Волсвин

Волсвин — село в Україні, в Шептицькій міській громаді, у Шептицькому районі, Львівської області. Населення становить 1540 осіб.

Географія

Село Волсвин розташоване на правому березі Західного Бугу, за 1—3 км на схід від його русла, проти впадіння в нього двох лівобережних приток — Рати і Солокії.

Віддаль до районного центру, Сокаля, — 20 км через Бендюгу і Шептицький, 18 км — через Бендюгу і Поторицю. Найближчі залізничні станції Шептицький (7 км) і Соснівка (5 км). Автобусне сполучення з 1969 р. з Шептицьким і Соснівкою.

Поверхня плоска, рівнинна. Перепад висот не перевищує 5 м, у більшості — до 2 м. До проведення меліорації (середина 70-х років) були часті катастрофічні повені, особливо весняні.

У надрах залягають середньої потужності поклади кам'яного вугілля на глибинах понад 200 м. З будівельних матеріалів є пісок, глина.

Село розташоване в зоні так званого «малого полісся». Клімат помірний, з достатнім, у деякі роки, з надмірним зволоженням (500—900 мм). Зима м'яка, іноді з тривалими відлигами і нестійким сніговим покривом, літо нежарке, середня температура липня — 18-20 °C, з частими похолоданнями, затяжними дощами.

З малих річок залишилась Солотва, тепер з вирівняним і поглибленим руслом. Інші річки, у тому числі Панська, озерця, болота повисихали. Джерела з колись чистою питною водою або пропали зовсім, або стали непридатною для пиття водою (внаслідок хімізації землеробства). Ставки зникли, а ті, що лишилися, стали сміттєвими ямами.

Ґрунти різноманітні. В південній частині (Дженджерівка, Пісок, Забрід, Підмонастир) переважають піски і супіски. У північній частині (Старе село, середина, Перегорода, Палаття) ґрунти чорновидні, місцями глинисті. Місцевий вид ґрунтів — порховина; це родючі торф'янисті ґрунти, які легко вивітрюються, перетворюються на порох, звідси й назва цих ґрунтів, урочища Порхачини й села Порхач (нині Межеріччя).

Село відмежоване лісами від Комарева (на півночі), Бендюги і Межеріччя (на заході), Городища (на півдні), Яструбичі (на сході). Лише на південному сході є відкритий вид на Поздимир.

За два кілометри від села, праворуч від дороги до Соснівки, є прадавнє село Городище, тепер невеличке сільце в складі сільської ради села Волсвин (розрізняють Старе і Нове Городище). На схід від Городища, на віддалі 1 км є висілок Груд. Груд розділений на 2 частини річкою Буг. Городище уже на лівому березі Бугу.

Біля джерел Волсвина У селі збереглося більше десятка назв частин села і урочищ, які ймовірно були спочатку невеликими окремими поселеннями. Всі ці прадавні поселення мають чітко окресленні контури, груда, купи (кемпи). Ось вони, ці топоніми, які збереглися донині: Селисько «поселення з невпорядкованою забудовою», нині урочище. Пристань, нині луг, за усною традицією було поселенням. Кемпа, у центрі села, пор. укр. «купа», лат. «поле». Перегорода, посеред якої текла річка, ніби перегородивши «село» на дві частини. Палаття «вулище з палатами, дерев'яними кладками». Дві назви: Забрід і Підмонастир Найдавніше поселення — ймовірно Старе село, у якому було виявлено під час археологічних розкопок 1972 року неолітичне поселення. Як воно звалося — не відомо. Спалене ймовірно татарами в 1241 р. Люди розбіглися, більше тут не селилися, заклали нове поселення — Перегороду ? Кемпу ? Забрід ?.. А пам'ять про те, що там жили люди, збереглася в назві урочища, острова. Можливо, давню назву надали новому селу..? За 700 років, тим більше під час Воєнного лихоліття 1241—1380 років, чимало чого людська пам'ять не зберегла. Всі ці поселення виникли до прийняття християнства. Під час становлення слов'янської релігії і формування міфології для всіх цих селиськ, перегород, грудів, палать потрібен був єдиний релігійний центр, капище зі священним дубом. Визначити його місце не важко: при християнізації на місці язичницьких капищ і храмів виникли християнські монастирі і церкви. Служителі слов'янського культу — волхви (збірне поняття волсва) вимушені були шукати нове місце для поселення. Можливо, вони осіли в «селі» без назви, нині Центр, або поблизу центра, на Старому Селі, у крайньому разі, на острові, груді, який став зватися «Волсвингруд». Згодом ця назва поширилася на всі близькі «села» без назви, які про те як частини Волсвина зберегли і давні свої назви. Як у дохристиянські часи спільним для всіх «сіл» було язичницьке капище, так і тепер, після християнізації, — монастир і аж ніяк не християнська назва розкинутого села.

Пізня згадка про Волсвин у письмових джерелах — 1426 р. — це доля всіх міст, містечок і сіл, які з об'єктивних причин пізно попадали в орбіту історичних подій. Нині Волсвин — це спільна назва для 16 окремих частин, які виникли не одночасно — від праслов'янських часів до початку 19 ст. Ось вони, згадані і не згадані частини нинішнього села: Гуменці, Дженджерівка, Забрід, Кемпа, Кут, Копані, Лаз, Олеше, Перегорода, Пісок, Палаття, Пристань, Середина, Стовпище, Яблуньки, Підмонастир.

Історія

Рання історія Перша згадка в історичних документах про Волсвин досить пізня — у 1426 р.

У VI—VII ст. територія Волсвина була у складі дулібського племінного союзу, у другій половині VII ст. належав до аварського каганату. Після розпаду аварського каганату (кінець VIII-го ст.) увійшов до літописних волинян або бужан (VII—IX ст.). У IX—X ст. входив до червенських міст, разом з якими увійшов до ранньофеодальної держави — Київської Русі (друга половина X ст.). Під час феодальної роздробленості Київської Русі Волсвин увійшов до Белзького подільного князівства (середина XII ст.) Яке було частиною Волинського, а з 1199 р. — Галицько-Волинського князівства.

Орда Батия зруйнувала наш край у 1241 році, не уникнув лихої долі і Волсвин. Про це переказ про спалення старого села та легенда про «Дівчину — Рииоу» (див. фольклор). Галицько-Волинський літопис подає жахливі речі про війни, які велися в нашому краї в XII ст., в XIV ст. починається відродження поруйнованих гнізд. В 1462 році Белзьке князівство було перетворено на воєводство з повітовим поділом. Волсвин відійшов до Великомостівського повіту.

На початку XVII ст. Волсвин став монастирським селом, до того часу належав магнатам Межеєвським. У часи шляхетської сваволі (1600—1770) селяни зазнавали тільки феодального гніту. Відбували всі повинності на користь монастиря і не зазнавали національного гніту. Значну роль для Волсвина відігравав Кристинополь (нині Шептицький), заснований графом Феліксом Потоцьким. У 1692 р. він стає неофіційною столицею краю, центром польсько-католицької експансії на Побужжі.

По першому поділу Польщі (1772) Волсвин у складі Сокальського округу (циркулу) відійшов до Австрії. 1784 р. обидва монастирі у Волсвині і Городище — були ліквідовані. На їх місці побудовані дерев'яні церкви (1787 р.), які збереглися досі. Волсвинці й надалі залишаються залежними від монастиря о. Василіян у Кристинополі.

Волсвин залишається у складі австрійської імперії до 1918 року.

XIX ст. Перша половина XIX ст. — період галицького будительства. Будителі збирали народні пісні, казки, легенди. Писали твори українською народною мовою: «Пиши, як говориш, говори, як чуєш.»

Революція 1848 року — скасування панщини, дала селянам свободу. у Волсвині на честь цієї події було побудовано 4 фігури, з пам'ятним написом «На честь скасування панщини 3 травня 1848 року», кожна обсаджена 4 липами.

На початку XX ст. волсвинчани беруть участь у трудовій еміграції. Виїжджають на сезонні роботи до Німеччини, емігрують на постійно — в 1901 — 1902 рр. — до Канади. Перша світова війна припинила еміграцію.

Влітку 1914 почалась перша світова війна. Австрійську армію було мобілізовано, з серпня 1914 р. по липень 1915 р. село було зайнято російськими військами, у складі яких було багато українців із Східної України.

Волсвинці мріяли про возз'єднання всіх українських земель в єдиній державі, це пояснює підтримку значною частиною галичан ЗУНР (листопад 1918 — кінець 1919). В УГА було близько 80 волсвинців. У боротьбі проти польських військ загинуло 15 чоловік. Влітку 1929 р. село було у сфері дій Першої кінної армії Будьонного. Після відходу її на схід Волсвин, як і всю західну Україну окупувала Польща. Ця окупація тривала до вересня 1939 року.

XX ст. 1 серпня 1934 року громада села увійшла до складу об'єднаної сільської ґміни Пархач в Сокальському повіті Львівського воєводства.

16 вересня 1939 року польський уряд на чолі з Е. Ризд-Сміглим утік до Румунії. Над «Кресами» нависла загроза гітлерівської окупації. В неділю, 17 вересня 1939 р. почався наступ Червоної Армії. В четвер, 21 вересня 1939 р. радянські війська вступили в Волсвин. 26 — 28 жовтня, у львівському оперному театрі засідали Народні збори. Вони прийняли рішення про встановлення Радянської влади на Західній Україні і Декларацію про з'єднання Західної України з УРСР. 22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Зразу ж в неділю, близько 10 год. ранку, німецькі окупанти ввійшли до Волсвина. За неточними даними було вбито до 150 — 155 волсвинчан, 10 % населення. Закатовано, замордовано 50 чоловік. До Німеччини вивезено 80 чоловік з них не повернулося 20. Пропали безвісти — 15 чоловік.

17 липня 1944 року село було захоплено Радянською армією.

У 1952 р. проведено світло. Клуб працює з 1945 року, бібліотека з 1950 р. Медпункт працює з 1946 року, приміщення побудував радгосп у 1976 р. Дитячий садочок з котельнею побудовано радгоспом у 1976 р. Відділення зв'язку працює з 1967 року. Асфальт прокладено через село в 1969 році (за рахунок радгоспу і шахти № 5 «ВМ»), продовжено на Палаття і Перегороду в 1985 р. (за рахунок радгоспу). В 1970 р. за рахунок шахти № 5 «ВМ» було насипано дамбу, яка рятує село від руйнівних повеней. в 1976 році радгосп телефонував село. В 1970-тих роках проведено меліорацію в селі.

Перед Великоднем 1976 року сталася подія, яка сколихнула все село: вночі було вчинено погром у закритій церкві. Обдерті стіни, подерто стародруки з XVII ст., рукописні книги «Тріодь цвітну» (видрукувана 1629 року у Львові, у друкарні М. Сльозки) вдалося врятувати. Тепер вона у Львівському історичному музеї. На «Тріоді» — помітки, які є своєрідним літописом монастиря і церкви с. Волсвина. Рукописні книги, написані давньоукраїнською мовою були прикладом сільських подій з середини XV по кінець XIX ст.

Найбільше потрудився в часи підпілля отець Мар'ян Чернега і сестра Пахомія, уродженка села Волсвин, яка і проживала тут в селі до смерті. Вона була зв'язковою між вірними парафії та священником.

Громада постійно старалася відкрити церковцю, яка на той час була радгоспним складом. 25 грудня 1988 року церква була відкрита, як російська православна церква і була відправлена перша Служба Божа священником РПЦ села Волиця Ярославом Біленським. 26 лютого 1989 року старанням вірних до села переїхав священик Василій Дубецький, який є парохом села до цього часу. В селі було дві громади УГКЦ і УАПЦ. На Різдво 2000 року громади з'єднались в одну греко-католицьку церкву.

Культурний розвиток села Дохристиянська культура повністю опирається на фольклорні традиції, на культ сил природи: предків. Про письмо важко говорити, тим більше, у глухих селах, яким був Волсвин. Проте, окремі люди вдавались до позначок-«карбів» на деревах, каменях, предметах. Центром тодішнього мистецтва було капище.

З прийняттям християнства починається будівництво храмів у віддалених селах. У Волсвині такий храм було побудовано ймовірно у ІІ столітті. Священиків готовили в монастирських школах. Церковні книги служили не одну сотню років. Священики вели записи народжень, весіль, смертей, та не по всіх церквах: папір був надто дорогий. Друкована книга остаточно витісняє рукописну під кінець XVII ст.

Обидва монастирі — у Городищах (1590) і Волсвині (1629) можливо мали цехи переписувачів і реставрації книг, і велись в тих монастирях хроніки — літописи. Ці хроніки попали в 1784 р. до Кристинополя, а звідти у Львівський архів греко-католицької метрополії.