Мухаджирство на Північному Кавказі — мухаджирство значної частини мусульманського населення Північного Кавказу в Османську імперію. Особливо масового характеру набуло останні роки Кавказької війни (1817—1864) і відразу після її закінчення. У цей період — з 1858 по 1865 роки — виїхало близько півмільйона осіб. Однак факти переселень мали місце і до 1858, і після 1865 — аж до Першої світової війни (1914—1918). Оцінка загальної кількості переселенців сьогодні є предметом дискусій серед дослідників, максимальні припущення сягають 1 мільйона емігрантів-мухаджирів. Також мала місце велика рееміграція.
Причинами північнокавказького мухаджирства послужило безліч політичних, економічних, соціальних та релігійних факторів, викликаних завоюванням Кавказу Російською імперією. У ХІХ столітті мухаджирство значно змінило етнічну карту Північного Кавказу. Ще одним із результатів цієї масової еміграції стала поява північнокавказьких діаспор у деяких районах Анатолії, Болгарії, Єгипту, Йорданії, Месопотамії та Сирії.
С.-Е. Бадаєв заперечує правомірність застосування терміна «мухаджирство» до переселення кавказьких народів, оскільки цей термін має на увазі добровільне переселення з релігійних причин. Стосовно гірських народів це відповідає дійсності, оскільки вони були змушені до переселення політикою Російської імперії.
Регіон та політична ситуація Північний Кавказ опинився по дорозі територіально-політичної експансії Московського князівства після завоювання царем Іваном IV Астраханського ханства (1556). Крім Московського царства (пізніше Російської імперії), основними геополітичними гравцями, що мали претензії на Кавказ, були Османська імперія (з Кримським ханством) та Іран (Сефевідський, Афшаридський та ін.). У період північнокавказького мухаджирства — в XIX столітті — імперія Османа та Іран вже переживали період занепаду, а Росія навпаки, досягла значних військово-політичних успіхів. На початку століття вона здобула перемогу у двох Російсько-іранських (1804–1813 і 1826–1828) і двох Російсько-турецьких (1806–1812 і 1828–1829) війнах, лише Кримська війна (1853—1856) у середині століття дещо стримала російську експансію. Протистояння Росії з мусульманським рухом опору (мюридизмом) вилилося в Кавказьку війну (1817—1864), результатом якої став розгром теократичної держави Північно-Кавказький імамат та підкорення Росією гірських районів Північного Кавказу. Чергова Російсько-турецька війна (1877—1878) знову увінчалася перемогою Російської імперії.
В результаті низки російсько-іранських (1651—1911) і російсько-турецьких (1568—1918) воєн, а також Кавказької війни, фактично вирішилося питання про володарювання на Кавказі на користь Російської імперії. У XIX столітті тут було утворено Кавказьке намісництво (друге) із центром у Тифлісі. Для затвердження контролю над регіоном російською адміністрацією активно будувалися зміцнення та козацькі станиці, прокладалися просіки та дороги, влаштовувалися переправи, на території всього намісництва постійно йшла передислокація Імператорських військ. Також владою здійснювалися й різні масові переселення (наприклад, горців — на рівнини, ногайців — по приставствам, азовське, кубанське та терське козацтво — на землі горян та ногайців).
Загальні відомості Під тиском Російської імперії серед мусульманського населення Північного Кавказу почала набувати масового характеру своєрідна форма переселення — мухаджирство. Його зміст полягав у втечі мусульман з немусульманської держави; для північнокавказького регіону це була еміграція мусульман із чужої їм православної Росії, що захоплює північнокавказькі землі, у підданство одновірної Османської імперії. У Російській імперії це явище не було унікальним — у різні періоди мало місце мухаджирство до Османської Туреччини та інших захоплених імперією регіонів — наприклад переселення кримських татар з Криму або ногайців з Північного Причорномор'я. Також в історії є факт виходу населення з Північного Кавказу до Османської Туреччини, що не підпадає під визначення «мухаджирство» — еміграція православних старообрядців козаків — некрасівців з Кубані.
Масовий характер північнокавказьке мухаджирство прийняло останні роки Кавказької війни (1817—1864) і відразу після її закінчення. У цей період — з 1858 по 1865 роки — виїхало близько півмільйона осіб (офіційно 493 194 особи). Однак факти переселень, з різною інтенсивністю, мали місце і до 1858, і після 1865 — аж до Першої світової війни (1914—1918). Окремі випадки мухаджирства до масової еміграції часто траплялися під виглядом паломництва до Мекки.
Позиція північнокавказької знаті У ХІХ столітті правлячі кола різних державних утворень та впливові особи безлічі демократизованих спільнот Північного Кавказу ділилися на табори — прихильники експансії Російської імперії або противники; рух мухаджирства влаштовував обидві сторониЗвинувачення на адресу панівних класів Росії, у тому числі і горянської знаті, були популярні в історіографії радянського періоду. Відповідно до радянської ідеології, істориками висловлювалися думки, що «широко заохочувався виїзд за кордон не лише горян, а й представників інших національностей — росіян, білорусів, українців, євреїв, оскільки це цілком відповідало економічним та політичним інтересам російських поміщиків та буржуазії, а також горських феодалів»().. Прихильники Росії підтримували переселення, оскільки цю позицію насаджувала керівна ними російська адміністрація, а також через можливість захоплення земель переселенців. Деяким противникам Росії у радянській історичній науці приписувалися ідеї пантюркізму. Були й ті, хто засуджував від'їзд до Туреччини, в основному з економічних причин — північнокавказькі феодали позбавлялися своїх селян. Частина знаті сама емігрувала до Туреччини, часто забираючи із собою залежних селян та рабів.
Позиция российского правительства Уряди імператорів Олександра I (прав. у 1801—1825) і Миколи I (прав. 1825—1855) негативно ставилися до переселення мусульман з Росії і взагалі до того, що країну залишало якесь населення (факти виселення мусульман розбиралися і робилися спроби запобігти їм). Однак під час правління Олександра II (прав. 1855—1881) політика російського уряду змінилася — влада стала активно сприяти мухаджирству, зосередивши основні зусилля на Північно-Західному Кавказі. Одним із методів російської адміністрації було загострення питання про території проживання північнокавказців — їх або стискали в земельних наділах, або взагалі змушували переселятися на нові місця (переважно з гір на рівнини, в демілітаризаційних цілях). На території, що звільнилися, масово переселяли азовське і кубанське казацтво. Згідно Кавказскому наміснику, генерал-фельдмаршалу, князю А. Барятинському, «єдиний надійний засіб для міцного утвердження нашого панування в західному Кавказі є заняття гірського та передгірського просторів нашим озброєним козацьким населенням…». Підтримуючи ідею мухаджирства, російська влада широко вела серед мусульман агітацію (явну і таємну) із закликом переселення до Туреччини, часто підштовхуючи до від'їзду навіть цілком «замирені» селищаВ історіографії радянського періоду дії російського уряду розглядалися як украй реакційні. Відповідно до формулювання радянських істориків, «царизм усіма засобами розпалював переселенський рух горян». Висловлювалися припущення, що російська адміністрація, ведучи серед мусульман агітацію із закликом переселення до Туреччини, могла використовувати сфальшовані прокламації, видаючи їх за звернення від імені якогось турецького паші()..
У російському освіченому суспільстві XIX століття, в основному, сформувалося негативне ставлення до мухаджирства, оскільки багато освічених людей розглядали завоювання Кавказу не просто як захоплення територій, а як повноцінне включення його до складу імперії, що передбачало прийняття його населенням російського громадянства. Показово висловлене одним із авторів «Збірника відомостей про кавказьких горців» (1868) побажання про те, що «посилення час від часу епідемії переселення до Туреччини, ми сподіваємося, вилікується…». Деякими російськими дослідниками висувалися й економічні обґрунтування недоцільності мухаджирства для Росії, наприклад, російський історик, генерал-майор Р. Фадєєв вважав, що «дозволяючи горцям, що виселяються в Туреччину, вести масою своїх кріпаків, ми позбавляємо себе робочих рук, надзвичайно трудолюбних. ні в якому відношенні безпечних людей».
Позиція уряду Османської Туреччини Уряди султанів Махмуда II (прав. 1808—1839), Абдул-Меджіда I (прав. 1839—1861) і Абдул-Азіза I (прав. 1861—1876) всіма способами підтримував мухаджирський рух. Османська адміністрація давала згоду на прийом великих за чисельністю партій біженців і всіляко заохочувала мухаджирів прокламаціями, що містять різні обіцянки та релігійні гасла. Турецька адміністрація агітувала переселенців отриманням земельних наділів та грошової допомоги, а також декларуючи свободу віросповідання для мусульман у мусульманській Туреччині, а для тих, хто залишається в Росії, — небезпідставну загрозу примусового прийняття православ'я.
Проблеми при переселенні Незважаючи на те, що більшість мухаджиров емігрувала добровільно, багато хто з них не отримував жодних вигод від цього переселення, будучи приреченими в дорозі на голод і хвороби.
Причини Мухаджирство було наслідком колоніальної політики Російської імперії на Північному Кавказі, воно фактично здійснювалося завдяки підтримці російського уряду, але частково зумовлювалося й деякими незалежними від цієї політики причинами — економічними, соціальними та релігійними. Ряд дослідників, які вивчали це питання, відзначають складність і різноманіття причин північнокавказького мухаджирства.
Політичні Населення Північного Кавказу отримало один із значних поштовхів до переселення в 1859 — подією для всього регіону став полон імама Шаміля; Північно-Кавказький імамат, як запорука майбутнього звільнення від російського ярма, був повалений. Багато північнокавказьких жителів «упали духом і зважилися залишити землю, приречену назавжди бути надбанням невірних». Ще одним найважливішим військово-політичним та економічним чинником було рішення російського уряду про переселення горян на рівнини. Цей демілітаризаційний захід також послужив однією з основних причин мухаджирства (напр. для західних адигів на Північно-Західному Кавказі). Російський уряд вважав, що виселення частини північнокавказців прискорить підкорення регіону, «Кавказ позбавиться населення неспокійного і найменш здатного до заселення берегів Кубані» (зокрема цієї позиції дотримувалися Кавказький намісник, генерал-фельдмаршал, князь А. Барятинський і командир правим крилом Кавказької лінії, генерал-ад'ютант, граф Н. Євдокимов). Крім цього, російська адміністрація викликала невдоволення, що наявність нелояльного Росії міського населення дозволяло тут діяти іноземній розвідці. За А. Барятинським, «вона [Північно-Західна частина Кавказу] у мирний час служить терором таємних підступів іноземних агентів, які намагаються роздмухувати і підтримувати у горян ненависть до нас [Росії]». Також були побоювання, що у разі чергової Російсько-турецької війни Османська Туреччина використовує непокірне північнокавказьке населення на Кавказі — арені можливих військово-політичних подій. А. Барятинський припускав, що «висаджування невеликого загону [турецьких] регулярних військ, можливе на всьому східному березі Чорного моря, послужить сигналом до загального повстання горян». Уряд Османської Туреччини від імені мухаджиров отримувало значний військовий контингент, османська адміністрація намагалася розселяти переселенців по російсько-турецькому кордону, в такий спосіб зміцнюючи її вороже налаштованим до Росії населенням. У Росії небезпідставно вважали, що мухаджир — це «людина, яка вирушає в мусульманське царство з тим, щоб бути ворогом Росії і за першої війни підняти на неї зброю …».
Економічні