AIM-7 Sparrow («Спе́рроу») — американська керована ракета класу «повітря-повітря» середньої дальності з напівактивною радіолокаційною головкою самонаведення. Надійшла на озброєння ВМС США у 1956 році. Багаторазово модернізувалася і дотеперішнього часу використовується ВПС багатьох країн світу, поступово замінюючись більш досконалою ракетою AIM-120 AMRAAM. Існує зенітний варіант ракети корабельного базування RIM-7 Sea Sparrow.
Історія
AAM-N-2 Sparrow I (AIM-7A) Розробка ракети AIM-7 «Sparrow» почалася ще в 1947 році, коли ВМФ США уклав контракт з фірмою Sperry на розробку системи наведення типу «осідланий промінь» для звичайних 127-міліметрових НАР HVAR ( — швидкісна авіаційна (некерована) ракета). Спочатку проект позначався як KAS-1, але в 1948 позначення змінили на AAM-N-2.
Незабаром конструктори виявили, що 127-міліметрова ракета має недостатній діаметр для розміщення необхідної апаратури. Спеціально для вирішення цієї проблеми було розроблено більшу 203-міліметрову ракету, яка пройшла випробування ще в 1948 році. Проте відпрацювання системи управління йшло надто повільно, і перше успішне перехоплення повітряної цілі новою ракетою було здійснено лише у грудні 1952 року.
Ракета AAM-N-2 (відома як " Sparrow I ") була прийнята на озброєння перехоплювачів ВМФ США в 1956 році. Вона оснащувалась двигуном компанії Aerojet і несла 20-кілограмову фугасну бойову частину. Наведення здійснювалося методом «осідланий промінь» — літак-носій утримував ціль у вузькому промені радара своєї бортової РЛС, і ракета рухалася до цілі, автоматично утримуючи себе у межах траси променя. Подальші випробування системи виявили безліч недоліків, пов'язаних з принциповими обмеженнями системи управління: неможливість застосування на малих висотах через відображення променя РЛС наведення від поверхні, швидке зниження точності зі зростанням дистанції до цілі через розширення променя. Близько 2000 ракет Sparrow I було виготовлено, але в експлуатації вони знаходилися дуже недовго і на початку 1960-х після появи AIM-9 Sidewinder всі «осідлані промені» були зняті з озброєння.
AAM-N-3 Sparrow II (AIM-7B) Недостатні можливості першої модифікації ракети змусили американський флот шукати альтернативні методи наведення. На початку 1950-х, ще до прийняття ракети на озброєння, компанія Raytheon запропонувала оснастити її активною голівкою радіолокаційного наведення (АГРН), що реалізує принцип " вистрілив-і-забув ". Ракеті надали індекс AAM-N-3 і позначення «Sparrow II». Експериментальне відпрацювання розпочалося у 1951—1952 роках, але до 1955 не давало задовільних результатів. Тільки в 1956 вдалося оснастити ракету АГРН AN/APQ-64, але до цього часу флот вже не вважав проект перспективним.
Роботи, проте, тривали на замовлення ВПС Канади, які зацікавилися ракетою для озброєння своїх перехоплювачів. Ряд ракет пройшов випробування в період з 1957 по 1958 роки, але швидко стало ясно, що обмежені розміри антени РЛС ракети при рівні технологій того часу не дозволяють досягти прийнятної ефективності роботи активного самонаведення. У вересні 1958 року програму розробки цього варіанта ракети остаточно закрили.
AAM-N-6 Sparrow III (AIM-7С/AIM-7D/AIM-7E) У 1955 році компанія Raytheon розпочала роботу над версією ракети «Sparrow», яка використовує напівактивне радіолокаційне наведення з опроміненням цілі радаром літака-носія. Після того, як у 1956 році виробництво Sparrow I було завершено, компанія отримала всі виробничі та технічні потужності проекту і стала основним виробником всієї лінійки ракет Sparrow.
У 1958 році ракета з напівактивною ГСН була представлена на випробування у ВМФ. Вона оснащувалась твердопаливним двигуном компанії Aerojet, але на відміну від більш ранніх моделей несла 30-кілограмову стрижневу БЧ Mk 38. Радіус дії ракети становив близько 11 км. Ракета успішно пройшла випробування і в 1958 надійшла на озброєння, швидко замінивши попередню модифікацію «Sparrow I».
AAM-N-9 Sparrow X Варіант ракети із ядерною бойовою частиною W-42. Проект опрацьовувався у 1958 році, але не набув розвитку.
Бойове застосування Ракети AIM-7E вперше були використані у В'єтнамській війні. Незважаючи на оптимістичні прогнози ВМФ США, ракета виявилася незручною у застосуванні та недостатньо ефективною. Через недосконалість системи розпізнавання «свій-чужий» літаків-носіїв ракети, що змушувала льотчиків зближуватися з противником для візуального розпізнання цілі, використовувати велику дальність ракети майже ніколи не вдавалося: у режимі ближнього бою ракета поступалася AIM-9 Sidewinder.
Відчутним недоліком напівактивного наведення була необхідність для літака-носія утримувати ціль у промені бортової РЛС, щоб головка самонаведення ракети приймала відбитий сигнал. У маневровому повітряному бою це суттєво обмежувало можливості літака-носія. В результаті ймовірність ураження цілі однією ракетою AIM-7 становила на той час не більше 10 %, проте близько 55 в'єтнамських літаків було збито із застосуванням (загальним рахунком) 600 ракет AIM-7. Крім цього, цими ракетами американські винищувачі F-4 Phantom II помилково потопили два своїх патрульних катери і завдали пошкодження американському есмінцю і австралійському крейсеру.«Призрак» холодной войны (Истребитель F-4 Phantom II). Александр Чечин, Николай Околелов. Харьков. Авиация и время. 2011, № 3Флоты в локальных конфликтах второй половины XX века (2001). Доценко В. стр. 512Warship International, Том 22. International Naval Research Organization, 1985. стр. 424Frame, Tom (1992). Pacific Partners: a history of Australian-American naval relations. Rydalmere, NSW: Hodder & Stoughton. стр. 124Grey, Jeffrey (1998). Up Top: the Royal Australian Navy and Southeast Asian conflicts, 1955—1972. The Official History of Australia's Involvement in Southeast Asian Conflicts 1948—1975. St. Leonards, NSW: Allen & Unwin. стр. 180
У 1973 році над Каліфорнією новітній американський перехоплювач четвертого покоління F-14A Tomcat за допомогою ракети AIM-7E збив самого себе. Під час запуску ракета розірвала паливні баки літака, і він звалився.
У жовтні 1973 року під час війни Судного дня ізраїльські винищувачі F-4 Phantom II випустили 49 із 106 ракет AIM-7 які були в Ізраїлю.
Окремо варто вказати застосування ракет AIM-7 ізраїльськими «Фантомами» проти літаків МіГ-25, що пілотуються радянськими пілотами (включаючи вищезгадану війну Судного дня). З 1971 по 1973 рік було здійснено щонайменше 9 пусків ракет «Сперроу» по радянським літакам, жодна ракета не потрапила в цільПерфораторы работе (Израильские F-4 в боях 1969-73 гг.). А. Чечин, Н. Околелов. АиВ 2011 № 4, стр.35-37, до того ж одна з ракет впала, не розірвавшись, на підконтрольну єгиптянам територію і була передана радянським військам як трофей ;
У ході Ліванської війни у червні 1982 року цими ракетами ізраїльтяни збили 10 сирійських літаків МіГ-21 та МіГ-23Shlomo Aloni. Israeli F-15 Eagle Units in Combat, стр. 87.
5 червня 1984 року саудівські F-15 за допомогою ракет AIM-7 збили іранський винищувач F-4E.
Після в'єтнамської війни ракету спробували модернізувати — у розпорядженні США не було інших далекобійних ракет, пристосованих до встановлення на будь-який винищувач (AIM-54 Phoenix була дуже потужною і могла базуватися лише на спеціально оснащених літаках). Проте основний недолік — необхідність опромінення цілі радаром — виправити не вдавалося. Під час Війни в Перській затоці ракети AIM-7M продемонстрували дещо кращі результати, досягнувши ймовірності влучення близько 40 %. 24 або 25 іракських літаків було збито ціною запуску 71 ракети. Жертвами «Сперроу» стали 6 «Міражів» F1, 6 МіГ-23, 4 МіГ-29, 1 Іл-76, 1 Су-7, 2 Су-22, 2 вертольоти (Мі-24 і, ймовірно, Мі-8), а також ще 1 Су-22 після завершення бойових дій. Також заявляється збиття 2 МіГ-25 (за даними американського історика Стіва Девіса)Steve Davies. F-15C Eagle Units in Combat, стр. 88. Варто зауважити, що самі американські пілоти розповідали, що за допомогою AIM-7 змогли збити лише 1 МіГ-25, а другий «МіГ» був збитий лише сьомою випущеною ракетою, яка була типу AIM-9MF-15C Eagle vs MiG-23/25: Iraq 1991. Doug Dildy, Tom Cooper, Bloomsbury Publishing, 2016. P. 54—56. Також був бій (30 січня) знову з МіГ-25, в якому F-15 випустили не менше 8 ракет AIM-7 по «двадцять п'ятих», при цьому жодна з восьми ракет у МіГ-25 не потрапилаHas Anyone Ever Shot Down an F-15 in Air Combat? Part two. Tom Cooper. War is Boring. January 1, 2018 30 jan 1991.
У січні 1999 американські F-15 випустили в числі інших одну AIM-7 по іракським МіГ-25, всі ракети, включаючи «Сперроу», в ціль не потрапили.
У 2000-х, у зв'язку з появою більш досконалої ракети AIM-120 AMRAAM, Sparrow була знята з озброєння, але залишається в резерві. Крім того, варіант ракети корабельного базування — RIM-7 Sea Sparrow залишається на озброєнні флоту, як і її покращена версія RIM-162 ESSM.
Тактико-технічні характеристики AIM-7M
Стартова вага: 231,2 кг Маса бойової частини: 39 кг Дальність пуску у передню півсферу: 70 км Довжина: 3,66 м Діаметр: 0,203 м Розмах крил: 0,81 м Час роботи двигуна AIM-7E: 2,8 сек. Швидкість 4 Маха
Модифікації
AIM-7A — перша ракета в сімействі «Sparrow», з наведенням за методом «осідланий промінь». Обмежено вироблялася в 1956—1958 роках, всього виготовлено близько 2000 ракет, 1958 року знято з озброєння. AIM-7B — модифікація ракети з активною радіолокаційною головкою самонаведення. Розроблялася в 1950-х, спочатку на замовлення флоту США, потім на замовлення ВПС Канади. Через технічні проблеми розробка не була доведена до кінця. AIM-7C — перша версія ракети з напівактивним радіолокаційним наведенням. Використовувала двигун компанії Aerojet та стрижневу БЧ Mk 38 масою 30 кг. Прийнята на озброєння у 1958 році, змінивши «Sparrow I». AIM-7D (AIM-101) — усвідомлюючи, що базова конструкція «Sparrow I», що стала базовою, вже застаріла, в 1959 році інженери Raytheon запустили у виробництво нову версію ракети AAM-N-6a, оснащену двигуном Thiokol Mk 6 mod 3 на рідкому паливі. За рахунок більш високих «енергетичних» характеристик рідинного ракетного двигуна вдалося майже втричі збільшити бойовий радіус, який вперше в історії авіаційних ракет класу «повітря-повітря» досяг 32 км. Швидкість ракети також суттєво зросла майже до 4 М, що дозволяло ефективно перехоплювати надзвукові повітряні цілі. Близько 7500 ракет виготовлено. AIM-7E — покращена версія AIM-7D. На цій ракеті знову повернулися до твердопаливного двигуна на паливі, що повільно горить, що дозволило збільшити радіус дії до 35 км (при лобовій атаці, при атаці в задню півсферу — близько 5,5 км). Запущена у виробництво 1963 року, замінивши старі моделі в арсеналі флоту. Близько 25 000 ракет було виготовлено. Радянська Р-25 — неліцензійна копія, що розроблялася з 1967 року. 13 листопада 1967 року вийшла Постанова Ради Міністрів СРСР № 1046-38 про початок робіт над ракетою Р-25, що була копією AIM-7E. Ракета призначалася для озброєння нового багатоцільового винищувача МіГ-23. Головною установою з розробки ракети було визначено , головним конструктором Р-25 був призначений , головка самонаведення для ракети розроблялася в МКБ «Кулон» під керівництвом Н. А. Вікторова. Бойова частина ракети —стрижнева. Прихильникам розробки іншої радянської ракети Р-23 вдалося обґрунтувати безперспективність продовження робіт над ГСН, що реалізує метод конічного сканування (як це зроблено в AIM-7E), на користь перспективнішої РГС-23 для УРВВ Р-23. В результаті паралельна розробка ракети Р-25 завершилася виготовленням декількох дослідних зразків і була припинена на початку льотних випробувань через відставання за термінами та тактико-технічними характеристиками від Р-23.