Бойкот автобусів у Монтгомері був політичною та соціальною кампанією протесту проти політики расової сегрегації в системі громадського транспорту Монтгомері, штат Алабама. Це була основоположна подія в русі за громадянські права в Сполучених Штатах. Кампанія тривала з 5 грудня 1955 року — після того, як афроамериканку Розу Паркс заарештували за її відмову поступитися місцем білій людині — до 20 грудня 1956 року, коли федеральне рішення у справі Браудер проти Гейл набуло чинності та призвело до рішення Верховного суду Сполучених Штатів, який оголосив закони Алабами та Монтгомері про окремі автобуси неконституційними.
Передумови До бойкоту закони Джима Кроу передбачали расову сегрегацію автобусної лінії Монтгомері. В результаті такої сегрегації афроамериканців не наймали водіями, вони були змушені їздити в задній частині автобуса, і їм часто наказували поступитися своїми місцями білим людям, хоча чорні пасажири становили 75 % від загальної кількості пасажирів. Багато водіїв автобусів погано поводилися зі своїми темношкірими пасажирами, що було поза законом: на афроамериканців нападали, обраховували їх і залишали на мілині після того, як ті платили за проїзд.
За рік до початку бойкоту автобусів Верховний суд одноголосно ухвалив рішення у справі Brown проти Управління освіти, про те що вважає расову сегрегацію в школах неконституційною. Реакція білого населення Глибокого Півдня була «галасливою та впертою». Завдяки цьому рішенню багато білих водіїв автобусів приєдналися до Ради білих громадян.
Хоча його часто називають початком руху за громадянські права, бойкот відбувся в кінці боротьби багатьох темношкірих громад на Півдні за захист чорношкірих жінок, таких як , від расового насильства. Бойкот також відбувся в рамках більшого державного та національного руху за громадянські права, включаючи судові справи, такі як Морган проти Вірджинії, попередній бойкот автобусів Батон-Руж та арешт Клодет Колвін за відмову поступитися місцем в автобусі Монтгомері.
Попередні бойкоти транспорту та автобусів у Сполучених Штатах У 1841 році Фредерік Дуглас і його друг Джеймс Н. Баффум увійшли у вагон поїзда, призначений для білих пасажирів у Лінні, штат Массачусетс, коли провідник наказав їм залишити вагон, вони відмовилися. Після акції масова організація привела до того, що конгрес ухвалив Закон про громадянські права 1875 року, який надає рівні права темношкірим громадянам у громадських місцях. У 1883 році Верховний суд скасував цю перемогу, визнавши її неконституційною.
Зґвалтування Ресі Тейлор 3 вересня 1944 року чорношкіра Ресі Тейлор була зґвалтована шістьма білими чоловіками в Аббевілі, штат Алабама. Після розслідування її справи Роза Паркс разом з Е. Д. Ніксоном, Руфусом А. Льюїсом, Е. Г. Джексоном організували захист Тейлор в Монтгомері. Вони мобілізували загальнонаціональну підтримку профспілок, афроамериканських організацій і жіночих груп, щоб сформувати Алабамський комітет за рівне правосуддя для місіс Ресі Тейлор. Хоча їм не вдалося домогтися справедливості в суді для Тейлор, мобілізація чорношкірої громади в Алабамі створила соціальні та політичні мережі, які сприяли успіху бойкоту автобуса в Монтгомері через десять років.
Морган проти Вірджинії Національна асоціація сприяння розвитку кольорового населення (NAACP) прийняла та розглядала інші справи, включно з справою Ірен Морган у 1946 році, яка призвела до перемоги у Верховному суді на тій підставі, що окремі міжштатні автобусні лінії порушували статтю про торгівлю. Однак ця перемога скасувала закони штату про сегрегацію лише в тій мірі, в якій вони стосувалися подорожей у міжштатній торгівлі, наприклад міжштатних автобусних подорожей, і південні автобусні компанії негайно обійшли рішення Морган, запровадивши власні правила Джима Кроу. Подальші інциденти продовжували відбуватися в Монтгомері, включно з арештом Ліллі Мей Бредфорд за хуліганство в травні 1951 року за те, що вона нібито відмовлялася залишити секцію для білих пасажирів, доки водій автобуса не виправив неправильну плату в її трансферному квитку.
Бойкот автобусів Батон-Руж 25 лютого 1953 року міська парафіяльна рада Батон-Руж, штат Луїзіана, прийняла постанову 222 після того, як у місті протестували афроамериканці, через те, що рада підняла тарифи на проїзд у міському автобусі. Постанова скасувала вимоги щодо зарезервованих місць на основі раси та дозволила допускати афроамериканців у передні секції міських автобусів, якщо там не було білих пасажирів, але все ще вимагало, щоб афроамериканці заходили ззаду, а не спереду автобусів. Однак водії міських автобусів здебільшого не виконували цю постанову. Пізніше водії оголосили страйк після того, як міська влада відмовилася заарештувати преподобного Т. Дж. Джемісона за те, що він сидів у першому ряду. Через чотири дні після початку страйку генеральний прокурор Луїзіани та колишній мер Батон-Руж Фред С. Леблан оголосили постанову неконституційною відповідно до законодавства штату Луїзіана. Це спонукало преп. Джемісона організувати, на думку істориків, перший автобусний бойкот руху за громадянські права. Бойкот закінчився через вісім днів, коли було досягнуто домовленості про збереження лише перших двох передніх і задніх рядів, як расово заревованих місць.
Арешт Клодет Колвін Чорношкірі активісти почали справу, щоб оскаржити закони про сегрегацію в автобусах штату, пов'язані з арештом 15-річної Клодетт Колвін, учениці середньої школи Букера Т. Вашингтона в Монтгомері. 2 березня 1955 року Колвін була закута в наручники, заарештована та силоміць виведена з громадського автобуса, коли вона відмовилася поступитися місцем білому чоловікові. У той час Колвін була активним членом Молодіжної ради NAACP, де Роза Паркс була радником. Справа Колвін стала основою справи Браудер проти Гейла, який припинив бойкот автобусів у Монтгомері, коли Верховний суд виніс рішення щодо нього в грудні 1956 року.
Вбивство Еммета Тіла; суд і виправдання обвинувачених У серпні 1955 року, за чотири місяці до того, як Паркс відмовився поступитися місцем в автобусі, що призвело до бойкоту автобуса в Монтгомері, 14-річний афроамериканець із Чикаго на ім'я Еммет Тіл був убитий двома білими чоловіками, Джоном У. Міламом і Рой Браянт. Фотографія його жорстоко побитого тіла під час похорону у відкритій труні, яку запропонувала його мати, була широко розголошена, зокрема тижневою газетою Jet, яка поширювалася серед більшості темношкірих громад на Півночі. Наступного місяця його звинувачених убивць виправдали. Цей вирок викликав масове обурення як усередині країни, так і за кордоном. В інтерв'ю від 24 січня 1956 року, опублікованому в журналі Look, двоє чоловіків зізналися у вбивстві Тілла.
Кіз проти Carolina Coach Co. У листопаді 1955 року, за три тижні до того, як Паркс порушила закони Джима Кроу в Монтгомері, Міждержавна торгова комісія (ICC) у відповідь на скаргу, подану рядовою Жіночого армійського корпусу Сарою Кіз, закрила юридичну лазівку, залишену рішенням у справі Морган. Ця справа відома як Кіз проти Carolina Coach Co. ICC заборонив окремим перевізникам нав'язувати свої власні правила сегрегації мандрівникам між штатами, заявивши, що це є порушенням антидискримінаційного положення Закону про торгівлю між штатами. Однак, ані рішення Верховного Суду щодо Морган, ані рішення МКС у справі Кіз не торкалися питання подорожей Джима Кроу в межах окремих штатів.
Історія Відповідно до системи сегрегації, яка використовувалася в автобусах Монтгомері, десять передніх місць завжди були зарезервовані для білих людей. Передбачалося, що десять задніх сидінь завжди зарезервовані для темношкірих людей. Середня частина автобуса складалася з шістнадцяти незарезервованих місць для білих і темношкірих людей на сегрегованій основі.Browder v. Gayle, 142 °F. Supp. 707 (1956) Білі люди заповнюють середні сидіння спереду назад, а чорні люди — ззаду вперед, поки автобус не заповниться. Якщо інші темношкірі люди заходили в автобус, вони повинні були стояти. Якщо інша біла особа сідає в автобус, то всі в чорному ряду, найближчому попереду, повинні встати і стояти, щоб звільнити новий ряд для білих людей. Білим і чорним людям було заборонено сидіти поруч. Коли Роза Паркс відмовилася поступитися місцем білій людині, вона сиділа в першому ряду середньої секції.
Часто, сідаючи в автобуси, темношкірі люди повинні були розплачуватися спереду, виходити та знову заходити в автобус через окремі двері ззаду.Garrow (1986) p. 13. David Garrow wrote, «Mrs. [Rosa] Parks once told … how she had been physically thrown off a bus some ten years earlier when, after paying her fare at the front of the bus, she had refused to get off and reenter by the back door — a custom often inflicted on black riders.» Іноді водії автобусів від'їжджали до того, як чорношкірі пасажири встигали сісти.William J. Cooper, Jr., Thomas E. Terrill, The American South: A History, Volume II, 4 ed., Rowman and Littlefield, 2009, p. 730. National City Lines належала Montgomery Bus Line під час бойкоту автобусів в Монтгомері.The company was sold to the City of Montgomery in 1974 and become the Montgomery Area Transit System Під керівництвом Вальтера Рейтера Об'єднані автомобільні працівники пожертвували майже 5000 доларів США (еквивалентно $51,000 в 2021) до оргкомітету бойкоту.
Роза Паркс
Роза Паркс (4 лютого 1913 — 24 жовтня 2005) — швачка за професією, вона також була секретарем відділення NAACP в Монтгомері. За дванадцять років до її історичного арешту водій Джеймс Ф. Блейк не дозволив Паркс сісти в міський автобус. Він наказав їй сісти через задні двері, а потім поїхав без неї. Паркс поклялася більше ніколи не їздити на автобусі, яким керував Блейк. Будучи членом NAACP, Паркс була слідчою, призначеною у справах про сексуальне насильство. У 1945 році її відправили в Аббевіль, штат Алабама, для розслідування групового зґвалтування Ресі Тейлор. Протест, що виник навколо справи Тейлор, був першим випадком загальнонаціонального протесту за громадянські права, і він заклав основу для бойкоту автобусів у Монтгомері.
У 1955 році Паркс закінчила курс «Расові відносини» в Highlander Folk School в Теннессі, де ненасильницька громадянська непокора обговорювалася як тактика. 1 грудня 1955 року Паркс сиділа у першому ряду, в якому могли сидіти темношкірі (у середній частині). Коли в автобус зайшов білий чоловік, водій автобуса сказав усім з її ряду відійти назад. У цей момент Паркс зрозуміла, що вона знову в автобусі, яким керував Блейк. У той час як усі інші темношкірі люди з її ряду підкорилися, Паркс відмовилася, і її заарештували за невиконання наказу водія, оскільки міські розпорядження прямо не вимагали сегрегації, але дозволяли водієві автобуса призначати місця. Визнана винною 5 грудня Паркс була оштрафована на 10 доларів плюс судові витрати в розмірі 4 доларів (загальна сума еквивалентна$142 в 2021), і вона подала апеляцію. Цей рух також викликав заворушення, що призвели до «Цукорниці» 1956 року.
Е. Д. Ніксон Деякий час до арешту Паркс велися деякі дії проти сегрегації під керівництвом Е. Д. Ніксона, президента місцевого відділення NAACP і члена Братства вантажників спальних вагонів. Ніксон мав на меті, щоб її арешт став перевіркою, щоб дозволити чорношкірим жителям Монтгомері кинути виклик сегрегації в міських автобусах. З цією метою лідери громади чекали на потрібну особу для арешту. Особу, арешт якої, спонукав би темношкіру спільноту до дії. Особу, яка погодилася перевірити закони про сегрегацію в суді, і яка, що найважливіше, була «бездоганною». Коли Колвіна заарештували в березні 1955 року, Ніксон думав, що знайшов ідеальну людину, але вона виявилася вагітною. Пізніше Ніксон пояснив: «Я мав бути впевнений, що у мене є хтось, з ким я можу перемогти». Паркс була хорошим кандидатом через її роботу та сімейний стан, а також її хорошу репутацію в суспільстві.