Повстання 10 серпня 1792 року — одна із знакових подій Великої Французької революції. День 10 серпня призвів до фактичного падіння французької монархії після штурму Тюїльрі Національною гвардією повстанської Паризької комуни і революційними федератами () з Марселя і Бретані. Король Людовик XVI разом з родиною заховався в Законодавчих зборах. Його було відсторонено від влади і заарештовано. Повстання 10 серпня є кульмінацією невдалої через комплекс внутрішніх і зовнішніх причин і обставин спроби встановлення у Франції конституційної монархії. Присутність у столиці і участь федератів до повалення монархії надало 10 серпня загальнонаціонального характеру. Формальний кінець монархії стався через шість тижнів як один з перших актів нового Національного конвенту. Це повстання і його результат в історіографії революції найчастіше називають просто як «Повстання 10 серпня» () або «Друга революція».

Контекст Війна, яка триватиме майже безперервно аж до 1815 року і яка стрясла самі основи Європи, вдихнула нове життя у революційному русі Франції. Монархія була її першою жертвою.

Ще значні наслідки привнесла економічна криза, що вдарила по великих містах і привела більшість їх населення до міграції. На цей раз причиною кризи став не брак коштів, а інфляція, бо з жовтня кількість грошей в обігу збільшилася на 600 мільйонів. Амортизація асигнатів тривала і обмінний курс почав падати ще швидше: в Парижі кількість грошей, які за рік до того коштували 100 англійських фунтів, оцінювалося в 50 до березня. Наповнення ринку паперовими грошима сприяла зловживанням спекулянтів і посилювало невдоволення.

Військові невдачі Війна «королю Богемії та Угорщини» була оголошена 20 квітня 1792 року, і непідготовленість армії та її керівництва з самого початку призвели до серйозних невдач. Французька армія була в стані цілковитого хаосу. Особового складу було недостатньо тому, що більшість прагнули записатися в добровольчі батальйони, перебування в яких краще оплачувалися. Там обирали своїх власних командирів і розпускалися після закінчення кампанії. Але незважаючи на це їх формування відбувалося досить повільно. Добровольці, охоплені революційним ентузіазмом, могли поповнити тільки частину особового складу: дуже часто національним гвардійцям, які не бажали покидати домашні вогнища, пропонували бонуси. Тому для достатнього поповнення військ необхідно було більше часу. Матеріальну частину мала надавати місцева влада, яка також не поспішала. До того ж не вистачало озброєння.

Генерал Шарль Дюмур'є — міністр закордонних справ і голова військового міністерства — вважав, що армія може отримати бойовий досвід у битвах. Розмірковуючи про те, що противник мав не більше 30 000 військовиків до початку кампанії і що його війська були розтягнуті від Північного моря до Лотарингії, він запропонував прорватися через цей тонкий кордон чотирма колонами від Фюрне, Лілля, Валансьєнна і Живе та зосередити для цього 50 000 солдат на кордоні до 29 квітня. Але генерали, навчені класичної для того часу лінійної тактики, не бажали навіть чути про цей задум. Крім того, офіцери не довіряли своїм недисциплінованим військам, а солдати у відповідь підозрювали їх у симпатіях до ворога: з 9000 офіцерів, принаймні, половина вже емігрувала і кілька офіцерів дезертирувала напередодні настання. 29 квітня, лише при одному вигляді австрійських військ, Діллон і Бірон наказали відступати. З вигуками про зраду війська відступили в безладді, а Діллона убили в Ліллі.

Генерали поклали всю відповідальність на недисциплінованість військ і на військове міністерство, яке це допускало. У відповідь міністерство Жиронди наказало покарати вбивць Діллона; в той же час Марат закликав солдатів позбутися своїх генералів. 18 травня командувачі армій зустрілися у Валансьєнні і, проігнорувавши повторні накази військового міністерства про наступ, оголосили що воно неможливе, радячи королеві про негайне укладення миру. У результаті генерали призупинили наступ, а в травні цілий корпус, Royal-Allemand, перейшов на бік ворога. Старіючий Жан-Батист Рошамбо подав у відставку, а де Лафайєт таємно запропонував австрійцям перемир'я, щоб повернути свою армію на Париж для розгону якобінців і відновлення порядку в столиці.

Військові невдачі ще більше загострили внутрішньополітичну ситуацію в країні. Офіцери королівської гвардії (), до якої входили лише шляхтичі, відкрито тріумфували з приводу французьких невдач. Із засудженням «безбожної» війни виступили священники, що не склали присягу (), та закликали віруючих не платити податки і не поставляти рекрутів. Вони виправдовували у своїх проповідях втручання австрійського імператора у французькі справи необхідністю «відновити у Франції християнство». Жирондисти не бачили нічого іншого, як повернутися до політики тиску на короля, яка і привела їх до влади спочатку. Така була ситуація, коли Законодавчі збори прийняли свої три декрети.

Декрети Асамблеї Перший з декретів був спрямований проти священників, які відмовилися присягнути громадянській конституції. Заворушення, що виникали під впливом духовенства продемонстрували необхідність рішучих заходів. Не звертати увагу на дії священників, що не склали присягу у столицях департаментів привело до створення вісімдесяти трьох центрів розбрату, фанатизму і контрреволюції. Країна повинна бути очищена — таке було відчуття більшості асамблеї. 27 травня 1792 року, після декількох днів обговорення, асамблея прийняла проєкт декрету такого змісту: «Коли двадцять активних громадян комуни зажадають, від священика, що не склав присягу, покинути комуну, директорія департаменту повинна оголосити про його депортацію, якщо думка директорії відповідає клопотанню. Якщо думка директорії не відповідає вимозі двадцяти громадян, вона повинна визначити, чи є присутність священика загрозою для громадського порядку, і, якщо думка відповідного комітету підтверджує клопотання двадцяти заявників, депортація повинна бути виконана негайно». Цей декрет давав духовенству вибір між присягою громадянської конституції і депортацією.

За цією мірою пішла інша, спрямована проти особистої гвардії короля (), склад якої вважався роялістськи налаштованим і дозволяв собі висловлювати погрози на адресу асамблеї. У травні, Клод Базир запропонував розпустити гвардію, звинувачуючи гвардійців у зухвалій поведінці і планування втечі короля. Франсуа Шабо заявив, що у нього є 182 документи, які підтверджують існування змови з метою насильницького розгону асамблеї. 27 травня, після доповіді про контрреволюційну змову, збори ухвалили, що його сесії повинні бути перманентними, що Паризьку національну гвардію необхідно збільшити вдвічі, і що Петіон повинен повідомляти про становище в столиці щодня. Гаде перерахував три причини, чому гвардія короля повинна бути розпущена: перша, вона була утворена незаконно; друга, її офіцери підбурювали до повстання; третя, більшість гвардії дотримується контрреволюційних поглядів. 29 травня 1792 р. асамблея постановила, що особиста гвардія короля повинна бути розпущена і її командувач, герцог де Бріссак, поміщений під варту. Цей декрет був виконаний негайно.

І третій декрет передбачав створення 14 червня табору 20 000 федератів неподалік Парижа. Пропозицію було оголошено в асамблеї 4 червня Серваном без попередньої консультації зі своїми колегами або королем. Серван наполягав, що це необхідно для встановлення спокою в країні. У самому декреті говорилося, що його мета полягає у створенні більш тісних уз братерства між департаментами Франції. Обговорення в асамблеї показали, що об'єктом цього органу має бути громадська безпека. Армії ворога наближалися ззовні, і вороги конституції готували змови зсередини. Париж і асамблея повинні були мати захист.

Відставка міністерства Жиронди Людовик відмовився санкціонувати декрети про священників, що не склали присягу і створення військового табору. 12 червня міністр внутрішніх справ Жан_Марі Ролан у листі королю закликав його погодитися на ці два пункти, заявивши, що його поведінка може призвести до втрати трону і різанини аристократів. Наступного дня король відправив у відставку Ролана, а потім Ет'єна Клав'єра і Сервана. 15 червня прийом Дюмур'є асамблеєю був досить ворожий, щоб переконати його, що він може бути притягнутий до суду за військові невдачі. Виходячи з того, що король наполягав на затвердження тільки указу про розпуск його гвардії, Дюмур'є подав у відставку і вирушив до армії на північ командувати однією з дивізій. Фельяни повернулися до влади в новому міністерстві.

Лафаєт, розсудивши, що настав момент, заявив у листі до асамблеї 18 червня, що «конституції Франції загрожують крамольні групи всередині країни, як і вороги із-за кордону». Кажучи це, він закликав асамблею розпустити революційні організації. Використання королівського вето, відставка міністрів Жиронди і формування міністерства фельянів свідчили, що двір і генерали намагаються провести до життя політичну програму прихильників Ламета і Лафаєта, які прагнули позбутися якобінської загрози, переглянути конституцію, зміцнити королівську владу і припинити війну, пішовши на угоду з ворогом.

Тиск на короля

Королівське вето декретів Законодавчих зборів було опубліковано 19 червня, всього за один день до 3-ї річниці клятви в залі для гри в м'яч. Була організована демонстрація 20 червня 1792 року з метою чинити тиск на короля. У палаці, наповненому демонстрантами, король змушений був надіти фригійський ковпак санкюлотів і випити за здоров'я нації, але відмовився затвердити декрети і повернути міністрів. Мера Парижа Петіон зняли з посади, і 28 червня Лафаєт покинув свій пост в армії і виступив перед асамблеєю, аби закликати депутатів розпустити якобінський клуб і покарати тих, хто ніс відповідальність за демонстрацію 20 червня. Це був сміливий, але запізнілий жест. Це не могло призвести ні до чого через загальну недовіру до героя 89 року. Депутати звинуватили його в дезертирстві, а король відкинув усі пропозиції втікати за сприяння людини, яка так довго була на чолі його ув'язнення. Натовп спалив його опудало в Пале-Роялі. Для таких, як Лафаєт, вже не було місця поряд з республіканськими символами, ні в країні, яка прийняла ці символи як свої. Через шість тижнів він буде арештований австрійцями під час втечі до Англії і поміщений до в'язниці. Бездіяльність його військ протягом більш ніж двох місяців здавалося незбагненним. Це дало час прусським військам закінчити свої приготування і спокійно зосередитися на лінії Рейну.

Декрет від 2 липня уповноважував національних гвардійців, багато з яких вже були на шляху до Парижу, прийти на церемонію Федерації; інший від 5 липня заявляв, що у разі національної небезпеки всі працездатні чоловіки можуть бути призвані для оборони вітчизни і все необхідне для оборони країни реквізовано. Шість днів потому, 11 липня 1792 року, асамблея оголосила La patrie est en danger.

На площах були вивішені плакати зі словами: «Громадяни, Вітчизна в небезпеці!».

Криза

3 липня Верньо надав більш широке поле для обговорення, вимовивши загрозу проти самого короля:

І Верньо нагадав про королівське вето, заворушення, викликані цим у провінціях, і навмисній бездіяльності генералів які відкрили шлях до вторгнення; і він запитав в асамблеї, хоч і опосередковано — чи не відповідає Людовик XVI оприлюдненій ним статті конституції. Таким чином він ставив питання про позбавлення влади короля перед громадською думкою. Його промова, яка справила величезне враження, була розіслана асамблеєю до усіх департаментів.