Громадянська війна в Сальвадорі () — дванадцятирічний збройний конфлікт, який відбувався між урядом Сальвадору та Фронтом національного звільнення імені Фарабундо Марті (FMLN), коаліцією або «парасольковою організацією» лівих прокомуністичних рухів. Переворот 15 жовтня 1979 року, за яким послідували урядові вбивства протестуючих проти перевороту, розглядається багатьма дослідниками як початок громадянської війни. Офіційно війна закінчилася лише 16 січня 1992 року підписанням Чапультепекських мирних угод у Мехіко.

За даними ООН, у період з 1979 по 1992 рік війна забрала життя понад 75 000 людей, приблизно 8 000 людей зниклі безвісти. Порушення найосновніших прав людини — зокрема викрадення, катування та вбивство підозрюваних прихильників FMLN силами державної безпеки та воєнізованими ескадронами смерті — були поширеним явищем.

Уряд Сальвадору вважався союзником США в контексті Холодної війни. Під час адміністрацій Картера і Рейгана Сполучені Штати надавали уряду Сальвадору від 1 до 2 мільйонів доларів економічної допомоги на день. Американці також запроваджували значну підготовку сальвадорським військовим та надавали обладнання. У травні 1983 року повідомлялося, що американські військові офіцери працювали у складі Верховного командування Сальвадору і приймали важливі стратегічні та тактичні рішення.

Тактика боротьби з повстанцями, яку запроваджував уряд Сальвадору, часто була спрямована на цивільних некомбатантів. Загалом, за оцінками Організації Об'єднаних Націй, партизани FMLN були відповідальними за 5 відсотків звірств, скоєних під час громадянської війни, тоді як 85 відсотків були скоєні силами безпеки Сальвадору. Відповідальність за ці звірства епохи громадянської війни була скасована законом про амністію 1993 року. Однак у 2016 році Верховний суд Сальвадору постановив, що закон є неконституційним і що уряд Сальвадору може притягнути до відповідальності підозрюваних у воєнних злочинах.

Історія

Передумови Президентські вибори 1972 року в Сальвадорі були затьмарені масовими фальсифікаціями, які сприяли підтримуваній військовими Партії національного примирення (), кандидат від якої Артуро Армандо Моліна був полковником армії Сальвадору. Опозиція уряду Моліни була сильною як з боку правих, так і лівих. Того ж року марксистсько-ленінська організація Народні визвольні сили Фарабундо Марті (), створена в 1970 році як гілка Комуністичної партії Сальвадору, розпочала дрібномасштабні партизанські операції в Сальвадорі. Почали розвиватися й інші організації, наприклад, Народно-революційна армія (ЕРП).

Зростання лівих заколотів у Сальвадорі відбулося на тлі зростання цін на продукти харчування та зниження сільськогосподарського виробництва, що загострилося нафтовою кризою 1973 року. Це посилило існуючу в країні соціально-економічну нерівність, що призвело до посилення заворушень. У відповідь президент Моліна ввів низку заходів земельної реформи, закликаючи до перерозподілу великого землеволодіння серед селянського населення. Реформи зазнали невдачі, завдяки протидії земельної еліти, що посилило широке невдоволення урядом.

20 лютого 1977 року PCN перемогла Національний опозиційний союз (UNO) на президентських виборах. Як і у 1972 році, результати виборів 1977 року були фальсифікованими і віддали перемогу військовому кандидату, генералу Карлосу Умберто Ромеро. Спонсовані державою напіввійськові формування — такі як сумнозвісна Національна демократична організація () — під загрозою мачете примушували селян голосувати за кандидата-генерала. Період між виборами та офіційною інавгурацією президента Ромеро 1 липня 1977 року характеризувався масовими протестами з боку народного руху, на які уряд відповів репресіями проти протестувальників. 28 лютого 1977 року натовп політичних демонстрантів зібрався в центрі Сан-Сальвадору, щоб висловити своє незадоволення фальсифікацією виборів. На місце події прибули підрозділи сил безпеки і відкрили вогонь по юрбі, що призвело до масової бійні, оскільки вони без розбору вбивали демонстрантів і перехожих. За оцінками, кількість вбитих мирних жителів коливається від 200 до 1500 людей. Президент Моліна звинуватив у протестах «іноземних комуністів» і негайно вигнав низку провідних представників партії UNO з країни.

Репресії продовжилися і після інавгурації президента Ромеро, коли його новий уряд оголосив стан облоги в державі та призупинив дію громадянських свобод. У сільській місцевості аграрна еліта організувала та фінансувала воєнізовані ескадрони смерті, такі як сумно відомі озброєні загони Регаладо (FAR) на чолі з Ектором Регаладо. Хоча ескадрони смерті спочатку діяли автономно від військових Сальвадору та набиралися за рахунок цивільних (FAR, наприклад, виникла з бойскаутського загону), незабаром їх взяла під своє крило служба військової розвідки Сальвадору Агентства національної безпеки Сальвадору (ANSESAL). Цю організацію очолював майор Роберто Д'Обюіссон, і з часом перетворив її на важливу складову державного репресивного апарату, організувавши і влаштувавши вбивство тисяч лідерів профспілок, активістів, студентів і викладачів, підозрюваних у симпатіях до лівихStanley, 2012, p. 120. За даними Християнської юридичної допомоги в офісі архієпископа та провідної правозахисної групи Сальвадору на той час — урядовими силами в 1978 році скоєно вбивство 687 мирних жителів. У 1979 році кількість задокументованих вбивств зросла до 1796Socorro Jurídico Cristiano. Репресії спонукали багатьох у католицькій церкві засудити уряд, який у відповідь репресував духовенствоLibrary of Congress. Country Studies. El Salvador. Background to the Insurgency. .

Переворот, репресії та повстання: 1979—1981 З наростанням напруженості та, перебуваючи на межі повстання, 15 жовтня 1979 року Революційна урядова рада Сальвадору () скинула Ромеро в результаті перевороту. Сполучені Штати, побоюючись, що Сальвадор, як і Нікарагуа і Куба до нього, може бути захоплена комуністичними рухами вжила заходів щодо підтримки нового військового уряду, сподіваючись сприяти встановленню стабільності в країні.

3 січня 1980 року під тиском військових усі троє цивільних членів хунти пішли у відставку разом із 10 з 11 міністрів кабінету. 22 січня 1980 року національна гвардія Сальвадору напала на масову мирну демонстрацію, в результаті чого загинуло до 50 людей і ще сотні отримали поранення.

Урядова хунта прийняла програму земельної реформи, яка обмежила землеволодіння максимум 100 гектарами, націоналізувала банківську, кавову та цукрову промисловість, призначила вибори на лютий 1982 року і 6 листопада 1979 року розпустила воєнізований приватний ескадрон смерті ().

Однак програма земельної реформи була сприйнята вороже з боку військової та економічної еліти Сальвадору, яка намагалася саботувати процес, як тільки він почався. Дізнавшись про намір уряду роздати землю селянам та організувати кооперативи, заможні сальвадорські землевласники почали вбивати власну худобу та перевозити цінне сільськогосподарське обладнання через кордон до Гватемали. Крім того, більшість лідерів кооперативів у сільській місцевості були вбиті або «зникли» невдовзі після обранняNACLA, Revolution Brews cited in McClintock 1985, p. 270

24 березня 1980 року архієпископ Оскар Арнульфо Ромеро був убитий під час служіння Меси, наступного дня після того, як він закликав сальвадорських солдатів і співробітників сил безпеки не виконувати їхні накази вбивати мирних жителів Сальвадору.

2 грудня 1980 року члени Національної гвардії Сальвадору викрали, зґвалтували та вбили чотирьох американських жінок-католицьких церковників (трьох монахинь і мирянку), які були у католицькій місії допомоги, забезпечуючи їжу, притулок, транспорт, медичну допомогу та поховання жертв ескадронів смертіColorado, C. X. (2002). Justice and the generals: Holding foreign military officers accountable for rape and extrajudicial killing; the case of the u.s. churchwomen killed in el salvador. Southern California Review of Law and Women's Studies, 12(1), 107—130.. Тільки в 1980 році в Сальвадорі було вбито щонайменше 20 релігійних працівників і священників. Протягом усієї війни вбивства церковних діячів продовжували мати місце.

Оскільки уряд розв'язав насильство проти своїх громадян, заохочуючи на це ескадрони смерті, а згодом і кадрових військових, багато громадян Сальвадору встали на заваді цьому терору. Незважаючи на величезний ризик, багато простих людей приєдналися до руху опору. Крім того, повстанці в громадянській війні розглядали свою підтримку спротиву як демонстрацію своєї опозиції до несправедливого ставлення владної еліти до селянських громад, яке вони відчували щодня, тому з цими повстаннями був пов'язаний класовий елемент. Таким чином, селянська організація зосередилася на тому, щоб використовувати свою боротьбу для об'єднання проти своїх гнобителів, не тільки проти уряду, але також і проти еліти, боротьба, яка невдовзі переросла в політичну кампанію, і ключовим гравцем на цьому політ став рух FMLN.

У перші місяці 1980 року сальвадорські партизанські групи, робітники, комуністи та соціалісти об'єдналися, щоб утворити Фронт національного визволення Фарабундо Марті (FMLN). FMLN негайно оголосив про плани повстання проти уряду, яке розпочалося 10 січня 1981 року з першого великого нападу FMLN. Атака встановила контроль над більшістю департаментів Морасан і Чалатенанго, що продовжилося протягом усієї війни. Також по всій країні були здійснені атаки на військові об'єкти, в результаті чого сотні людей загинули.

Набагато пізніше, у листопаді 1989 року, FMLN розпочав великий наступ, який застав сальвадорських військових зненацька, і їм вдалося взяти під контроль значні території країни та увійти до столиці Сан-Сальвадор. У Сан-Сальвадорі FMLN швидко взяла під контроль багато бідних районів, оскільки військові бомбили їхні позиції, зокрема житлові квартали, щоб вигнати прибічників FMLN. Цей великий наступ FMLN не увінчався успіхом і уряд повалити не вдалося, але переконав правлячі кола, що FMLN не можна перемогти силою зброї і що буде необхідне врегулювання ситуацію шляхом переговорів.

Намагаючись придушити повстання, збройні сили Сальвадору реалізували стратегію «випаленої землі» та прийняли тактику, подібну до тієї, яку використовували сили безпеки сусідньої Гватемали. Невід'ємною частиною стратегії боротьби з повстанцями Сальвадорської армії стало так зване «осушення моря», тобто ліквідація повстання шляхом знищення його баз підтримки в сільській місцевості. Основною метою було цивільне населення, яке переміщали в інші регіони або масово вбивали представників, щоб усунути імовірність створення можливої бази підтримки повстанців. Концепція «осушення моря» була заснована на доктрині Мао Цзедуна, яка підкреслювала, що «партизан повинен рухатися серед людей, як риба плаває в морі»Weinberg 1991: 62–3.

Тимчасовий уряд і продовження насильства: 1982—1984 У 1982 році FMLN почала закликати до мирного врегулювання конфлікту в країні та створити «уряд широкої участі усіх верств населення». Адміністрація Рейгана заявила, що FMLN хоче створити комуністичну диктатуру. Вибори були перервані нападами правих воєнізованих формувань і бойкотами ідей, запропонованих FMLN. Національна федерація юристів Сальвадору, яка представляла всі асоціації адвокатів країни, відмовилася брати участь у розробці проекту закону про вибори 1982 року. Юристи заявили, що вибори не можуть бути вільними та чесними під час облогового стану, який призупиняє всі основні права та свободи.