Битва біля Сльойса (), яку також називають битвою при Еклю́зі () — морська битва, яка відбулася 24 червня 1340 року між флотами Англійського та Французького королівств. Битва відбулась на рейді міста Сльойс (французька назва Еклю́з), яке на той час було портом і розташовувалось на березі тоді ще не замуленої затоки (лиману) Звін між Зеландією та Західною Фландрією (з моменту битви затока Звін замулилась і сучасний Сльойс знаходиться в 5 милях від моря). Англійський флот із 120—150 кораблів очолював англійський король Едуард III, а французький флот із 230 суден — адмірал Франції, бретонський лицар Юг К'єре та конетабль Франції Ніколя Беюше. Битва стала однією із перших битв у Столітній війні.

Англійці успішно маневрували проти штучно знерухомленого французького флоту і перемогли, у підсумку захопивши або потопивши більшість французьких кораблів. Французи втратили 16 000–20 000 чоловік. В результаті битви англійський флот захопив домінуюче положення у Ла-Манші, однак англійці не змогли отримати з цього стратегічні наслідки і їх успіх лише незначним чином зменшив напади французів на англійські території та англійське судноплавство. В оперативному значенні битва дозволила англійській армії висадитися і взяти в облогу французьке місто Турне (на території сучасної Бельгії), хоча і безуспішно.

Передумови З часів норманського завоювання 1066 року, королі Англії мали володіння і титули на материкових землях у Французькому королівстві, володіння якими автоматично робило їх васалами французьких королів. Французькі монархи послідовно прагнули зменшувати англійську владу у власному королівстві і при першій нагоді намагались позбавити англійців їх земель у Франції. Протягом століть англійські володіння у Франції змінювались у розмірах і до 1337 року в англійському володінні залишились лише Гасконь на південному заході Франції та Понт'є на півночі Франції. Незалежні гасконці мали свої звичаї та свою мову і постачали до Англії велику частину виробленого ними червоного вина, що було дуже вигідною торгівлею. Податок, отриманий від цієї торгівлі, забезпечував англійському королю значну частину його доходів. Гасконці віддали перевагу своїм стосункам з далеким англійським королем, який залишав їх у спокої, перед французьким королем, який втручався в їхні справи. Після низки конфліктів між французьким Філіпом VI (правив у 1328–1350) та англійським Едуардом III (правив у 1327—1377), 24 травня 1337 р. Королівська Рада (Curia regis) Філіпа в Парижі погодилася, що Аквітанське герцогство повинно повернутись під владу Філіпа на тій підставі, що Едуард порушив свої вассальні зобов'язання перед французьким королем. Це призвело до початку Столітньої війни, яка тривала 116 років.

Флоти супротивників

На початку війни французи мали перевагу на морі. Південноєвропейські держави здавна використовували в Середземному морі весельні галери і французи почали використовувати їх також в Ла-Манші. Оскільки галери мали неглибоку осадку і легко маневрували за допомогою весел, вони могли проникати в мілкі гавані і були дуже маневреними, що робило їх ефективними для несподіваних рейдів і морських боїв. Флот власних французьких галер доповнювався галерами, найнятими в Генуезькій республіці та Монако. Французи активно нападали на англійське торгове судноплавство, головними вантажами якого були вино з Гасконі та вовна для Фландрії, а також здійснювали рейди на південне та східне узбережжя Англії. Управління галерами потребувало фахівців і висококваліфіковані екіпажі, котрі, як правило, також залучалися з Генуї, Монако та, меншою мірою — з інших середземноморських портів.

Англійці не мали якогось спеціально побудованого військового флоту. Оскільки Едуард володів лише трьома військовими кораблями, у формуванні флоту він покладався на реквізицію приватних суден англійських торговців — когів ганзейського типу. Коги мали глибоку осадку, круглий корпус і приводились у рух одним великим прямокутним вітрилом. Їх перетворювали на військові кораблі шляхом обладнання бойовими платформами (кастелями) на носі та кормі та встановлення марсів (воронячих гнізд) для лучників на щоглах. Коги мали водотоннажність 200—300 тон і могли перевозити багато воїнів. Високі борти когів надавали їм в ближньому бою перевагу над гребними галерами, особливо якщо вони були оснащені бойовими платформами, з яких можна було обстрілювати корабель супротивника з луків чи арбалетів або мітати на нього каміння. Згідно з англійським загальним правом, корона могла реквізувати судна у приватних власників за компенсацію, але на практиці король платив мало і несвоєчасно, через що судновласники неохоче відгукувалися на подібні заклики.

Взаємні напади на морі У березні 1338 року англійське місто Портсмут було захоплено і зруйновано французькими галерами. П'ять англійських кораблів, що перевозили вовну, були захоплені біля Вальхерена у вересні після жорстокого бою, відомого як битва при Арнемуйде. Втрачені кораблі включали два з трьох військових кораблів Едуарда — «Christopher» і «Cog Edward» (відомий як «великий ког»). У жовтні найбільший порт Саутгемптона був захоплений і спалений. Наступного року настала черга Гастінгса.

У 1339 році серед генуезьких найманців, найнятих французами, поширилось невдоволення оскільки їх командування не виплатило їм платню. Покладаючи провину за це на французів, у серпні генуезька депутація шукала аудієнції у французького короля. Депутація була ув'язнена, внаслідок чого генуезькі екіпажі вчинили заколот і повернулися в Середземне море. Коли обурені моряки повернулись до Генуї, вони очолили повстання, яке скинуло правлячих патриціїв і призвело до встановлення правління першого пожиттєвого дожа Генуї Симоне Бокканегра. Коли французам вдалось переконати кількох генуезьких капітанів кораблів повернутись, англійські агенти їх підкупили для відмови від цієї пропозиції. Однак, після звернення французького короля, флотилія генуезьких галер зі знаменитими генуезькими арбалетниками та лучниками на чолі з рідним братом нового дожа — Еджідіо (Жилем) Бокканегра прибули в 1340 році на допомогу французькому флоту.

У січні 1340 року англійці успішно здійснили набіг на порт Булонь, де більшість французького галерного флоту зберігалась на березі під незначною охороною. Скориставшись туманом, англійці несподівано напали на французів і перш ніж їх відкинули, знищили 18 галер, 24 інших кораблів, великі запаси військово-морського спорядження і значну частину району гавані. Французам залишилось лише 6 галер, які вони доповнили 22 гребними баржами.

Втрата флоту галер зменшила загрозу, яку представляли французи для англійського південного узбережжя і дозволила англійцям здійснювати наступальні операції. Протягом зими і весни 1340 року англійці здійснили успішні набіги на французькі порти Дьепп, Ле Трепор і Мерс.

Французи вирішили повторити англійський досвід реквізиції торгових кораблів. Філіп наказав зібрати 200 кораблів, переважно нормандських, у «Велику морську армію». Сучасні французькі документи визначають розмір флоту в складі 202 суден: 6 галер, 7 королівських військових кораблів, 22 гребні баржі і 167 торгових суден. Екіпаж становив понад 19 000 осіб, але до їх складу входило лише 150 лицарів та 500 арбалетчиків. Флотом командував адмірал Франції, бретонський лицар Юг К'єре, і великий конетабль Франції Ніколя Беюше, старший діяч французької військової ієрархії. Шістьма галерами командував брат Еджідіо Бокканегра (Барбавера), який навчився цьому ремеслу в Середземному морі, працюючи корсаром і був рідним братом першого дожа Генуезької республіки Симоне Бокканегра.

Попри те, що причиною війни стала Гасконь, Едуард зміг виділити для неї лише небагато ресурсів і в 1340 році вирішив розпочати кампанію з основними силами на північному сході Франції. Він хотів висадити свою армію і об'єднатись зі своїми континентальними союзниками: кількома державами Священної Римської імперії і фламандцями, які взимку здійняли повстання проти Франції та розпочали квітневий наступ, який зазнав невдачі. Французький контрнаступ розпочався 18 травня і мав лише частковий успіх, тож численні союзники Едуарда відчайдушно бажали, щоб англійська армія прийшла їм на допомогу.

Джерела Щодо битви існує значна кількість описів сучасників, включаючи три листи, написані незабаром після подій самим Едуардом III. Кілька інших є свідченнями очевидців: англійців, французів чи фламандців. Здебільшого їм бракує деталей, настільки, що історик Келлі Де Вріс зауважив, що для деяких аспектів битви «у нас є лише безліч цікавих анекдотів, які можуть привести нас до будь-яких висновків». Найвідомішим сучасним літописцем цього періоду Столітньої війни є Жан Фруасар, і його хроніки містять інформацію, відсутню в інших збережених джерелах. Три редакції його «Хронік» відрізняються одна від одної багатьма деталями битви та їхнім баченням причин її результату.

Підготовка сторін

Едуард планував відправити свою армію до Сльойса у Фландрії в середині квітня, але більшість англійських власників кораблів, знаючи, що вони навряд чи отримають обіцяні їм виплати, під різними приводами відмовлялися передавати кораблі. У багатьох випадках судновласники, ймовірно, підкуповували чиновників, щоб ті закривали очі і не реквізовували їх кораблі. Дату виходу флоту неодноразово переносили. 4червня Рада короля вирішила відпливати з тими кораблями, що були зібрані, хоча вони могли перевезти лише 600 лицарів чи військових. 10 червня рада з острахом отримала звістку про те, що 8 червня французька Велика армія моря прибула до Сльойса, головного порту Фландрії. Адмірал Франції Юг К'єре та конетабль Франції Ніколя Беюше перервали англійські комунікації з континентом. Коли вони заблокували рейд, до їх флоту додалось ще 11 кораблів, довівши загальну чисельність французів до 213 кораблів.

В Аглії відбулося гостре засідання Ради. Старший радник Джон де Стратфорд, архієпископ Кентерберійський, наполягав на тому, що вихід у море в таких умовах може поставити під ризик життя короля і вся експедиція повинна бути скасована, за що його було вигнано з ради. Відтак король накинувся на осіб, відповідальних за формування флоту, які підтримали думку Стратфорда. У люті Едуард заявив: «Хто боїться, може залишитися вдома». В результаті вйшов ряд інструкцій. Була задіяна прибережна оборона і королівським офіцерам були надіслані імперативні накази не приймати жодних виправдань від судновласників, які затагували з передачею кораблів. Едуард особисто переслідував судновласників Ярмута, найбільшого порту Англії. При цьому вже навантажені купецькі кораблі розвантажували і колишні транспортні засоби швидко переобладнували на військові кораблі, додаючи фор- та ахтер-кастелі та марси на щогли. Після вжиття енергійних заходів, які сучасний історик Джонатан Сампшон описує як «просто непересічні», на річці Орвелл до 20 червня біло зібрано значний флот. Записи про заробітну платню для англійського флоту були загублені, тому для з'ясування розміру флоту історики спиралися на оцінки літописців. З кораблів, які входили до флоту, 66 були ідентифіковані за іменами, і, як вважають, загалом флот налічував від 120 до 150 кораблів. На кораблях перебувало 1300 військових і 1000 лучників з довгими луками. Лейтенантами Едуарда були графи Нортгемптона і Хантінгдона. Флот відплив вранці 22 червня 1340 року і вже в другій половині наступного дня знаходився у прямій видимості з рейду Сльойса. Флот Едуарда став на якір у Бланкенберге і ввечері король відправив на берег Реджинда Кобема, сера Джона Чандоса та Стівена Ламбкіна для розвідки французького флоту.