Деколонізація Африки відбулася головним чином від 1950 до 1975 року та супроводжувалася раптовими і радикальними змінами режиму на континенті, коли влада переходила від колоніальних урядів до незалежних держав. Одною з її кульмінацій був 1960-й, названий Роком Африки. Часто цей процес відбувався хаотично та був потьмарений насильством, економічними і політичними потрясіннями. Заворушення і заколоти відбувалися як у північній Африці, так і на південь від Сахари, особливо у французькому Алжирі, Португальській Анголі, Бельгійському Конго та Британській Кенії.John Hatch, Africa: The Rebirth of Self-Rule (1967)William Roger Louis, The transfer of power in Africa: decolonization, 1940-1960 (Yale UP, 1982).John D. Hargreaves, Decolonization in Africa (2014).for the viewpoint from London and Paris see Rudolf von Albertini, Decolonization: the Administration and Future of the Colonies, 1919-1960 (Doubleday, 1971).
Історичні передумови
Завоювання Африки завершилося між 1870 та 1900 роками, коли майже весь континент опинився під контролем кількох європейських держав. Прагнучи убезпечити якомога більше захоплених земель та уникнути конфліктів, завойовники зафіксували поділ Африки Берлінською угодою 1885 року. Втім, колоніальні кордони часто ігнорували місцеві відмінності, закладаючи основу майбутнім протиріччям. На початок 1900-х незалежність вдалося зберегти лише Ефіопії (згодом, у 1936–1941 окупованій Італією) та Ліберії (заснованій колишніми рабами зі США за підтримки цієї країни). Найбільшими територіями володіли Франція та Британія, а також Німеччина, Іспанія, Португалія, Бельгія та Італія. Внаслідок європейської політики колоніалізму та імперіалізму народи Африки втратили суверенітет і контроль над природними ресурсами, такими як золото і каучук. Місцева економіка занепадала через експлуатацію ресурсів та дешевої робочої сили. Незалежницькі рухи до середини 20 століття не мали розвитку, але вже 1977 року 54 країни Африки здобули незалежність від європейських колоніальних правителів. , DECOLONISATION OF AFRICA. (2017). HISTORY AND GENERAL STUDIES.
Причини
Зовнішні причини Під час світових війн африканські солдати підлягали призову до імперських армій. , "The call of the Empire, the call of the war", Telegraph. Ці бійці принесли додому модерну політичну свідомість і очікування більшої поваги до африканської ідентичності, однак їхні очікування не справдились у перші повоєнні роки.Ferguson, Ed, and A. Adu Boahen. (1990). "African Perspectives On Colonialism." The International Journal Of African Historical Studies 23 (2): 334. doi:10.2307/219358. Під час Атлантичної конференції 1941 р. британські та американські лідери визначили одним із положень устрою повоєнного світу право кожного народу на самовизначення.
12 лютого 1941 р. Франклін Д. Рузвельт і Вінстон Черчілль узгодили Атлантичну хартію. Хоч це і не був міжнародний договір і Хартія ніколи не розглядалася британським парламентом чи сенатом США, цей документ отримав широкий розголос. Одним із положень, запроваджених Рузвельтом, була автономія імперських колоній. Після Другої світової війни США та африканські колонії чинили тиск на Британію щодо дотримання положень Атлантичної хартії. Британські колонізатори ввели в колоніях виборне врядування на місцевому рівні. Але Черчілль відкидав універсальне застосування права на самовизначення, заявляючи, що це положення про Хартії стосується лише колишніх колоній Німеччини, а не до володінь Британської Імперії.
Деякі колонії, такі як Нігерія, Сенегал та Гана, більше за інших проявляли наполегливість у питаннях самоуправління, сподіваючись використати виснаження своїх метрополій недавньою війною.Assa, O. (2006). A History of Africa. Volume 2. Kampala East Africa Education Publisher ltd.
Внутрішні причини Для ранніх африканських націоналістів деколонізація була моральним імперативом. 1945 року учасники П'ятого загальноафриканського конгресу вимагали ліквідації колоніалізму. Серед делегатів були майбутні президенти Гани, Кенії, Малаві. , A ‘Wind Of Change’ That Transformed The Continent | Africa Renewal Online. 2017. Un.Org.
Африканці спостерігали жорстку економічну експлуатацію, прибутки від якої ділили європейці, жодним чином не покращуючи ситуацію в Африці.[Boahen, A. (1990) Africa Under Colonial Domination, Volume 7] Тим не менш, розвивалась локальна промисловість і сировинні ринки, тривала урбанізація. Міські громади, профспілки, галузеві об'єднання та релігійні спільноти покращували грамотність населення, освіту, створювали незалежну пресу та інші структури громадянського суспільства..
Самі колоніальні держави у 1930-ті зростили (іноді ненавмисно) нечисленну еліту, освічених та знайомих з ідеєю самовизначення лідерів. У деяких випадках боротьбу за незалежність вдавалося регулювати домовленостями з колоніальними державами. Серед лідерів-незалежників були: Джомо Кеніята (Кенія), Кваме Нкрума (Золоте узбережжя, тепер Гана), Юліус Ньєрере (Танганьїка, нині Танзанія), Леопольд Седар Сенгор (Сенегал), Ннамді Азіківе (Нігерія) та Фелікс Хофует-Боні (Кот-д'Івуар).
Економічні передумови Економічну спадщину колоніалізму важко піддавати кількісній оцінці, але вона, ймовірно, була негативною.
Теорія модернізації наголошує, що колоніальні держави побудували інфраструктуру для інтеграції Африки у світову економіку, однак ця інфраструктура була переважно орієнтована на видобуток корисних копалин. Африканські економіки були структуровані на користь колонізаторів, і будь-який прибуток витікав за межі континенту, не забезпечуючи накопичення капіталу в місцевій економіціBertocchia, G. & Canova, F., (2002) Did colonization matter for growth? An empirical exploration into the historical causes of Africa's underdevelopment. European Economic Review, Volume 46, pp. 1851-1871.
Теорія залежності наголошує, що країни Африки продовжували займати підпорядковане становище у світовій економіці після незалежності, спираючись на окремі товари, такі як мідь у Замбії або чай у КеніїVincent Ferraro, "Dependency Theory: An Introduction," in The Development Economics Reader, ed. Giorgio Secondi (London: Routledge, 2008), pp. 58-64. Незважаючи на несправедливі умови торгівлі та переважання експорту сировини, метааналіз щодо 18 країн Африки виявив, що третина з цих країн зазнала економічного зростання після незалежності.
Соціальні умови
Мови Вчені, включаючи Деллала (2013 р.), Мірафтаба (2012 р.) та Бамгбосе (2011 р.), стверджують, що мовне різноманіття Африки значною мірою знищено. Західні колоніальні держави використовували мову для поділу територій та створення нових ідентичностей своїх підданих, що призвело до конфліктів та напруження між африканськими народами і країнами.IMF Country Report No. 17/80 (2017). Article Iv Consultation - Press Release; Staff Report; And Statement By The Executive Director For Nigeria.
Перехід до незалежності Після Другої світової війни швидка деколонізація охопила континент, оскільки багато територій здобували незалежність від європейських метрополій.
У серпні 1941 року президент США Франклін Рузвельт і прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль зустрілися, щоб обговорити свої повоєнні цілі. На цій зустрічі вони погодилися з Атлантичною хартією, яка передбачала, що вони «поважатимуть право всіх народів вибирати форму правління, за якої вони будуть жити; і вони бажають відновити суверенні права та самоврядування. тих, хто був їх позбавлений»."Atlantic Charter", August 14, 1941, https://www.nato.int/cps/en/natohq/official_texts_16912.htm
Обтяжені післявоєнними боргами європейські держави більше не могли дозволити собі витрачатись на контроль над африканськими колоніями. Це дозволило африканським націоналістам вести переговори про деколонізацію дуже швидко і з мінімальними жертвами. Для деяких територій, однак, боротьба за незалежність коштувала багатьох жертв.
Британська імперія
Гана 6 березня 1957 року Гана (колишній Золотий Берег) стала першою африканською країною на південь від Сахари, яка здобула незалежність від європейської колонізації.Esseks, John D. "Political independence and economic decolonisation: the case of Ghana under Nkrumah." Western Political Quarterly 24.1 (1971): 59-64. Послідовну політичну діяльність у цьому напрямі провадив Кваме Нкрума. У декларації Панафриканського конгресу 1945 р. він писав: «ми віримо в права всіх народів управляти собою. Ми стверджуємо право всіх колоніальних народів контролювати свою долю. Усі колонії повинні бути вільними від іноземного імперіалістичного контролю, будь то політичного чи економічного».Nkrumah, Kwame, Fifth Pan-African Congress, Declaration to Colonial People of the World (Manchester, England, 1945).
У 1949 році конфлікт загострився, коли британські війська відкрили вогонь по африканських протестувальниках. Усією територією майбутньої Гани прокотились заворушення, хоча Нкрума та інші керівники опинилися у в'язниці, ця подія стала каталізатором руху за незалежність. Після звільнення з в’язниці Нкрума заснував Народну партію конвенту (CPP), яка розпочала масову кампанію за незалежність під гаслом «Самоврядування зараз!» У лютому 1951 р. партія здобула політичну владу, отримавши на виборах 34 із 38 обраних місць, включаючи одне для Нкруми, який тоді був ув’язнений. Лондон переглянув Конституцію, щоб надати чорним більшість у законодавчих органах у 1951 році. У 1956 році вони вимагали незалежності всередині Співдружності, яка була надана мирним шляхом у 1957 королевою Єлизаветою (як сувереном) Нкрумі, що став прем'єр-міністром.
Вітри змін Прем'єр-міністр Великої Британії Гарольд Макміллан у лютому 1960 р. виголосив у Південній Африці відому промову "Вітер змін", де розповів про "вітер змін, що дме цим континентом".Frank Myers, "Harold Macmillan's" Winds of Change" Speech: A Case Study in the Rhetoric of Policy Change." Rhetoric & Public Affairs 3.4 (2000): 555-575. excerpt Макміллан прагнув уникнути колоніальної війни на кшталт тої, що Франція вела в Алжирі. Завдяки його лідерству деколонізація протікала швидко.Philip E. Hemming, "Macmillan and the End of the British Empire in Africa." in R. Aldous and S. Lee, eds., Harold Macmillan and Britain’s World Role (1996) pp. 97-121, excerpt
Решта колоній Британії в Африці, за винятком Південної Родезії, здобули незалежність до 1968 року. Вихід Британії з південної та східної частин Африки не був мирним процесом. Незалежності Кенії передувало восьмирічне повстання Мау Мау. В Родезії декларація незалежності білою меншиною 1965 року вилилася у громадянську війну, що тривала до угоди 1979 року, яка визначала умови визнання незалежності нової нації Зімбабве у 1980 році.James, pp. 618–21.
Французька колоніальна імперія Французька колоніальна імперія почала занепадати в роки Другої світової війни, коли її контролював режим Віші. Одна за одною більшість колоній окупували іноземні держави (Японія в Індокитаї, Велика Британія в Сирії, Лівані і на Мадагаскарі, США та Велика Британія в Марокко та Алжирі, а також Німеччина та Італія в Тунісі). Однак контроль поступово відновив Шарль де Голль, який використав колонії як базу і відправну точку для вигнання Віші з метрополії. Де Голль разом з більшістю французів (крім комуністів) прагнув зберегти Імперію в новій формі. Французький союз, включений до Конституції 1946 р., номінально замінив колишню колоніальну імперію, але чиновники в Парижі зберігали над нею повний контроль. Колонії отримали місцеві вибори з обмеженими повноваженнями та бюджетами. Виникла група еліт, відомих як evolués, які були вихідцями з заморських територій, але жили у столичній Франції.Patrick Manning, Francophone Sub-Saharan Africa 1880-1995 (1998) pp 135-63.Guy De Lusignan, French-speaking Africa since independence (1969) pp 3-86.Rudolph von, Decolonization: the Administration and Future of the Colonies, 1919-1960 (1971), 265-472.