Папський примат, також відомий як першість єпископа Риму, є християнською еклезіологічною доктриною щодо поваги та авторитету, що належить Папі з боку інших єпископів та їхніх єпископських престолів.

Французький східно-православний дослідник Жан-Клод Ларше відзначив його разом із полемікою Filioque, як першопричину розколу між Католицькою церквою та Східною православною церквою. У Східних православних церквах дехто розуміє, що першість єпископа Риму є лише більшою честю, розглядаючи його як («перший серед рівних») без ефективної влади над іншими церквами.

Католицька церква приписує примату Папи «повну, верховну та універсальну владу над усією церквою, владу, яку він завжди може безперешкодно здійснювати» , владу, яку вона також приписує всьому об’єднанню єпископів. з папою. Влада, яку він приписує первинній владі Папи, має офіційні, юридичні, догматичні та практичні обмеження.

У Равенському документі, виданому в 2007 році, представники Православної церкви та Католицької церкви спільно заявили, що і Схід, і Захід визнають першість Риму на всесвітньому рівні, але існують розбіжності у розумінні того, як має здійснюватися першість. і про його біблійні та богословські основи.

Догматика в Латинській та Східній католицькій церкві Католицька догма про примат єпископа Риму кодифікована в обох кодексах канонічного права Католицької Церкви. – Кодекс канонічного права Латинської церкви 1983 року (CIC 1983 року) і Кодекс канонів східних церков (CCEO) Східних католицьких церков 1990 року. Догматична конституція Другого Ватиканського собору 1964 року Lumen gentium (LG) проголошувала, що «влада папи примату» є «в силу його посади, тобто як намісника Христа та пастора всієї церкви», і є «повною, верховну і вселенську владу над церквою», яку він «завжди вільний здійснювати». Першість єпископа Риму, згідно з Джоном Хардоном у Catholic Dictionary, є «приматом юрисдикції, що означає володіння повною та найвищою владою, законодавчою та священною владою в католицькій церкві»; це авторитет «не тільки у вірі та моралі, але й у церковній дисципліні та в управлінні церквою».

У каноні 331 року «єпископ Римської церкви» є одночасно «вікарієм Христа» і «пастирем вселенської Церкви на землі». Кнут Вальф у «Новому коментарі до Кодексу канонічного права » зазначає, що цей опис «єпископ Римської церкви» зустрічається лише в цьому каноні, а термін « Римський понтифік » зазвичай використовується в . Ернест Капаррос та ін. Кодекс канонічного права з коментами коментує, що цей канон стосується всіх осіб і груп вірних у Латинській церкві, усіх обрядів та ієрархічних рангів, «не тільки в питаннях віри та моралі, але й у всьому, що стосується дисципліни та управління церква в усьому світі». Генріх Денцінгер, Петер Гюнерман та ін. Enchiridion symbolorum (DH) стверджує, що Христос не сформував Церкву як декілька окремих громад, а об’єднався через повне спілкування з єпископом Риму та сповідування однієї віри з єпископом Риму.

Єпископ Риму є суб'єктом верховної влади над східними католицькими церквами sui iuris. У каноні 45 єпископ Риму має «в силу своєї посади» як «владу над усією Церквою», так і «примат звичайної влади над усіма єпархіями та їх групами» в кожній зі Східних католицьких церков. Через посаду «верховного пастиря церкви» він перебуває у спілкуванні з іншими єпископами та з усією Церквою і має право вирішувати, чи виконувати цю владу особисто чи колегіально. Це «примат над усією Церквою» включає першість над східно-католицькими патріархами та єпархіальними єпископами, над управлінням інститутами богопосвяченого життя та над судовими справами.

Примат єпископа Риму також був кодифікований у «Кодексі канонічного права» 1917 року (1917 CIC), канонах 218–221.

Розвиток доктрини Католицька церква базує свою доктрину про першість папи на першості серед апостолів, яку Ісус дав Петру в Матвій 16:16-19 :

і в Іоанні 21:15–17 : «Паси моїх ягнят [. . . ] Паси моїх овець».

Визнаючи, що «Новий Завіт не містить жодного явного запису про передачу керівництва Петра; а також передачу апостольської влади загалом дуже чітко», він вважає, що його вчення має історію розвитку і що його вчення про такі питання оскільки Трійця, божественність Христа і з’єднання двох його природ в одній особі розвинулися в результаті витягування з первісної об’явленої істини наслідків, які спочатку не були очевидними: «Завдяки допомозі Святого Духа, розуміння як реалій, так і слів спадщини віри може зростати в житті Церкви «через споглядання та вивчення віруючих, які розмірковують над цим у своєму серці»; це, зокрема, «теологічні дослідження [які] поглиблює знання відкритої істини'» Підстава претензій на першість

Петро і Павло

Еволюція попередньої традиції встановила, що і Петро, і Павло є предками єпископів Риму, від яких вони отримали посаду головного пастиря (Петро) і верховної влади в доктрині (Павло). Щоб встановити її першість серед церков західної половини імперії, єпископи Риму спиралися на лист, написаний Інокентієм I до єпископа Губбіо в 416 році, щоб показати, як було встановлено підпорядкування Риму. Оскільки Петро був єдиним апостолом (не згадується про Павла), який працював на Заході, то єдиними особами, які заснували церкви в Італії, Іспанії, Галлії, Сицилії, Африці та на Західних островах, були єпископи, призначені Петром або його наступниками. У такому випадку всі збори повинні були дотримуватися правил, встановлених у Римі.

Через його асоціацію з передбачуваним становищем Петра серед апостолів, функція, яку в Католицькій Церкві виконує єпископ Риму серед єпископів в цілому, називається функцією Петра і зазвичай вважається божественного інституту в тому сенсі, що історичні та соціологічні фактори, які вплинули на його розвиток, розглядаються як керовані Святим Духом. Не всі католицькі богослови бачать особливе провидіння як відповідальне за результат, але більшість вважає папство, незалежно від його походження, важливим для структури Церкви.

Присутність Петра в Римі, чітко не підтверджена в Новому Завіті, але узгоджена з ним, чітко стверджується Климентом Римським, Ігнатієм Антіохійським, Іренеєм Ліонським та іншими ранньохристиянськими письменниками – і жодне інше місце ніколи не претендувало на таке. місце його смерті. Ті самі свідки стверджують, що Петро був фактичним засновником Римської Церкви , але не її засновником у сенсі започаткування там християнської громади. Вони також говорять про Петра як про того, хто започаткував його єпископську спадкоємність, але говорять про Ліна як про першого єпископа Риму після Петра, хоча деякі сьогодні вважають, що християни в Римі не створили єдиної об’єднаної громади під єдиний вождь до ІІ ст.

Роль Павла у заснуванні Римської церкви Іриней Ліонський (189 р. н.е.) писав, що Петро і Павло заснували Церкву в Римі і призначили Папу Ліна на посаду єпископату, що стало початком спадкоємності римського престолу. Хоча запровадження християнства не було завдяки їм, «прибуття, служіння і особливо мученицькі смерті Петра і Павла були найважливішими подіями, які справді становили Римську Церкву. Саме з їхнього часу, а не раніше, виникла впорядкована і гідно висвячена престолонаслідування єпископів» .

Історичний розвиток

Квартодециманська полеміка Квартодециманська полеміка виникла через те, що християни римської провінції Азія (Західна Анатолія) святкували Великдень у весняний повний місяць, як юдейський Песах, тоді як церкви на Заході дотримувалися практики святкування його в наступну неділю («день св. воскресіння нашого Спасителя»).

У 155 р. Анікет, єпископ Риму, очолив церковну раду в Римі, на якій були присутні низка єпископів, включаючи Полікарпа, єпископа Смирни. Хоча на соборі не вдалося дійти згоди з цього питання, церковне спілкування було збережено. Через покоління синоди єпископів у Палестині, Понті та Осріні на сході, а також у Римі та Галлії на заході одноголосно проголосили, що святкування має відбуватися виключно в неділю. У 193 р. Віктор, єпископ Риму, головував на соборі в Римі, а згодом надіслав листа з цього приводу до Полікрата Ефеського та церков римської провінції Азія.

Того ж року Полікрат очолив собор в Ефесі, на якому були присутні кілька єпископів з усієї провінції, що відкинуло владу Віктора і підтримувало пасхальну традицію провінції. Після цього Віктор спробував відірвати Полікрата та інших, які зайняли цю позицію від спільної єдності, але пізніше змінив своє рішення після того, як єпископи, серед яких був Іриней Ліонський у Галлії, заступилися та рекомендували Віктору зайняти більш толерантну позицію його попередник Анікет.

Деякі посилаються на цей випадок, як на перший приклад надмірного захоплення з боку єпископа Риму та опору такому з боку східних церков. Лоран Кленеверк припускає, що це може бути першою тріщиною між Східною та Західною церквами. За словами Джеймса МакКью, загроза відлучення Віктора від церкви була «внутрішньодіоцезіальною справою» між двома місцевими церквами і не стосувалася вселенської церкви.

Перший Нікейський собор Перший Нікейський собор був скликаний римським імператором Костянтином I в 325 році. Канон IV стверджує: «Єпископа мають обирати всі єпископи провінції або принаймні три з них особисто, решта дадуть свою згоду листом; але цей вибір має бути підтверджений митрополитом». The Seven Ecumenical Councils of the Undivided Church, (Henry R. Percival, ed.), Vol XIV of Nicene and Post Nicene Fathers, 2nd series, (ed. Philip Schaff and Henry Wace), (repr. Edinburgh: T&T Clark; Grand Rapids MI: Wm. B. Eerdmans, 1988) Карл Йозеф фон Гефеле каже, що це, ймовірно, було у відповідь на випадок Мелітія з Лікополіса, який «призначив єпископів без згоди інших єпископів провінції та без схвалення митрополита Олександрійського, і таким чином спричинив розкол. Цей канон мав на меті запобігти повторенню подібних зловживань» .

Перший Константинопольський собор та його контекст

Подія, яку часто вважають першим конфліктом між Римом і Константинополем, була спровокована підвищенням Константинопольської кафедри на почесну позицію, що займає друге місце після Риму на тій підставі, що, як столиця Східної Римської імперії, він тепер був «Новим Римом». Це було оприлюднено на Першому Константинопольському соборі (381) канон 3, який постановив: «Однак єпископ Константинополя має прерогативу честі після єпископа Риму, оскільки Константинополь є Новим Римом».

Зростаюча участь східних імператорів у церковних справах та просування Константинопольського престолу над престолами Антіохії, Олександрії та Єрусалима привели до того, що наступні єпископи Риму спробували чіткіше визначити своє церковне становище по відношенню до інших єпископів. Перше задокументоване використання опису святого Петра, як першого єпископа Риму, а не як апостола, який доручив кафедру першому єпископу, датується 354 роком, а фраза «Апостольський Престол», яка відноситься до того самого апостола, почало використовуватися виключно для Римського престолу, що також зустрічається в Актах Халкедонського Собору. З часів папи Дамаса текст Матвія 16:18 («Ти Петро, і на цій скелі Я збудую мою церкву») використовується для підтримки першості Риму. Папа Інокентій I (401–417) стверджував, що всі основні справи повинні бути залишені за Римським престолом і писав: «Всі повинні зберегти те, що Петро, князь апостолів, передав церкві в Римі і над чим вона наглядала досі, і не можна додавати чи вводити нічого, що не має цих повноважень або що походить звідкись ще». Папа Боніфацій I (418–422) заявив, що Римська церква стоїть для церков у всьому світі «як голова членів», заяву, яку повторили делегати Папи Лева I на Халкедонському соборі 451 року.

Відносини з єпископами інших міст