Алжи́рська війна́ (також відома як Алжирська революція або Алжирська війна за незалежність ; (і іноді в Алжирі як Війна 1 листопада)) — збройний конфлікт в Алжирі (1954-1962) між місцевими повстанцями, об'єднаними головним чином у Фронт національного визволення, з одного боку, та французькою колоніальною армією і жителями країни європейського походження (переважно французами) — з іншого.

Війна мала важливе значення для розпаду французької та світової колоніальної системи, стала другою — після В’єтнаму — великою поразкою Франції у колоніях і мала в Європі такий суспільний резонанс, який можна порівняти тільки з війною у В’єтнамі десять років по тому. Невдачі Франції у війні мало не призвели до військового перевороту в країні, спричинили повалення Четвертої республіки та прийняття нової конституції.

Передісторія

Прагнучи заволодіти колоніями у західній та північній Африці, Франція впродовж XIX ст. планомірно наступала на ці заселені переважно мусульманами території. 1830 року вона стала повноправною господинею в Алжирі, фактично вирвавши ці території з обіймів свого слабшого суперника — Османської імперії. Французькі війська швидко придушили повстання місцевих погано озброєних і роз'єднаних племен, встановивши колоніальний режим, який ніхто не наважувався оспорювати аж до закінчення Другої світової війни.

Адміністративно Алжир було поділено на три департаменти: Оран, Алжир і Константин. За більш ніж сто років Алжир був колонізований французами настільки, що його почали називати «заморською Францією». Попри те, як його називали французи, колоніальна дійсніть суттєво відрізнялась від реалій метрополії.

На початку 1950-х в країні проживало більше 8 000 000 мусульман (арабів і берберів), 75% з яких були неписьменними. Мусульманське населення страждало від хронічного безробіття, поганого медичного обслуговування, а часто просто від голоду.Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P.4-5. Більшість тих, хто таки мав роботу, працювали на селі, зокрема, як батраки на фермах білих колоністів. Французьке громадянство, а з ним і політичні права (наприклад, обирати і бути обраним) мали лише кілька тисяч мусульман.

Більшість родючої землі, промислових і торговельних підприємств, а разом з ними і політична та адміністративна влада були зосереджені в руках колоністів, які налічували близько 1 200 000 чол. і становили абсолютну меншість населення Алжиру (бл. 15%).Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P.5. Білі, а це були переважно вихідці з Франції, Іспанії й Італії, дотримувались консервативних поглядів у політиці, а по відношенню до мусульман були налаштовані вороже.

Алжирський націоналізм Ще під час Першої світової війни у французькій армії воювали як французи, так і вихідці з французьких колоній, в тому числі з Алжиру. Вони служили у легкій піхоті, легкій кавалерії та допоміжних військах. З проголошенням права народів на самовизначення, яке зробив після закінчення війни американський президент Вудро Вілсон, алжирська інтелігенція (улеми) почала обмірковувати перспективи якщо не політичної незалежності, то бодай автономії чи певного самоврядування.

На початках антифранцузький опір очолив Хадж Абд ель-Кадір, онук легендарного Абд аль-Кадіра і член центрального комітету Французької Комуністичної партії. 1926 року він заснував організацію «Північно-Африканська Зірка», яка була першою алжирською націоналістичною організацією — партією у сучасному розумінні — та проіснувала до 1937 року. Невдовзі до її лав увійшов Ахмед Мессалі Хадж, майбутній голова партії та провідний діяч національно-визвольного руху в 1930-50-х. 1928 року «Північно-Африканська Зірка» відокремилась від Французької Комуністичної партії, котра вважала питання незалежності Алжиру передчасним, хоча обидві організації продовжувала підтримувати союзницькі стосунки.

1937 року, коли французька влада розпустила «Зірку», Мессалі Хадж заснував Народну партію Алжиру, що вона виступала не за повну незалежність, але за широку автономію. Після її заборони 1946 року, її місце зайняли Рух за тріумф демократичних свобод Мессалі Хаджа і Демократичний союз алжирського маніфесту Ферхата Аббаса. Ці дві організації стали безпосередніми попередниками Фронту національного визволення, а їх члени — майбутніми кадрами збройної боротьби.

Після поразки 1940 року представники «Вільної Франції» набирали добровольців по всій французькій колоніальній імперії, в тому числі серед корінного населення Алжиру, обіцяючи — в разі перемоги над німцями — беззастережне надання Алжиру незалежності. Вербувальники спромоглися дістати значних успіхів, і проти фашизму — спочатку у Північній Африці, а пізніше у Південній Європі — билися тисячі алжирських арабів (3-тя алжирська піхотна дивізія була повністю укомплектована вихідцями з Алжиру, 60% з яких складали мусульманиPaul Gaujac. Le Corps expéditionnaire français en Italie 1943-1945. Paris: Histoire et collections, 2003. P.31.). Але французька влада не збиралась дотримуватися свого слова. Війна закінчилася, а країна залишалась колоніальним володінням.

З останніми залпами війни в Європі у повітрі Африки теж запахло визволенням, й у відповідь на відверте порушення обіцянок по Алжиру прокотилась хвиля спонтанних виступів мас.

Перше насилля

1 травня 1945 року по всій країні пройшли першотравневі демонстрації алжирців. В столиці та деяких інших містах поліція відкрила вогонь по демонстрантах. Були вбиті десятки людей, сотні отримала поранення. Відповіддю стали нові сплески насильства за тиждень.

8 травня, у день, коли прийшли новини про капітуляцію Німеччини, низка демонстрацій відбулась у містах північно-східного Алжиру (в Кабілії). На демонстраціях вигукували й антиколоніальні гасла та вимоги незалежності Алжиру. В містах Сетіф і Гельм демонстрації були розігнані поліцією із застосуванням кулеметів. У відповідь учасники ходи в Сетіф взялися за кинджали, палиці, каміння й почали вбивати всіх стрічних європейців. Почалися погроми колоністів, які тривали кілька днів і в яких загинуло більше 100 людей.

Заворушення швидко охопили весь північно-східний Алжир (тодішній департамент Константин), перетворившись на справжнє повстання. У 20 містах і містечках країни в ньому взяли участь до 50 000 чол. Повстанці, озброєні мисливськими рушницями і трофейними автоматами, підпалювали ферми колоністів, вбивали цивільних європейців, нападали на загони урядових військ.

Проте дії повстанців були неузгодженими, тому французька влада відносно швидко змогла придушити повстання. На алжирців кинули до 12 000 особового складу армійських частин, підтриманих авіацією, флотом, поліцією та цивільною гвардією (загонами «самооборони» колоністів). Райони повстання були розгромлені: міста й села спалювались, населення винищувалось без розбору, цивільних розстрілювали без суду. Різанина тривала до 17 травня, коли зброю склали останні загони повстанців.

Жертвами репресивних дій французької влади стали, за різними оцінками, від 6.000 до 45.000 алжирців.Alistair Horne. A Savage War of Peace: Algeria 1954–1962. New York: Viking Press, 1977. P.27.

Підйом національно-визвольного руху

На початку 1950-х алжирський національно-визвольний рух переживав підйом. Момент був дуже вдалим. Поразка французької армії під Дьєн-Бьен-Фу у В'єтнамі в травні 1954 і наступний вимушений вихід з Індокитаю, виведення британських військ з Єгипту, що розпочалось влітку 1954 та підійняло авторитет Гамаля Абдель Насера як лідера арабського націоналізму, успіх націоналістів Тунісу, які завоювали автономію для своєї країни, і посилення збройної боротьби патріотів Марокко створили нову ситуацію на світовій арені та у північноафриканському регіоні.

У цей час в Алжирі зростало відразу кілька політичних сил, яких в їхній боротьбі об'єднувало прагнення вигнати французів з країни. До цих політичних угрупувань входили Алжирська Комуністична партія, Рух за тріумф демократичних свобод, Демократичний союз алжирського маніфесту та Спеціальна Організація (створена Ахмедом Беном Беллою для здійснення силових акцій проти колоніальної влади). Розпочалась підготовка до збройної боротьби: закупівля зброї та припасів, військове навчання алжирців-емігрантів в арабських країнах, пропаганда, спрямована на політичне та дипломатичне забезпечення майбутнього повстання.

Крім того, ці партії намагалися брати участь у політичному житті Алжиру (хоча мусульманська більшість продовжували бути обмеженою в політичних правах і свободах). Відчуваючи себе, з одного боку, творцями практично всього алжирського національного багатства, а з іншого — найбезправнішою групою населення, мусульмани з відвертою ворожістю ставилися до французької влади.

Війна

День Усіх Святих Першу пробу сил алжирські повстанці провели в ніч проти 1 листопада 1954 (католицьке свято Всіх Святих): у 30 пунктах країни було здійснено більше 100 нападів й актів саботажу. В нападах взяли участь більше 1000 бойовиків. Були вбиті десятки французьких солдат і поліцейських, зруйновані кілька поліцейських відділків та адміністративних будівель, були розгромлені кілька складів і підприємств. Алжирці провели експропріації: в Алжирі підрозділ Рабаха Бітата захопив 25 000 000 французьких франків (~50 000 доларів США), в Кабілії повстанці Белкасима Крима — 2 000 000 франків (~4 000 доларів).Роберт Ланда. История алжирской революции 1954-1962. — Москва: «Наука», 1983. — С.39-40.

Разом з тим, попри раптовість нападу і відчайдушну хоробрість нападників, французи змогли відбити більшість атак, в тому числі через недостатню скоординованість дій (наприклад, в Орані атака на казарми розпочалась передчасно, охорона була на своїх місцях, і вогнем у відповідь були відразу вбиті вісім нападників).

Фронт національного визволення

Створення

Відповідальність за напади взяв на себе нещодавно створений Фронт національного визволення (ФНВ). Його організаторами та першими керівниками стали Аміруш Аїт Хамудаа, Ахмед Бен Белла, Мустафа Бен Булаїд, Ларбі Бен М'хіді, Рабах Бітат, Мухаммед Будіяф, Мурад Дідук, Мухаммед Кідер і Белкасим Крим. Місцем своєї штаб-квартири обрали Каїр. Велика частина прихильників Фронту базувалася в Тунісі, інша — в Марокко.

З дев’яти перших керівників ФНВ через два роки війни лише один буде живим і на волі. Взагалі рядовий партизан чи бойовик від моменту приєднання до збройного руху до своєї загибелі чи арешту в середньому проживав у русі не більше року. Спершу у французької влади виникло враження, що ФНВ налаштований прорадянськи та прагне встановити на території Алжиру комуністичний режим. Проте, керівництво ФНВ зовсім не прагнуло до будівництва в Алжирі соціалізму. Воно або бачило своїм ідеалом ісламську республіку, або відкладало розробку соціальної програми до вирішення головного завдання — завоювання незалежності.

Армія національного визволення Збройне крило ФНВ називалось Армією національного визволення (АНВ). Вона складалась з шести автономних регіональних командувань (вілаїв). Боротьба велась переважно у сільській місцевості, в горах Аурес та Кабілії, де партизани організовувались у відділення (фаудж), роти (катіба) та батальйони (фаілек).Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. P.15 Сильні осередки опору в містах існували в Орані й Алжирі.

Постійні бійці називались муджахедами, тимчасові (наприклад, селяни, що залучались до виконання завдань час від часу, але більшу частину часу вели свій звичайний образ життя — працювали в полі) — мусабілеями. Були й допоміжні «службовці», що займались збиранням розвідувальних даних, передачею інформації та матеріальним забезпеченням бійців.