Конфуціа́нство (кит. — школа вчених-книжників) — китайсько-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кун Фу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, який жив у 551—479 роках до н. е.. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.
Конфуціанство має деякі риси, спільні з релігією — культ предків, ритуали, жертвопринесення.
З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї.
Назви
Західна назва, пов'язана з іменем Конфуція, також відповідає фігуративній китайській назві Чжу-Си 洙泗 (Zhū-Sì, за назвами двох річок у царстві Лу, що позначає регіон активності Конфуція та його учнів), напр. у назві праці Цуй Шу або у :zh:洙泗书院.. Важливо, що більш розповсюджена китайська назва, жу сюе 儒学 або жу цзя 儒家, має ширше значення, що не дає посилання на будь-якого засновника: іноді цю назву перекладають як «школа традиціоналістів» або «класицистів». Ймовірно вона існувала ще до Конфуція.
Передумови виникнення Конфуціанство склалося в період осьової доби, коли здійснювався перехід від міфологічного до філософського світогляду. Філософський світогляд розвивається за умов, коли індивіду дозволяється мати власну, особисту думку, що не властиво китайському менталітету. Однак, в той час відбувався процес заміни дрібних державних об'єднань, централізованою державою. Цей період відомий у історії Китаю, як боротьба царств. Саме в цей час склалися основні філософські системи стародавнього Китаю: даосизм, легізм, моїзм та конфуціанство, які в основному цікавилися питаннями етики та управління державою. На відміну від античної філософії китайські мудреці набагато менше цікавилися питаннями онтології та гносеології.
Вчення Конфуція опиралося на традиційну китайську культуру і на патріархальну релігію китайців. Внаслідок економічного зростання та війни між царствами аристократія була відсторонена від управління державою. Виконавчі повноваження та базу для матеріального посилення отримало родове чиновництво (цін-дафу 卿大夫), для якого було характерним ототожнення своїх інтересів із державними.
Конфуціанство проголошувало пріоритет моралі над правом і спочатку не здобуло загальної популярності, на відміну від легізму. Однак, починаючи з утвердження в Китаї династії Хань, воно було проголошене державною ідеологією і залишалося нею впродовж численних віків аж до початку XX століття. Воно відображало перед усім погляди верстви державних чиновників, літераторів, істориків. В Китаї його називали «школою службовців».
Основні засади Для більшості мешканців Китаю конфуціанство — це філософія способу життя. Сучасний китайський уряд не визнає конфуціанство релігією, не внісши його в список п'яти офіційно визнаних релігій Китаю: буддизм, даосизм, католицизм, протестантизм, іслам. Конфуціанство є комплексом філософських, етичних та релігійних поглядів, що ґрунтуються у розумінні моральної природи людини у світі та втілюються через життя родини, суспільства і держави.
Система конфуціанських норм базується на п'яти типах взаємин та чеснот: взаємини: правитель — підданий, батько — дитина, чоловік — дружина, старший брат — молодший брат, друг — друг. Усі ці відносини характеризуються взаємною залежністю і взаємовигодою; чесноти: «людяність» жень 仁 [rén], «порядність» лі 禮\礼 [lǐ], «мудрість» чжи 智 [zhì], «справедливість» ї 義\义 [yì], «вірність» сінь 信 [xìn]Пойнар Л. М., "Реалізація концепту «синівська шанобливість у мовній картині світу китайського етносу». Київський університет, 2013:250..
Культ Неба
Спадщиною минулої епохи у конфуціанстві стали культ Неба і культ предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його релігією.
Благородна людина
Світ, за Конфуцієм, є впорядкованим, гармонійним, вічним початком. Завдання людини полягає в тому, щоб знайти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармонійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Таким ідеалом для людства є «мудрець», «благородна людина» (цзюньцзи 君子), якій властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудреців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи.
На протилежному полюсі конфуціанство розглядає простолюдина (сяожень 小人), помисли якого спрямовані на те, як би вигідніше пристосуватися у житті. Сяожень нешанобливо ставиться до великих людей, ігнорує слова мудрих, прискіпливий до інших і невимогливий до себе. Великі справи довіряти йому не можна. Якщо якості благородної людини можуть поліпшуватися завдяки самовдосконаленню, то простолюдина може спонукати до вдосконалення лише страх перед покаранням.
Людинолюбство
Центральним етичним поняттям конфуціанства було вчення про жень 仁 — людинолюбство. На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближніми головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.
Істинність такої моральної вимоги Конфуцій обґрунтовує не посиланням на Бога чи Божу волю, а міркуваннями корисності для суспільства. Китайській культурі не властивий поділ моралі на божественну й людську. Благо — це те, що більшість людей вважає благом.
В основі всіх справ має бути принцип справедливості ї 義/义. Людина, що прагне посісти бажане для себе місце, де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державній службі, — повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.
Найважливішим критерієм людської величі є взаємоповага вдома, старанність на роботі, правдивість у стосунках із оточуючими. Особливо важливою є любов і повага до влади, батьків. Сім'ю конфуціанство вважає основою політичної та соціальної структури суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.
Ціллю самовдосконалення є досягнення рівня благородної людини цзюньцзи — цей рівень не залежить від соціального статусу, а досягається шляхом виховання в собі високих якостей.
Конфуцій запропонував ідею мирного співіснування. В основі його ідеальної держави було покладено поняття патерналізму. Патерналізм — філософська течія, представники якої стверджували, що управитель повинен піклуватись про своїх підлеглих, як батько піклується про своїх дітей. Для того, щоб правитель став батьком для підлеглих, він повинен мати високу мораль освіченості.
Ритуали У вченні Конфуція важливе місце посідає поняття лі, що можна перекласти як ритуал, правило, церемоніал. Конфуціанство вимагає неухильного дотримання лі, без якого неможлива держава. Без лі немає відмінності між небом і землею, між правителями й підлеглими, верхами і низами, літніми і юними. Своєю чергою, лі визначається усталеними звичаями й традиціями. Таким чином, конфуціанство за своїм характером має консервативний, патріархальний світогляд.
Конфуціанство вважає, що добровільне дотримання людиною ритуалів набагато ефективніше виховує в ній принципи гідної поведінки, ніж зовнішній щодо людини закон, що опирається на покарання.
Історія конфуціанства
Конфуцій став титульною фігурою, із якою історики пізніших часів ототожнювали власно поняття «конфуціанства». Але, як сам Конфуцій стверджував, «Я передаю, а не утворюю». Вивчення витоків його вчення оскладнюється обмеженістю письмових джерел, за якими можна було би встановити міру традиціоналізму цієї інтелектуальної течі. Важливішою пам'яткою для освідомлення інтелектуального контексту конфуціанства є Цзо чжуань.
Розповсюдження конфуціанства відбувалося за допомогою навчальної традиції, яку заснував Конфуцій та підтримували його учні та нащадки (див. ). Після його смерті вона зазнає поділу на окремі течії, які відрізняються та іноді полемізують одна з одною (Менцзи та Сюньцзи). За описами династії Хань, конфуціанство нараховувало 8 течій, але подробиці цього поділу не відомі.
Протистояння Мен-цзи і Сунь-цзи Практично усі видатні мислителі-конфуціанці зверталися до розгляду людської природи, перебравши всі можливі варіанти її оцінки як доброї чи злої, наскільки це допускали рамки, задані Конфуцієм.
Як свідчить Мен-цзи, є різні думки щодо природи людини: і те, що вона одночасно і добра і зла; і те, що вона може бути як доброю так і недоброю; і те, що природа одних людей добра, а інших — недобра. Сам Мен-цзи твердо дотримується того, що природа людей добра: «Якщо людина чинить зло, то в цьому немає провини її природних якостей, до цього змушують людину обставини, наприклад, у голодні роки люди бувають злими».
Звідси напрошується висновок, що людина, яка є вільною у прояві своєї природи, на яку не тиснуть несприятливі обставини, буде притримуватись правильного шляху.
З цим, докорінно, не згодний Сюнь-цзи. Він стверджує, що людина за природою є злою, через що стародавні наймудріші правителі «ввели ритуал і поняття почуття обов'язку і створили систему законів, для того, щоб дисциплінувати і виховати почуття і характер людини, направивши їх по правильному шляху, що відповідає дао». Виходить, добро навпроти, є результатом особливих умов, в яких знаходиться людина і без яких проявиться її зла природа.
Обидва філософа виходять з положення про однаковість природи всіх людей. Однак при цьому Сюнь-цзи вказує, що «наймудріші змінили свою природу і стали першими займатися практичною діяльністю».
З роз'яснень Сюнь-цзи випливає, що вони це змогли, тому що захотіли, тоді як «нікчемна людина може стати досконалою, але не хоче». А не хоче тому, що вона нікчемна, а не наймудріша! Тут є присутньою ідея про два рівні природи людини: уроджені якості і здатність ними розпорядитися. Досконала людина схиляється перед тим, що закладено в ній самій, а не уповає на те, що належить до небесних явищ, тому у своєму розвитку досконала людина завжди рухається вперед. Нікчемна ж людина відкидає те, що закладено в ній, тому вона постійно йде назад. Відбувається це тому, що один сподівається на себе, інший — на небо. У цьому і полягає відмінність досконалої людини від людини нікчемної. Зрештою, яке би значення не надавав Сюнь-цзи самовдосконаленню, ідеал для нього визначений природними світовими зв'язками й у цьому змісті обмежений.
Мен-цзи теж не проти того, щоб визнати людське походження норм поведінки. Але при цьому він підкреслює їхнє космічне значення, указуючи на всеосяжний характер почуття справедливості, яке «наповнює усе між небом і землею» і являє собою «сполучення обов'язку та дао».
Природне походження почуття справедливості не означає, по Мен-цзи, що начебто немає необхідності в його вихованні. Звідси порада мудрому правителю дотримувати ритуал стосовно своїх підлеглих, тобто поводитися належним чином, подаючи гарний приклад, і тим самим створювати сприятливі умови для виховання підданих. У числі цих умов Мен-цзи називає постійну зайнятість і помірні податки.