Петро́ Григо́рович Григоре́нко (16 жовтня 1907, Борисівка, Бердянський повіт, Таврійська губернія, Російська імперія — 21 лютого 1987, Нью-Йорк, США) — український радянський правозахисник, дисидент та генерал-майор. Член-засновник Московської та Української Гельсінської спілки. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. У 1964 році за легальну правозахисну діяльність розжалуваний у рядові та позбавлений усіх державних відзнак. Перебував у радянських тюрмах, таборах. З 1977 року проживав у США. Помер у Нью-Йорку, похований на українському цвинтарі у Саут-Баунд-Бруці в штаті Нью-Джерсі.
Життєпис
Ранні роки та початок навчання Петро Григорович Григоренко народився в селі Борисівці Приморського району (тепер село Приморської міської громади Бердянського району) Запорізької області в селянській сім'ї Григорія Івановича Григоренка та Агафії Семенівної Беляк. Працював слюсарем, кочегаром, зчіплювачем вагонів, помічником машиніста паровоза в залізничному депо в Юзівці. Працював політруком у трудовій школі та в дитмістечку для неповнолітніх правопорушників.
У 1922 році був одним з організаторів комсомольського осередку у своєму селі, у 1929—1931 роках — членом Центрального комітету ЛКСМУ. Від 1927 року — член Комуністичної партії.
У 1929 році закінчив робітфак. У 1929—1931 роках навчався на інженерно-будівельному факультеті Харківського технологічного інституту.
Військова кар'єра 1931—1934 - навчався в Московській військово-технічній академії. У 1934—1937 — служив у Білоруському військовому окрузі, у 1936—1937 роках — командир 52-го окремого інженерного батальйону Мінського укріпрайону. В цей час Григоренко в рамках антирелігійної політики СРСР керував руйнуванням трьох православних храмів у Білорусі, згодом він публічно каявся і відмовився від подібних завдань, вирішивши «тільки будувати» мости.
У 1937—1939 роках був слухачем Академії Генерального штабу.
У 1938 році домігся прийому у генерального прокурора А. Я. Вишинського, на якому розповів про зловживання представників органів НКВС у Запоріжжі — інформацію йому надав брат Іван, якого було заарештовано за політичними звинуваченнями, але потім звільнено. Після цієї розмови низку організаторів репресій у Запоріжжі самих було заарештовано. Пізніше Григоренко писав:
Тільки через багато років я зрозумів, що справа кінчилася, на моє повне задоволення, тільки завдяки тому, що моя заява за часом збіглася зі зміною верховної влади в НКВС. Це вже діяла берієвська мітла. І мела вона в першу чергу тих, хто «нечисто» працював, хто допустив розголошення внутрішніх таємниць НКВС. Я не розумів також того, що сам ходив в цей час по вістрю ножа.
Служив у Червоній армії на Далекому Сході, учасник боїв на річці Халхин-Гол (1939 рік). Був поранений під час мінометного обстрілу.
Напередодні німецько-радянської війни був офіцером у штабі 1-ї Окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії (з 1940 року — Далекосхідного фронту). Німецько-радянську війну зустрів на Далекому Сході, командував 18-ю окремою стрілецькою бригадою. 1941 року критикував сталінські чистки в Червоній армії, тому зміг отримати генеральське звання лише після десталінізації.
Протягом 1942–1943 років Григоренка критикували за «м’якотілість» і слабку дисципліну в підрозділі, через що його перевели на штабну роботу.
З грудня 1943 року був заступником начальника штабу 10-ї гвардійської армії (2-й Прибалтійський фронт). У лютому 1944 року був важко поранений і вирушив на лікування. З серпня 1944 року був начальником штабу 8-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту. Брав участь у боях у Карпатах. У лютому 1945 року отримав звання полковника. Керівництво відзначило оперативно-тактичну підготовку та особисту відвагу в боях 1944–1945 років.
Був одним із піонерів легалізації кібернетики у військовій сфері СРСР. У 1945—1961 роках — викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва). Від 1948 року — кандидат військових наук. Від 1959 року — начальник Кафедри оперативно-тактичної підготовки, Кафедри військової кібернетики, генерал-майор. Автор 83 робіт із військової історії, теорії та кібернетики, керував авторським колективом ключової праці академії «Загальновійськовий бій» (1958-1960). 1949 року захистив кандидатську дисертацію, а в серпні 1961 року закінчив докторську, але не захищав її через звільнення з академії за політичними мотивами. Незважаючи на тавро кібернетики як «буржуазної лженауки», підтримував контакти з академіками Акселем Бергом і Андрієм Колмогоровим, реферував західні праці.
Початок дисидентської діяльності Після XX з'їзду КПРС прийшов до висновку про невідповідність радянської системи ідеалам ленінізму. 7 вересня 1961 року виступив на партійній конференції Ленінського району Москви, де закликав підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями; вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади та незмінюваність. На вимогу присутніх на конференції представників ЦК КПРС був позбавлений депутатського мандата «за політичну незрілість», усунутий від викладання в академії, отримав сувору догану по партійній лінії та в січні 1962 року був переведений у Далекосхідний військовий округ. Обіймав посаду начальника оперативного відділу штабу армії в Уссурійську.
Знаходячись у відпустці в Москві, восени 1963 року, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму». До неї ввійшли сини Григоренка та декілька їхніх друзів — студентів та офіцерів. Склав сім листівок, у яких ішлося про бюрократичне переродження держави, каральну політику стосовно учасників заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі, причини продовольчої кризи в СРСР. Листівки були розтиражовані (тиражем до 100 примірників) та поширені в Москві, Владимирі, Калузі, а також у військових частинах Ленінградського і Середньоазіатського округів.
Перший арешт КДБ затримав Григоренка 1 лютого 1964 року в аеропорту Хабаровська та доправив до Москви, де Григоренко поміщений у внутрішню в'язницю КДБ. На першому допиті відхилив пропозицію голови КДБ В. Семичастного «покаятися» та уникнути арешту й суду. Йому інкримінували «виготовлення рукописного тексту листівки антирадянського змісту». На допиті заявив, що вважає листівки не антирадянськими, а антиурядовими. Був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР та направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут імені В. П. Сербського. 19 квітня 1964 року судово-психіатрична експертиза визнала його неосудним із діагнозом: «Параноїдальний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру». Інші члени «Спілки боротьби за відродження ленінізму» були визнані «такими, що потрапили під вплив душевнохворого» і піддалися позасудовим переслідуванням.
Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР 17 липня 1964 р. був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню.
Постановою Ради Міністрів СРСР від 29 серпня 1964 року розжалуваний у рядові, позбавлений нагород та пенсії.
Після усунення від посади М. С. Хрущова 22 квітня 1965 року був звільнений із лікарні як такий, що одужав. Після цього працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.
Початок правозахисної діяльності Навесні 1966 року О. Добровольський, з яким Григоренко познайомився під час ув'язнення у психіатричній лікарні, познайомив його з В. К. Буковським, який увів його в коло московських дисидентів. Григоренко почав читати самвидав. Дізнавшись про репресії народів СРСР за часів Сталіна, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину.
Восени 1967 року написав памфлет «Приховування історичної правди — злочин перед народом!», у якому детально проаналізував причини поразок Червоної армії в початковий період війни й вказав на безпосередніх винуватців — Сталіна і його воєначальників. Памфлет був поширений у самвидаві.
У 1967—1968 роках був одним з організаторів і активним учасником петиційної кампанії на захист підсудних на процесі Гінзбурга — Галанскова. Також виступав на захист А. Т. Марченка, Ірини Бєлогородської та інших дисидентів.
Разом із письменником Олексієм Костеріним адресував Консультативній нараді комуністичних і робітничих партій у Будапешті (лютий 1968 року) заяву, в якій вони просили надати їм можливість виступити. Не отримавши відповіді, вони написали звернення до комуністів СРСР та інших країн, у якому йшлося про сталінізм як «смертельну для комунізму хворобу».
Підтримав «Празьку весну». Був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», в якому віталися зміни в цій країні. Написав листа А. Дубчеку з порадами щодо оборони країни у випадку радянської інтервенції, передав його в посольство Чехословаччини в Москві. Виступив на захист учасників «демонстрації сімох», закликав домагатися виводу радянських військ із Чехословаччини.
Брав активну участь у русі кримських татар за повернення в Крим, ставши одним із його неформальних лідерів. 17 травня 1968 року був присутній на демонстрації кримських татар перед будинком ЦК КПРС у Москві та вимагав, щоб його затримали разом із учасниками акції. Публічно говорив про маніпулятивність Указу Президії ВР СРСР (5 вересня 1967), який формально «реабілітував», але фактично позбавив кримськотатарську націю імені й не дозволяв отримувати прописку в Криму. Навів контраргументи і статистику «паперової реабілітації» - за офіційними даними, в Криму було прописано лише 23 кримських татар.
Влітку 1968 року збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в Крим із місць заслання. Підготував інформацію про це для західних ЗМІ.
Був організатором жалобного мітингу на похороні Костеріна, що став одним із перших опозиційних маніфестацій у Москві, та виголосив там промову. Упорядкував збірник «Памяти А. Е. Костерина», що вийшов у самвидаві в листопаді 1968 року. Написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації.
Виступаючи на мітингу в Сімферополі до 100-ліття від дня народження Григоренка, Мустафа Джемілєв сказав:«Завдяки Петру Григоренку радянській владі не вдалося створити міжнаціональну напругу між кримськими татарами та українцями. Хоча кримських татар, які поверталися, викидала з Криму і зносила бульдозерами будинки саме влада України, кримські татари чітко бачили межу між чиновниками, що вислужувалися перед Кремлем, і справжніми представниками цього народу».Наприкінці 1968 р. написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», що документувала відсутність прав у "пацієнтів", та запропонував публічний контроль за примусовими психлікарнями. Роботу включили до книжки Наталі Горбаневської «Полудень».
19 листопада 1968 року в московській квартирі Григоренка був проведений обшук, під час якого вилучили весь архів.
Другий арешт Навесні 1969 року на прохання кримських татар та попри погрози КДБ, вилетів у Ташкент, щоб взяти участь у суді над учасниками Чирчикських подій як їхній громадський захисник. 7 травня був заарештований у Ташкенті та поміщений до слідчого ізолятора КДБ Узбецької РСР. Йому було пред'явлене обвинувачення за ст. 70 ч. 1 КК РРФСР. З 13 до 28 червня голодував на знак протесту проти незаконного арешту. Григоренка піддали примусовому годуванню, побиттю і знущанням. Спромігся передати на волю свій тюремний щоденник — згодом він був опублікований у «Хронике текущих событий».
Судово-психіатрична експертиза, проведена у Ташкенті, визнала його осудним. Оскільки це не влаштовувало владу, у жовтні 1969 року був етапований до Москви. Експертиза, проведена в інституті імені В. П. Сербського, визнала результати попередньої експертизи помилковими. 4 грудня 1969 року знову був переведений у Ташкент. 27 лютого 1970 року ухвалою Ташкентського міського суду був спрямований на примусове лікування в Черняховську спеціалізовану психіатричну лікарню (Калінінградська область РРФСР).