Масонство в Україні (, ) виникло приблизно у середині XVIII ст., коли на її теренах створювалися перші ложі того часу в межах Речі Посполитої.
Ідеї масонства спочатку були популярні лише в аристократичному середовищі Речі Посполитої. Польське масонство складалося з семи ступенів. Брати трьох перших ступенів (учні, підмайстри та майстри) утворювали символічні ложі «Святого Іоанна». Брати четвертого ступеня називались «обраними лицарями», а п'ятого — «шотландськими кавалерами». Їхні ложі називалися «капітулом шотландським». Брати шостого ступеня називалися «Лицарями Сходу», а сьомого — «Лицарями злато-рожевого хреста». Вони об'єднувалися в «капітулярну Вищу Шотландську Ложу».
Розвиток масонського руху на території України
Масонство у XVIII—XIX століттях В Україні перші масони з'являються вже в оточенні гетьмана Івана Мазепи. Хоча предтечами масонства дослідники називають соратника Богдана Хмельницького Юрія Немирича (кальвініста за віросповіданням, який навчався в Оксфорді й пов'язаний із багатьма представниками вченого світу) й останнього гетьмана, який перебував під сильним впливом Івана Виговського. За бажання можна знайти деякі ранньомасонські нотки у Гадяцькому трактаті, підготовленому Немиричем і Виговським 1658 року. Проте теорія про існування масонства в Україні такої ранньої доби виглядає не досить переконливо. Імовірнішою є версія, згідно з якою перші українські масони з'являються у середовищі післямазепинської еміграції (батько й син Орлики, Андрій Войнаровський та інші). Саме цієї пори — на початку XVIII століття — масонство проникає й у Московську державу. Проникає воно, радше за все, через Голландію й Німеччину, а головним носієм його у Москві, а пізніше у Санкт-Петербурзі, стає шотландець і найближчий сподвижник Петра I Якоб Брюс, якого неосвічені московські сучасники вважали «чорнокнижником». Можливо, саме завдяки масонам Петро замислився над програмою державних перетворень. Але це лише гіпотеза.
Масонство поширювалося в Україні трьома шляхами: через Польщу, Росію й безпосередньо із західноєвропейських країн, причому Галичина й Правобережна Україна стали в цьому відношенні переважно польською «зоною впливу», а Лівобережжя та Слобожанщина — російською.
Перші масонські ложі на землях Західної України (в складі Речі Посполитої та Австрійської імперії) виникли в 1740-х роках в аристократичному середовищі Речі Посполитої. Перша зафіксована ложа шотландського обряду «Трьох братів» у містечку Вишневець на Волині (нині смт Вишнівець Збаразького району Тернопільської області)http://vyshnivetska-gromada.gov.ua/vyshnivec згадана вже у 1742 році. Її заснували польський генерал французького походження барон Петро де Лефорт (Pierre de Lefort) і Ян Мнішек (Jan Mniszek), Великий коронний ловчий і Великий підкоморний Литовський. У цю ложу серед інших входив князь Михайло-Казимир Огінський (Michal Kazimierz Oginski), нащадок українських князів Вишневецьких, один з кандидатів на польський трон, генерал, гетьман Великого князівства Литовського і намісник Литви, депутат Сейму, композитор, віртуозний скрипаль, художник та поет.
15 років по тому у Львові ненадовго запрацювала ложа «Трьох Богинь» (проіснувала до 1744 року), а в 1767 році — «Трьох Білих Орлів». Отже, масонський рух розпочався в Україні лише в середині XVIII ст. — пізніше, ніж у Західній Європі.
Перша ложа на землях України у складі Російської імперії була заснована в Києві в 1784 році. Називалася вона «Бессмертність» і, хоча в її створенні важливу роль відіграли російські офіцери, вона не мала зв'язків з російським масонством і була підпорядкована Великому Сходу Польському. Можливо, братом цієї ложі був Григорій Сковорода. Згодом у Києві з'явилася ложа «Трьох Колон» (1788). До польського масонського центру належав ряд інших лож України, а саме: кременчуцька військова ложа «Мінерва» (виникла на території Польщі, потім перебралася в Немирів, а вже звідти — в Кременчук), житомирські «майстерні» «Розвіяний Морок» та «Схід Житомирський», які заснував місцевий лікар Францішек Гінч, дубнівська ложа «Звершена Таємниця» та ін. Ложі «Безсмертя» і «Три колони» було відтворено у складі Великої Ложі України.
«Масонським містом на пагорбі» планували зробити брати місто Одесу. У 1794 році віцеадмірал російського військового флоту, масон Жозеп де Рібас-і-Бойонс (Josep de Ribas i Boyons, 1751—1800) став одним з головних ініціаторів заснування міста Одеса. Місто перші 50 років свого існування створювали під керівництвом масонів за певним сакральним планом, в якому відбилася масонська символіка. Цьому місту судилося стати духовним центром на південному сході Європи. У 1803—1814 роках Одесою керував герцог де Рішельє (Armand Emmanuel Sophie Septemanie de Vignerot du Plessis, duc d'Aiguillon, duc de Fronsac, duc de Richelieu, 1766—1822). В Одесі його називають «Дюк» і вважають «батьком-засновником» (з 1805 року Херсонський військовий губернатор, начальник Катеринославської і Таврійської губерній). У своїх мемуарах він напише, що Одеса зробила «… такі успіхи в найкоротший термін, як жодна держава світу». Де Рішельє створив місто європейського зразка, одеський порт — світового рівня. В Одесі він культивував масове насадження «масонського» дерева — акації. За часів де Рішельє в Одесі діяла масонська ложа з невідомою назвою (можливо «Нептун» або «Понт Евксинський»). Не випадково Лев Толстой у романі «Війна і мир» писав про те, що в 1807 році П'єру Безухову саме одеські масони надали рекомендаційний лист для його вступу в Орден.
На Слобідській Україні існувала організація масонського типу «Паліцинська академія», до якої входили прибічники Григорія Сковороди, в тому числі кілька «вільних каменярів». Створене В. Лукашевичем «Малоруське таємне братство», яке прагнуло незалежності України, також було пов'язане з масонським рухом, який продовжував швидко поширюватися. У Харкові найвідомішою була ложа «Помираючий сфінкс», яка офіційно відкрилася в 1816 році під керівництвом З. Карнєєва, але вже з 1803 року можна говорити про існування «старої» ложі в Харкові. Харківські масони сприяли створенню Харківського університету (почав роботу 1805 року), Харківського навчального округу (керував освітою в Слобідсько-Українській, Чернігівській, Полтавській, Херсонській, Таврійській та Катеринославській губерніях). Покровителем Харківського навчального округу та університету став масон граф Северин Потоцький (Seweryn Potocki, 1762—1829). У формуванні викладацького складу Харківського університету взяв участь геніальний письменник, поет і філософ, масон вищих ступенів Йоганн Вольфганґ Ґьоте. За його рекомендацією до Харкова запросили професорів з Вюрцбурґа, Віттемберґа, Лейпциґа, Ґеттінґена й Франкфурта.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. «майстерні» вже функціонували в ряді українських міст: Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуці, Полтаві, Немирові, Дубно, Львові, Самборі тощо. Так, у Полтаві в 1818 році запрацювала ложа «Любов до Істини». У подільському селі Буцьківці тоді ж існувала ложа «Мінерва», в Кам'янці — ложі «Озиріс до Пломеніючої Зорі» та «Пломеніюча Зоря», підпорядковані петербурзькій «Астреї». На Волині наприкінці XVIII ст. запрацювала ложа «Доброчинність і Досконала Єдність», у Вінниці — «Трьох Братів», у Кременчуці — «Марс» і «Добрий Пастир». У Києві в 1818 році виникла ложа «З'єднані Слов'яни», в Одесі на той час працювали «майстерні» «Понт Евксинський» (до неї належали переважно іноземці), «Три Царства Природи» та «Друзі Природи». Одеську ложу «Понт Евксинський» було відтворено у складі Великої Ложі України.
Заборона масонства в Австрійській та Російській імперіях
Стосунки між масонами та владою (рішуче протиставляти їх один одному не варто, адже чимало високопосадовців належало до масонських лож) протягом другої половини XVIII — першої чверті XIX ст. складалися неоднозначно. Катерина II, скажімо, сприйняла масонство за щось серйозніше, ніж політично безпечні ліберальні починання. Відраза до «королівського мистецтва» в неї виробилася під впливом Французької революції 1789—1794 років та діяльності гуртка Миколи Новікова. Імператрицю непокоїло також те, що масони посилили свій вплив на царевича Павла, обурила передача шведськими масонами російським «братам» значної суми грошей. На думку історика початку XX ст. Митрофана Довнар-Запольського, цариця спершу ототожнювала діяльність М. Новікова з масонським рухом, але згодом дійшла висновку, що це два різні явища, адже «чисте масонство, без того забарвлення, яке надавав йому Новіков, було… нешкідливим у політичному та релігійному відношеннях».
Розгром урядом Катерини II гуртка М. Новікова став першою серйозною пересторогою для «вільних каменярів» та змусив їх частково законспірувати свою діяльність. У 1797 році імператор Павло I, сполошений участю масонів у палацових змовах, категорично заборонив діяльність лож, яка на той час була ще напівлегальною. Олександр I хоч і підтвердив у 1801 році чинність указу свого батька про заборону масонства, все ж на початку свого царювання перебував під сильним впливом П. Зубова, П. Палена та інших масонів. У 1810 році Олександр I дозволив існування масонських лож, проте з метою запобігти поширенню в державі «шкідливих ідей», що їх піддала осуду ще Катерина II, він попередньо зажадав від міністра поліції, щоб той поінформував його про склад і характер діяльності «майстерень». Лише після перевірки масонських документів — її здійснив міністр народної освіти, адепт «королівського мистецтва» граф Кирило Розумовський — було легалізовано існуючі ложі та дозволено відкривати нові.
На початку XIX ст. в Росії існували два впливові масонські центри: Велика ложа «Астрея», що об'єднувала в 1815 році близько 40 «майстерень» і перебувала під наглядом поліції, та капітул «Фенікс», що керував ложами шотландського обряду в Москві та Петербурзі. Крім цих центрів, існував також капітул «Духовного Рицаря». Наявність відразу кількох масонських організацій загострила боротьбу за масонську владу. Цим скористався член кишинівської ложі «Овідій» (до неї належав О. Пушкін), генерал-лейтенант Є. Кушелев, який прагнув очолити столичну Велику ложу «Астрея». Оскільки честолюбним намірам Є. Кушелева не судилося здійснитися, він, роздратований невдачею, звернувся до уряду з пропозицією або домогтися від лож неухильно дотримуватися старих моральних і організаційних норм, або позакривати їх. Верхи угледіли в пропозиції Є. Кушелева чудовий привід для ліквідації масонських лож, котрі непокоїли їх своїми впливами на дворянську інтелігенцію, опозиційні настрої якої стосовно самодержавно-кріпосницької системи наростали. Відповідний царський указ вийшов 1 серпня 1822 року. Його поява змусила «вільних каменярів» остаточно перейти на нелегальне становище.
У 1826 році Микола I підтвердив чинність «височайшого» указу 1822 року про заборону всіх таємних організацій і гуртків, передусім масонських лож. На початку 1830-х років цар отримав антимасонські доноси від князя О. Голіцина та російського дипломата у Парижі й Відні М. Магніцького. Перший скаржився, що усі відповідальні посади в державі позаймали ілюмінати, а другий жахав примарою світової «жидомасонської» змови. М. Магніцький, отож, був родоначальником горезвісної концепції «жидомасонства», яку історики донедавна вважали імпортованою у XIX ст. із Франції.
У 1849 році від чиновників, священників, викладачів та інших взяли підписку, що вони не належать і не належатимуть до таємних організацій, «під якою б назвою ті не існували». Але попри урядові перестороги, заборони та прямі репресії, масонські ложі не припинили своєї діяльності, тільки робили це ще більш конспіративно.