Світ як воля та уявлення () — центральний твір німецького філософа Артура Шопегауера. Перше видання побачило світ у 1818 році, хоча й датоване 1819-им. Друге двотомне видання вийшло в 1844-му: перший том містив відредагований текст першого видання, а другий -- коментарі до нього. Третє, розширене видання з'явилося в 1859-му, за рік до смерті автора. У 1948-му відбулася публікація скороченого тексту під редакцією Томаса Манна.
У 1813-му Шопенгауер подав дисертацію «Про чотиристоронні корені принципу достатньої підстави» і йому було присвоєно докторський ступінь у Єнському університеті. Наступну зиму він провів у Веймарі, а надалі жив у Дрездені, де у 1816-му надрукував трактат «Про зір та кольори». Наступні кілька років Шопенгауер трудився над своєю основною працею. Він стверджував, що твір ставить перед собою мету передати «одну єдину думку» з різних кутів зору. Свою філософію він виклав упродовж чотирьох розділів, присвячених епістемології, онтології, естетиці та етиці. За цими чотирма розділами додатком слідує «Критика філософії Канта».
Шопенгауер виходить з трансцедентального ідеалізму Канта і стверджує, що світ, який оточує людей, світ постору й часу світ причинності, існує тільки як уявлення (Vorstellung), залежне від суб'єкта пізнання, а не як світ, який можна було б вважати річчю в собі, тобто незалежно від того, як він уявляється розуму суб'єкта. Знання про об'єкт є тільки знанням про феномени, а не знанням про самі речі. Шопенгауер ідентифікує річ у собі, внутрішню сутність усього як волю — сліпе, несвідоме безцільне пручання, позбавлене знання, поза простором та часом, і вільне від множинності. Тож світ як уявлення є об'єктивізацією волі. Естетичні відчуття на коротку мить звільняють людину від рабства волі, яка є причиною страждання. Справжнє визволення від життя, стверджує Шопенгауер, досягається повним аскетичним запереченням волі жити. Шопенгауер відзначає згоду по суті між його філософією, платонізмом та філософською основою староіндійських Вед.
«Світ як воля та уявлення» є вершиною філософської думки Шопенгауера, решту життя він провів, уточнюючи, прояснюючи та поглиблюючи ідеї, викладені в цьому творі, без будь-яких суттєвих змін. Перше видання зустріли майже повсюдною мовчанкою. Друге видання 1844 року теж не зуміло привабити до себе читачів. Тоді в посткантіанській класичній філософії домінували ідеалісти, перед усім Гегель, якого Шопенгауер обзивав шарлатаном. Тільки з виходом «Парерги та Параліпомени» у 1851 році почалося визнання, що так довго барилося прийти.
Зв'язок з попередніми філософськими працями
Шопенгауер вимагає щоб читач спочатку познайомився з його докторською дисертацією «Про чотиристоронні корені принципу достатньої підстави» 1813 року як вступу до «Світу як волі…». Він стверджує у передмові до першого видання, що «абсолютно неможливо по справжньому зрозуміти дану працю, якщо читач не знайомий з цим вступом», і що вміст цього есе вважається наче включений у книгу попередньо.
Далі, Шопенгауер стверджує, що читачу необхідно знати філософію Канта. Мовляв, його філософія є природним продовженням Кантової, і дехто вважає, що вона вірніша Кантовому трансцедентальному ідеалізму, ніж інші, пізніші, погляди інших німецьких ідеалістів. Утім, «Світ як воля…» містить додаток під назвою «Критика Кантової філософії», в якому Шопенгауер відкидає більшість Кантової етики та значну частину епістемології та естетики. Як пояснює сам Шопенгауер: "Як би мені не хотілося взяти за вихідну точку філософію великого Канта, серйозне вивчення його праць дозволило мені виявити суттєві помилки, й мені довелось виявляти їх і показати наскільки вони хиткі, так, що я зміг переробити їх і застосовувати те, що є в його теоріях істинним і чудовим, у чистій формі, вільній від цих помилок."
Шопенгауер бачив у людській волі єдине вікно в реальність поза світом як уявленням, тобто в світ, який ми відчуваємо завдяки своїм розумовим здібностям. За Шопенгауером воля є внутрішньою сутністю усього світу, тобто Кантова річ у собі (Ding an sich), й вона існує незалежно від форм принципу достатньої підстави, що управляє світом як уявленням.
Шопенгауер вірив, що хоча нам мабуть не дано напряму знати Кантів ноумен, ми можемо отримати до певного ступеня знання про нього (на відміну від Канта, для якого знання про ноумен зовсім неможливе). А все тому, що за Шопенгауером відношення між світом як уявленням та світом як він є сам по собі можна зрозуміти, вивчаючи відношення між нашими тілами (матеріальними об'єктами, тобто уявленнями, що існують у просторі та часі) та нашою волею.
Іншою істотною різницею між філософіями Шопенгауера та Канта є те, що Шопенгауер відкидав Кантову доктрину про дванадцять категорій розуміння. Шопенгауер стверджує, що одинадцять із Кантових категорій — надумані «сліпі вікна» задумані лише з метою архитектонічної симетрії. Шопенгауер відстоює думку, що трьома апріорними формами, зрозумілими для нас, якими наш розум відтворює досвід, є простір, час і причинність.
Ще у вступі Шопенгауер стверджує, що читач буде найбільш підготовленим до розуміння теорій, викладених у «Світі як волі…», якщо він багато часу провів у школі божественного Платона — Шопенгауер часто визнає вплив Платона на розвиток його власних теорій, особливо у контексті естетики, говорить про Платонові форми як такі, що існують на проміжному онтологічному рівні між уявленням та волею. Ще більше читач буде готовий, якщо він знайомий зі староіндійською філософією, що міститься в Упанішадах.
Написання та структура праці
Ідеї Шопенгауера сформувалися дуже рано в його кар'єрі (1814-1818) й досягли вершини з публікацією першого тома "Волі та уявлення" у 1819-му. Перший том складався з чотирьох книг, що висвітлювали по порядку епістемологію, онтологію, етику та естетику. Набагато пізнІше в житті Шопенгауер опублікував друге двотомне видання, перший том якого був передруком оригіналу, а другий містив нову роботу, що складалася з прояснення матеріалу першого й додаткових розмірковувань над ним. Погляди автора суттєво не змінилися.
У передмові до першого видання Шопенгауер стверджує, що "Світ як воля та уявлення" має метою передати єдину думку. Як наслідок, структура праці, за його словами, є органічною радше ніж ланцюжковою, кожна попередня її частина припускає наперед вміст наступної майже так як наступна припускає попередню. Кожна з чотирьох частин виконує функцію чотирьох кутів зору на єдину думку. Тож Шопенгауер радить читати книгу не раз, зі значним терпінням при першому прочитанні.
Шопенгауер розповідає про структуру своєї праці в наступному уривку:
Запізніла слава, що прийшла після 1851 року, поновила цікавість до основної й принципової праці й призвела до третього й останнього прижиттєвого видання з добавленими 136 сторінками, що побачило світ у 1859 році, за рік до смерті автора. У передмові до цього видання Шопенгауер зазначав: "Якщо я теж нарешті добрався і, наприкінці життя, отримав задоволення бачити як мій вплив набирає силу, то я сподіваюся, що за старим правилом він триватиме довше, в порівнянні із запізнілістю його початку"WWR I, xxviii
Том 1 Шопенгауер використав слово воля як найзрозуміліший людський термін для позначення концепції, яку можна також передати такими словами як бажання, прагнення, потяг, зусилля та спонукання. Філософія Шопенгауера вважає, що усе в природі включно з людиною є виразом ненаситної волі. Саме через волю, через усе суще у собі, людина знаходить усі свої страждання. Прагнення більшого є тим, що спричиняє ці страждання. Шопенгауер відстоює думку, що тільки естетична насолода дозволяє на мить вирватися з пут волі. Шопенгаурова концепція бажання має сильні паралелі у буддистській думці. Буддизм ідентифікує всепроникне людське почуття невдовленості як прагнення, що приблизно відповідає Шопенгауеровій волі до життя. Як і те, так й інше, пропонує як ліки від хвороби медітативну, аскетичну діяльність.
Епіграфом до першого служить цитата із Гете: Ob nicht Natur zuletzt sich doch ergründe? ('Хіба не може природа нарешті себе розгадати?'). Цитата походить із вірша до державного міністра фон Фойгта від 27 грудня 1816.
Епістемологія (Книга I)
Книга починається словами "Die Welt ist meine Vorstellung: "світ є моїм уявленням " (альтернативно ідеєю або презентацією). Саме цю думку про світ як уявлення Шопенгауер розвиває у першій книзі.
Зокрема в ній йдеться про уявлення, підпорядковані принципу достатньої підстави (Satz vom Grunde). У третій книзі Шопенгауер повертається до розгляду світу як уявлення, але цього разу він зосереджується на уявленні, що не залежить від припципу достатньої підстави (тобто на ідеї Платона незалежної й адекватної об'єктивності волі, що є метою мистецтва).
Шопенгауер починає "Світ як волю..." аналізуючи світ, яким він постає перед нашим розумом: як об'єкти, з необхідністю впорядковані у просторі й часі причинно-наслідковими відношеннями. У нашому досвіді світ підкоряється принципу достатньої підстави. Ми сприймаємо множину об'єктів, що пов'язані між собою необхідним чином.
Онтологія (Книга II)
У другій книзі Шопенгауер відстоює думку, що воля є Кантовою річчю у собі: єдиною сутністю, що лежить за об'єктами й явищами. Кант вірив, що простір і час є всього-навсього формами нашоі інтуїції, через яку ми повинні сприймати світ явищ, і в речі у собі цих факторів нема. Шопенгауер вказав на те, що будь-що поза простором і часом не можна виділити й розрізнити, тож річ у собі мусить бути єдиною. Усе, що існує, має бути частиною цієї фундаментальної єдності. Прояв єдиної волі в множині об'єктів, які ми спостерігаємо, є об'єктивізацією волі. Множинність існує й стає можливою тільки через час і простір, ось чому Шопенгауер називає її "principium individuationis". Воля як річ у собі лежить за межами області чинності принципу достатньої підстави (у всіх його формах), а тому вона не має підстави (хоча кожне її явище підкоряється цьому принципу). Оскільки воля лежить за межами чинності principium individuationis, вона вільна від множинності, хоча її феномени, завдяки тому, що вони існують у часі й просторі, незліченні.
Усі явища є втіленням суттєвого прагнення: наприклад, електрика й тяжіння описуються як фундаментальні сили волі. Здатність людини до пізнання, стверджує Шопенгауер, підпорядковане вимогам волі. Більш того, усе, що прагне, неодмінно страждає. Шопенгауер малює песимістичну картину, в якій неспавджені бажання болісні, а задоволення є тільки миттєвою відсутністю цього болю. Проте, більшість бажань ніколи не збуваються, а ті, що збуваються, витісняються миттєво новими нездійсненими.
Естетика (Книга III)
У третій книзі Шопенгауер досліджує досвід естетичного споглядання. Коли ми споглядаємо щось, то отримуємо знання про об'єкт не як про окрему річ, а як про універсальну платонічну ідею (die Platonische Idee). Особа тоді може загубитися в об'єкті естетичного споглядання і, на коротку мить, вирватися з кола нездійснених бажань як "чистий, безвольний суб'єкт знання (reinen, willenlosen Subjekts der Erkenntniß). Це означає відмову від способу пізнання, скованого принципом достатньої підстави (єдиної моди, що є задовільною на службі волі й науки). Упродовж естетичного переживання ми на мить звільняємося від болю, що супроводжує наші потуги. Як і багато інших естетичних теорій, Шопенгауер зосереджується на понятті генія. Геній за Шопенгауером, властивий до різного ступеня усім людям і полягає в здатності до естетичного переживання. Ті, хто має високий ступінь генія, здатні передавати це естетичне переживання й творити мистецтво.