови.
Північні говірки зберегли давні стадії розвитку ікавізму, подовжені наголошені голосні [ō], [ē] у закритих складах, як і [ě] («ять»), не розвинулися ще в [і], а затрималися на якійсь попередній стадії розвитку, найчастіше у формі дифтонга [uo], [ue], [ui] чи [ie] або монофтонга [u], [ɪ] чи [ʊ̈].
Гіпотези У цілому ми маємо дві головні та декілька інших гіпотез розвитку українського [і] з [о], [е] в новозакритих складах: До занепаду зредукованих голосних український територіально-мовний простір був нечленований (або слабочленований) і від Прип'яті до Карпат розпочався однаковий процес витворення [і]. При цьому північні говірки затримали певну проміжну дифтонгічну стадію. До занепаду зредукованих голосних український територіально-мовний простір не був єдиним, тому на півночі та півдні України розвиток [о] проходив незалежно, при чому в південноукраїнських говірках дифтонгічної стадії не було. Окрім цих двох, існують іще кілька припущень, що по-своєму пояснюють розвиток [і]: До занепаду зредукованих український територіально-мовний простір був нечленований, але дифтонгізація охопила тільки північні говірки, а на півдні витворення [і] відбулося лише через стадію монофтонгів. До занепаду зредукованих український територіально-мовний простір був нечленований, але розвиток [і] як на півночі, так і на півдні міг проходити обома шляхами: і через дифтонгізацію, і через монофтногізацію.
Перехід [o] > [i] Вважається, що подовжений [о] поступово переходив в дифтонг [uo], [uɪ], потім — в [ui], та нарешті, це сполучення монофтонгізувалося в [i]: [возъ] → [вōз] → [вуиз] → [вуіз]… → [віз] [стогъ] → [стōг] → [стуог] → [стуиг] → [стуіг]… → [стіг]
У наростку -овл- етимологічний [о] змінився в [і] нефонетично, бо в наступому складі ніколи не було зредукованого [ь] чи [ъ]: будовля → будівля, зимовля → зимівля. Зміну [о] в [і] тут викликано аналогією до інших слів із секундарним [і] в новому закритому складі. Можливо, такий перехід викликав гіперизм на стику з говірками, у яких під упливом дієслівних форм купую, торгую з'явилися купувля, торгувля, сприйняті аналогічно до кунь, вул. Проте власні назви [о] зберігають: Боромля, Теребовля, а також слово ловля, де [о] входить до кореня, а не наростка.
Перехід [e] > [i]
Голосний [ē] перед колишнім складом з [ь] через стадію [ḭе] розвинувся в монофтонг [і]: [п'еч'] → [п'ēч'] → [п'ḭеч'] → [піч]
Перед колишнім складом з [ъ] розвиток проходив через дифтонги з [ʊ̈] — лабіалізованим [u] ([ʊ̈o] > [ʊ̈ɪ] > [ʊ̈i]): [с'ел] → [с'ÿол] → [с'ÿил] → [с'ÿіл].. → [с'іл]
Дані пам'яток Найдавнішим відтворенням [ě] як [і] дехто вважає написання τζερνιγωγαν (форма зн. відм. від Чернігів ← ) у Костянтина Багрянородного, яке належить середині Х ст. Як бачимо, літера ι відповідає наголошеному ě. На думку Л. А. Булаховського, таке написання дає право вважати, що принаймні з Х ст. місто Чернігів населяли «ікавці» — «ієкавці», тобто звук [ě] вимовляли як [і] або [іє]. Проте, наведене свідчення дуже ненадійне, щоб на його підставі можна було робити якісь висновки, окрім того, часто трапляється і форма .
Написання замість давньоруські пам'ятки південного походження засвідчують декількома прикладами і в ХІ ст.: . Але поряд із ними у тих самих рукописах засвідчено більше прикладів написання саме з замість : . Звичайно, що навіть такі приклади дають змогу зрозуміти якісну, артикуляційно-акустичну близькість [ě] до [е] та [і], на що вказують і зворотні процеси заміни: замість , замість , замість . Починаючи з ХІ — XIII ст., писемні пам'ятки засвідчують написання замість уже дуже часто, хоч коли-не-коли й писано замість . Однак уже принаймні з другої половини ХІІІ ст. у більшості південних говорах давньоруської мови (ареал утворення української мови) звук [ě] вимовлявся як монофтонг [і].
Відсутність переходу Подовження голосних у закритому складі з наступним переходом [o] > [i], [e] > [i] не відбувалося в таких випадках: У разі походження голосного з редукованого Не відбувалося подовження, якщо голосні були за походженням колишніми редукованими [ь], [ъ]: сон (< , ) вовк (< , ) лоб (< , ) пень (< , ) рот (< , ), мох (< , ).
Ця особливість помітна і в закінченнях орудного відмінка однини: сином (< *synъmь), медом (< *medъmь). Первісно закінчення *-ъмь мали лише іменники з основою на *-ŭ, надалі подібні форми з'явилися і в іменників з основою на *-ŏ (замість ранішого *-omь): городом, братом ().
Однак Етимологічний словник української мови засвідчує діалектні форми на зразок ріт, вівк, ліб, міх (літ. рот, вовк, лоб, мох), які з'явилися тільки через аналогію, бо жодних умов для переходу [о] в [і] тут не було. Відомі подібні гіперкорекційні форми і в літературній мові:, наприклад, утік (при паралельній формі уток). У словах з повноголоссям