Кенгі́рське повста́ння — повстання політичних в'язнів Степового табору (, Степлаг) у табірному відділенні () (ТВ) Кенгір під Джезказганом (Казахська РСР) 16 травня — 26 червня 1954 р. У повстанні брало участь близько 5200-8000 в'язнів, більшість із них — засуджені за політичними статтями українці (також росіяни, балтійці, євреї та інші); усього в Степлагу було українців 46 % — 9596 осіб, серед яких було багато колишніх членів ОУН і бійців УПА та балтійських «лісових братів».
Загальні характеристики місць ув'язнення У вересні 1948 на місці ліквідованого Джезказганського табору військовополонених № 39 утворено особливий табір № 4 — «Степлаг», який займав частину території Карлагу від Карсакпая до Балхаша.
Кенгір — селище за кілька кілометрів на північ від Джезказгана на річці Каракінгір — сучасний мікрорайон міста Жезказган.
На початку 1950-х років до складу Степлагу МВС СРСР входило 9 табірних відділень, усередині 1954 їх було 6: Перше — у селищі Джезказган (Рудник), 2-е — у селищі Перевалка, 3-є — Кенгір, 4-е — Джезди, 5-е — Теректи, 6-е — Східний Коунрад.
В'язні Степлагу будували Кенгірське водосховище та гідровузол, теплоелектроцентраль, збагачувальну фабрику, заклади соцкультпобуту селища Кенгір — майбутнього міста Жезказган, добували руду в шахтах і кар'єрах, розташованих поблизу селища Рудник, у Джездах і Балхаші.
За свідченнями Ярослава Гомзи — одного із в'язнів Кенгіру — з 7500 етапованих 1944 року на Джезказганщину каторжан, через рік живими було близько 300, власне, через те, що вони були бригадирами й табірною обслугою.
Саме повстання почалося у третьому табірному відділенні «Степлагу» на південно-східній околиці селища Кенгір, де розміщувалися три табірні пункти: 1-й жіночий, 2-й і 3-й — чоловічі. Перший табірний пункт був відділений від 2-го і 3-го господарським двором. Кожний пункт відділявся саманними стінами без вогневих зон та мав свій окремий вхід — «вахту». В 3-му відділенні були також речові і продовольчі склади, в'язні 3-го відділення працювали на будівництві семи об'єктів (деревооброблювальний завод, цегельний завод, хлібозавод, збагачувальна фабрика, клубна площа, спорудження житлових будинків 6-го та 10-го кварталів), також частина в'язнів працювала на підсобних і допоміжних роботах (молочнотоварна ферма та інші), частина була зайнята у господарській табірній обслузі.
Онуфрій Бутковський (Великі Гаї, Тернопільщина) свідчить, що над «зеками» знущалися ще й так, що досить часто годували їх пересоленою рибою. А воду можна було знайти тільки в калюжах, ув'язнені масово хворіли на дизентерію (тоді хворобу називали шигельозом) та помирали. Бутковський оповідав, що від голоду не міг пригадати обличчя рідних та близьких, а внаслідок цієї хвороби щодня з барака виносили мертвими по 10-15 трупів.
Передумови і початок повстання Після смерті Сталіна багатьох в'язнів ГУЛАГу влада амністувала — було звільнено понад 1 мільйон 180 тисяч бранців, але це не стосувалося так званих антирадянських елементів, зокрема українських націоналістів. Їхнє утримання в таборах стало ще жорстокішим. Тяжка праця на копальнях (десятигодинний робочий день), постійний голод, заборони, покарання (за найменший непослух змушували лягати або сідати в болото), великі білі номери на спинах (Григорій Книш свідчить — номер на грудях, на шапці, на руці, на коліні й на спині).
Перші прояви опору в Кенгірі почалися в кінці 1953 — на початку 1954 року. Адміністрація реагувала по-різному — подекуди йшла на лібералізацію внутрішнього режиму, певне нормування використання рабської праці; в інших управліннях, де керівництво дотримувалось найгірших сталінських традицій, доходило й до затягування виконання розпоряджень, які йшли в ГУЛАГ із Москви — до прикладу: не зачиняти бараків на ніч, скасувати номери на одязі. Зимою 1953 р. табірна охорона тричі самовільно відкривала вогонь по ув'язнених, загинуло кілька осіб.
8 листопада 1953 чоловіки-в'язні масово прориваються в жіночу зону; 26 грудня як протест проти знущань на роботу не виходить 160 політичних бранців, у квітні 1954 р. до 2 тисяч в'язнів 4 чи 5 днів не виходили на роботу, 14-15 квітня до праці не вийшли усі ув'язнені 2-ї зони на знак протесту проти побиття в'язня Травника.
Як показали події, керівництво «Степлагу» відзначалося особливою жорстокістю, нормою були побої, знущання, розправи без навіть позірних мотивів, вбивства.
Вибухонебезпечність ситуації в Кенгірі в 1954 році наростала; тактика переміщення ув'язнених раніше була успішною, але власне вона й стала основною причиною зростання руху опору в концентраційних таборах. З 1952 року керівництво «Степлагу» наголошує на необхідності відділення українських і балтійських націоналістів від інших ув'язнених і одночасно вказує на неможливість цього — через їх величезну кількість.
На 10 червня 1954 р. у зоні відбувало покарання 20698 ув'язнених, а саме 16677 чоловіків і 4021 жінки. Здебільшого вони — 14785 осіб (понад 70 %) — засуджені «за зраду Батьківщини», 1421 (6,8 %) — за бандитизм; 1202 (5,8 %) — «шпигунство», 1140 — участь в антирадянських змовах, «троцкістсько-бухарінські агенти» — 78 осіб.
«Степлаг» був певною мірою особливим концентраційним табором — там перебували переважно молоді націоналісти — після 1920 року народження — члени ОУН, балтійські партизани, колишні солдати й офіцери Червоної армії з тривалими термінами ув'язнення, нерідко й з додатковими — за дійсні чи вигадані «злочини», здійснені в таборах.
Склад політичних в'язнів (найбільше було українських націоналістів) визначав політичну та ідейну спрямованість більшості ув'язнених, згодом — характер Кенгірського повстання.
Національний склад Кенгіра Прямих даних про національний склад Кенгіра (3-го табірного відділення Степлага) в архівах не знайдено, побічну оцінку можна дати на основі даних по всьому Степлагу«Справка спецотдела Степного лагеря МВД о составе заключенных, содержащихся в лагере» (составитель начальник спецотдела полковник Савченко) ГА РФ Ф. 9414 Оп. 1, Д. 228. Л. 171—173. по публ. Кокурин А. И. Восстание в Степлаге. Отечественные архивы 1994. № 4 . с. 33-82. (с дополнением). № Національність Кількість %% № Національність Кількість %% 1 Українці 9 596 46.36 % 18 Туркмени 76 0.38 % 2 Литовці 2 690 13.0 % 19 Інгуші 56 0.27 % 3 Росіяни 2 661 12.86 % 20 Китайці 55 0.27 % 4 Латиші 1 074 5.19 % 21 Таджики 54 0.26 % 5 Білоруси 878 4.24 % 22 Корейці 52 0.25 % 6 Естонці 873 4.22 % 23 Киргизи 50 0.24 % 7 Поляки 379 1.83 % 24 Японці 30 0.14 % 8 Німці 359 1.73 % 25 Румуни 24 0.12 % 9 Казахи 291 1.40 % 26 Греки 21 0.10 % 10 Молдовани 208 1.0 % 27 Удмурти 20 0.10 % 11 Узбеки 204 0.99 % 28 Іранці 18 0.09 % 12 Євреї 174 0.84 % 29 Фіни і карели 16 0.08 % 13 Вірмени 154 0.74 % 30 Башкири 9 0.04 % 14 Грузини 132 0.64 % 31 Пуштуни 8 0.04 % 15 Татари 127 0.61 % 32 Турки 8 0.04 % 16 Чеченці 124 0.60 % 33 Монголи 2 0.01 % 17 Азербайджанці 108 0.52 % 34 Інші 167 0.81 %
Був навіть американський чорношкірий капітан — випадково заїхав танком у радянську зону окупації Німеччини — вже після розриву союзницьких відносин між СРСР та США.
Ось як описує Кенгірський табір тих років А. Є. Фельдман:Фельдман А. Е. Рядовое дело. М.: Мемориал. 1993. 63 с.
Поява «кримінальних» 22 квітня 1954 з Новосибірського виправно-трудового табору і таборів Колими прибув етап із 494 кримінальних злочинців, розміщених у третій табірний підрозділ, де перебували в'язні — «контрреволюціонери» — тобто переважно націоналісти. «Побутовики» мали допомагати табірній адміністрації розправлятися з політв'язнями. Колишня політрепресована Р. Тамарина:
На Великдень 1954 року, 15 травня, колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм паралельною дорогою ішла на роботу чоловіча. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!». У жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці. Один із конвоїрів, вартовий Калімулін полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні — 13 в'язнів було вбито відразу, п'ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і, очевидно, стала початком визрівання масштабного повстання.
Адміністрація перевела в зону політв'язнів 600 кримінальників, сподіваючись спровокувати різанину, аби мати легальну підставу для введення військових частин. Політв'язні пояснили кримінальникам, що в разі чого зуміють себе захистити, а свої права найкраще боронити разом. У складі «делегації» були: Володимир Караташ, Анатолій Задорожний, Володимир Порендовський та священик Омелян Суничук. Злодії об'єднуються з політичними для спільної боротьби, їх вожак Енгельс Слученков оприлюднює — йому доручено спровокувати міжнаціональну різню — конфлікт росіян та українців, євреїв, мусульман, бажано, щоб із десятком трупів. І кримінальники не підвели, за всі 40 днів повстання з їхнього боку не було жодної зради.
Повстання почалося 16 травня оголошенням загального страйку. Табірне начальство пообіцяло виконати вимоги, але вже увечері стало зрозуміло — ніхто нічого виконувати не збирається. В'язні вигнали всю охорону й обслугу, зруйнували мури між концтабірними пунктами, захопили господарчий двір. Охорона намагалася перешкодити цьому кулеметними чергами, не обійшлося без жертв, але повсталі хитрощами і маневрами зуміли домогтися свого. Уночі з 16 на 17 травня політв'язні на чолі з Віталієм Скіруком рознесли штрафний та слідчий ізолятор 3-го табірного відділення, звільнивши людей, та зруйнували саманні огорожі між табірними пунктами. Того ж дня виступ придушили, керівництво табору ввело війська, убито в ході придушення 13 людей, поранено 43, з боку репресивних органів поранено 10. Однак до 7 тисяч страйкуючих приєдналися 12 тисяч працюючих на рудниках — за 20 кілометрів від Кенгіру.
Граючи на випередження, 19 травня у «Степлаг» з службовим розслідуванням та для зустрічей із засудженими прибувають заступник начальника ГУЛАГу генерал-лейтенант Бочков, міністр внутрішніх справ Казахської РСР Губін та заступник начальника управління прокуратури СРСР Самсонов. Для приглушення непокори вони повідомляють про Указ Президії ВР СРСР щодо дострокового звільнення тих, котрі здійснили підкарні дії у віці до вісімнадцяти років, та інвалідів.
По трьох днях перемовин посадовці обіцяють розслідувати обставини розстрілів 17-18 травня. Бранці виходять на роботу, але, відповідно до документів «Степлагу», працюють погано: «Західні українці і литовські націоналісти разом із чечено-інгушами виходили на роботу лише з метою зв'язку з в'язнями рудника, де також перебували їхні люди», вже по подіях слідчі роблять висновок, що політв'язні готувалися до повстання.
«Політичні» знали, для чого привезли у табір кримінальників, і тому провели переговори з їх керівниками. За свідченнями О. Солженіцина, політв'язні зуміли довести кримінальникам, що більше двох з половиною тисяч політв'язнів проти 650 побутовиків — не найкраща ситуація для війни.
Підозрюючи мовчазну домовленість політв'язнів і кримінальників, адміністрація табору 23 травня виводить із зони 421 кримінальника — в інше місце ув'язнення, зруйновані ж огорожі між зонами відновлює — це було порушенням домовленостей і дало привід для початку наступного повстання.
Вночі з 23 на 24 травня політв'язні почали повстання, за їх планом кримінальники, які залишилися, вибили колодою отвір у саманній загороді до жіночої зони. За кримінальниками — «щоб їх вгамувати», увійшли політв'язні. Всю адміністрацію вигнано за межі табору, розібрано мури між зонами, збудовано барикади, виставлено охорону, із захопленої зброярні та підручними засобами озброїлися. Над їдальнею повстанці вивісили червоно-чорний прапор — як ознаку смутку по загиблих.
Марта Кравері, учасниця тих подій, стверджувала, що наміри кримінальників стосовно жінок не мали ознак агресії — не було зафіксовано жодного випадку зґвалтування. Навпаки, за її ж свідченнями, засуджені за 58-ю статтею користувалися певною повагою у кримінальників.
Початок організованої непокори