Кита́йці Індоне́зії () — індонезійці, чиї предки в різний час прибули до країни з Китаю, переважно з двох його південних провінцій — Фуцзянь та Гуандун. Це найбільша за чисельністю група некорінного населення Індонезії.
Визначити етнічних китайців в Індонезії непросто. За фізичними ознаками, мовою, іменами та способом життя вони в більшості випадків не відрізняються від корінного населення. Більшість їх втратила зв'язки з Китаєм, уважає себе індонезійцями, а Індонезією — своєю батьківщиною, більшість індонезійських китайців втратила й рідні китайські діалекти. Ще однією особливістю китайців Індонезії є те, що в плані акультурації та ототожнення з індонезійським суспільством вони утворюють своєрідний континуум, на одному кінці якого перебувають люди, орієнтовані на китайську культуру, на іншому — люди, які повністю й виключно ідентифікують себе як індонезійці.
Китайцям належить особливе місце серед груп некорінного населення Індонезії, як за чисельністю, так і за роллю в житті країни. Становлячи лише від 1,5 % до 5 % населення країни, вони є вельми впливовою частиною індонезійського суспільства, особливо в економічній, соціальній та культурній галузях.
Незважаючи на неоднорідність китайської спільноти, індонезійці сприймають її як однорідну групу, що має іноземне походження.
Розселення і чисельність Оскільки нелегко визначити, хто такі етнічні китайці в Індонезії, важко оцінити й їхню чисельність. Перепис 1930 року, проведений урядом Нідерландської Ост-Індії, зафіксував 1,23 мільйона етнічних китайців, що проживали на території країни, згодом названої Індонезією, вони становили 2,03 % всього населення. Надалі до 2000 року переписи населення із даними про етнічну належність в Індонезії не проводились. Є лише оцінні дані за період між 1930 і 2000 роками. В 1961 році чисельність китайців оцінювалась у 2,3—2,6 млн осіб (2,4—2,7 % населення Індонезії, Skinner, 1963). На початку 1970 року кількість етнічних китайців в Індонезії становила приблизно 3,6 млн осіб (2,8 % всього населення, Suryadinata, 1978). Існує також оцінка чисельності етнічних китайців у 1973 році в 5 млн осіб (Adam Malik, 1973). Ще дві оцінки датуються 2003 роком, вони наводять чисельність китайців в Індонезії 6,9 млн (3,0 % загальної чисельності населення, Turner, 2003) і 7,7 млн (3,5 % населення, Jacobsen, 2003). Китайська агенція новин Сіньхуа 2007 року повідомляла, що етнічні китайці в Індонезії становлять приблизно 5,0 % населення або понад 10 млн осібAris Ananta, Evi Nurvidya Arifin, Bakhtiar. Chinese Indonesians in Indonesia and the Province of Riau Archipelago: A Demographic Analysis. Ethnic Chinese in Contemporary Indonesia. ISEAS, Singapore, 2008, pp. 17-47 ISBN 978-981-230-835-1 .
Китайці в Індонезії в різний час зазнавали політичного тиску. Багато індонезійських китайців вбито під час антикомуністичної чистки 1966 року. Згодом китайські індонезійці опинилися під несприятливим політичним і соціальним тиском у добу «Нового порядку» (1967-98) уряду Сухарто. В країні проводилась політика Bhinneka Tunggal Ika, «єдність у різноманітності», було навіть політичним табу створювати статистичні дані про етнічний склад населення Індонезії. За таких умов китайці Індонезії не бажали публічно повідомляти про свою національність.
Уперше за часи незалежної Індонезії офіційні дані про етнічний склад населення країни були отримані в результаті проведення перепису населення 2000 року. Під час його проведення використовувалось поняття самоідентифікації: респондент класифікувався як китаєць, якщо він сам назвав себе китайцем. Загальна чисельність китайців в Індонезії за переписом населення 2000 року становила осіб (0,86 % населення, 15 місце)Leo Suryadinata, Evi Nurvidya Arifin and Aris Ananta. Indonesia's Population: Ethnicity and Religion in a Changing Political Landscape. ISEAS–Yusof Ishak Institute, 2003, pp. 7-9: TABLE 1.2.1. Ethnic Groups of Indonesian Citizens: Indonesia, 2000 . До цього числа, зрозуміло, не потрапили китайці, які все ще не бажали або боялись публічно визнавати свою справжню етнічну належність. З огляду на цей фактор доля китайців у населенні Індонезії оцінювалась приблизно в 1,50 %; серед них лише 93 717 осіб (0,05 %) були іноземцями, решта — це громадяни ІндонезіїNatalia Soebagjo. Ethnic Chinese and Ethnic Indonesians: A Love-Hate Relationship. Ethnic Chinese in Contemporary Indonesia. ISEAS, Singapore, 2008, pp. 137-153 ISBN 978-981-230-835-1 .
Чисельність китайців за даними перепису населення Індонезії 2010 року, становила осіб (1,2 % населення країни, 18 місце), серед них чоловіків і жінки. Розподіл за районами проживання: особи жило в містах (93,31 %) і лише у селах (6,69 %).
Незалежно від точності даних та оцінок, існує загальна тенденція до зменшення долі китайців у населенні Індонезії. Серед можливих причин такого процесу: низький рівень народжуваності порівняно з іншими етнічними групами країни; значний відтік індонезійських китайців до інших країн на навчання, роботу чи з метою об'єднання членів родин, що живуть у різних країнах; зростання кількості «китайських» індонезійців, які більше не почуваються китайцями; похибки статистичних даних.
Найбільші громади китайців Індонезії за провінціями, за даними переписів населення 2000Leo Suryadinata, Evi Nurvidya Arifin and Aris Ananta. Indonesia's Population: Ethnicity and Religion in a Changing Political Landscape. ISEAS–Yusof Ishak Institute, 2003, pp. 16-24 і 2010 рр.: Провінція 2000 2010 Чисельність,осіб Доля в населенніпровінції, % Чисельність,осіб Доля в населенніпровінції, % Джакарта 5,53 6,62 Західний Калімантан 9,46 8,17 Північна Суматра дані відсутні 2,63 Західна Ява 0,46 0,59 Східна Ява 0,55 0,66 Бантен 1,11 1,73 Центральна Ява 0,54 0,43 Острови Ріау 3,72 7,70 Ріау 1,85 Банка-Белітунг 11,54 8,17
Найвищою є доля китайців у населенні Джакарти, Західного Калімантану, островів Ріау та Банка-Белітунг. 2000 року майже половина (45,92 %) всіх індонезійських китайців жила на острові Ява, найбільше в Джакарті, столиці країни. Але, за виключенням Джакарти, їхня доля в населенні цих густонаселених провінцій була незначною, вони є тут невеликою етнічною меншиною. За межами Яви найбільше індонезійських китайців живе в провінції Західний Калімантан, до того ж вони складають тут помітну частку населення. Північна Суматра є ще однією провінцією з великою кількістю індонезійських китайців, їх тут майже стільки, як і в Західному Калімантані, однак їхня доля в населенні провінції є значно меншою. Більшість китайців Північної Суматри живе в місті Медан. Загалом на Суматрі китайці розселені переважно на східному узбережжі, а на Калімантані — в західній частині острова.
Історично склалося так, що індонезійські китайці були вихідцями переважно з двох провінцій Південно-Східного Китаю — Фуцзянь та Гуандун, вони поділялися на 4 етнічні групи: хокло, чаошаньці, хакка та кантонці. Кожна з цих груп селилася в певних районах Індонезії. Цей розподіл відчувається й досі. Хокло (Hoklo, Hokkien) традиційно домінували в економіці Східної Індонезії, Центральної та Східної Яви, а також в західних прибережних районах Суматри. Чаошаньці (Teochew, Teochiu, Hokchew, Hockchia) концентрувалися в східних прибережних районах Суматри, включаючи архіпелаг Ріау; також вони селилися на Калімантані. Хакка (Hakka) зосереджені на Калімантані та зовнішніх островах. Кантонці селилися в місті Батавія (нині Джакарта) на острові Ява й вели там свою бізнесову діяльність.
Мова Традиційно китайці Індонезії поділялися на чотири основні лінгвістичні групи: хокло (південноміньська мова), чаошаньці (південноміньська мова), хакка (хаккаська мова) і кантонці (кантонська мова). Всі ці діалекти китайської мови сильно відрізняються між собою, їхні носії не розуміють один одного. Звичайною мовою спілкування між китайцями з різних регіонів є індонезійська. Діалекти індонезійських китайців зазнали сильного впливу (особливо в лексиці) з боку індонезійської та інших місцевих мов.
Сьогодні більшість індонезійських китайців втратила рідні діалекти й користується індонезійською, багато хто володіє також різними місцевими мовами, наприклад, яванською або сунданською. Часто також спілкуються перанаканською (, китайською малайською, , ) мовою.
Стандартна китайська мова використовується в китайських школах, нею видаються китайські газети.
Багато індонезійських китайців володіє також англійською мовою.
Релігія Ще на початку ХХ ст. для китайців Індонезії був характерний релігійний синкретизм, в якому буддійська релігія добре співіснувала з напівбогами китайського фольклору та культом предків. Складовими китайського синкретизму були також даосизм (своєрідна народна віра, форма політеїзму) та конфуціанство (давня філософія китайських політичних еліт). Під час Синьхайської революції в 1911 році в Китаї була спроба офіційно зробити конфуціанство державною релігією, але вона провалилася. Тим не менше ідея про те, що конфуціанське вчення є квінтесенцією китайського народу поширилась і в Індонезії. Незабаром після проголошення незалежності країни етнічні китайці були поділені за релігією на послідовників буддизму та конфуціанства, між якими встановилася глибока взаємна недовіра.
В незалежній Індонезії був складений перелік офіційних релігій, що включає іслам, християнство (протестантизм), католицизм, індуїзм, буддизм та конфуціанство. Передбачається, що кожен громадянин країни повинен чітко заявити про свою належність до певної санкціонованої державою релігійної групи. Атеїзм в Індонезії розглядається як синонім комуністичного вчення й не вітається державою. Тому індонезійські китайці мали зробити свій вибір. Релігійний склад китайських індонезійців, розрахований за вихідними даними перепису населення Індонезії 2000 року, був таким: буддисти 53,82 %, християни (протестанти або католики) 35,09 %, мусульмани 5,41 %, індуїсти 1,77 %, інші 3,91 %.
Конфуціанська релігія () має в Індонезії невизначений статус. 1978 року вона була виключена з переліку офіційних релігій, це рішення було скасоване лише 2000 року. Водночас із наступом на конфуціанство здійснювалась тиха заборона даосизму, китайські (даоські) храми-келетенги () вимагали перетворити на буддійські вігари () й прибрати з них статуї китайських легендарних напівбогів. Ці заходи мали більше етнічний, ніж релігійний характер і були складовою загального наступу на китайську культуру. Реабілітація конфуціанства сприяла тому, що Верховна рада конфуціанської релігії (, скорочено Matakin) стала однією з найвизначніших релігійних груп в Індонезії. Її лідери підтримують добрі стосунки з політичною елітою країни та лідерами інших конфесійних груп, особливо мусульманської. Проте чисельність офіційних прибічників конфуціанства лишається незначною, за даними перепису населення 2010 року вони становили лише 0,05 % населення країни. Найбільше їх проживало в провінціях Західний Калімантан та Банка-Белітунг.
Інша етнічна китайська релігія «китайський» буддизм користувалася більшою свободою. Рішення про фактичну заборону конфуціанства навіть сприяло зміцненню позицій китайського буддизму в Індонезії. Найбільше китайських (буддійських) храмів є в провінціях Північна Суматра, Джакарта, Лампунг, Східна Ява, Центральна Ява. Найбільшим серед них є храм Магавіра Грага-Пусат (, ), розташований в китайському кварталі в північній частині Джакарти. За даними перепису населення 2010 року буддисти становили 0,72 % населення країни, найбільше їх проживало в Джакарті та провінціях Північна Суматра й Західний Калімантан. Етнічні китайські буддійські організації в сучасній Індонезії значною мірою перебувають під іноземними впливами, особливо буддійських організацій Тайваня. Підйом буддизму серед етнічних китайців в Індонезії був пов'язаний саме із зовнішньою підтримкою. 1983 року уряд Індонезії визнав Весак (), свято народження, просвітлення та смерті Будди, національним святом країни. Буддизм справді процвітає серед етнічних китайців в Індонезії. Також очевидним є той факт, що іноді він сприймається більше як культурний та етнічний, ніж релігійний фактор.