Полярова рятувальна експедиція лейтенанта Колчака (1903 рік) була споряджена Імператорською Академією наук для з'ясування долі зниклих безвісти груп Е. В. Толля і О. А. Бірулі, які брали участь у Російської полярної експедиції 1900–1902 років, та надання їм допомоги. 7-місячну пошукову експедицію зі складним 90-денним морським санно-шлюпочним походом було виконано на межі людських можливостей і без втрат.
Крім вирішення суто рятувальних завдань, експедиція провела велику дослідницьку роботу: було відкрито й описано невідомі до того географічні об'єкти, уточнено обриси лінії берегів, внесено уточнення у природу льодоутворення. Керівник експедиції лейтенант Російського імператорського флоту О. В. Колчак за підсумками експедиції став четвертим полярним мандрівником, нагородженим Костянтинівською медаллю, після Ф. Нансена, О. Норденшельда і М. Д. Юргенса.
При радянської влади історія експедиції з ідеологічних міркувань зазнала радикальних спотворень.
Передісторія
Прибулі в Санкт-Петербург наприкінці листопада – на початку грудняДати у статті наведено за старим стилем. 1902 року учасники Російської полярної експедиції Ф. А. Матісен і О. В. Колчак, звітувавши перед Академією наук про виконану роботу, повідомили про здійснений керівником експедиції Е. В. Толлєм піший похід на острів Беннетта. З огляду на відсутність будь-яких звісток про долю двох груп дослідників, яких не вдалося забрати на зворотному шляху (другою була група Бялиницького-Бірулі, що пішла 29 квітня на острів Новий Сибір), їхня доля вкрай непокоїла Академію наук, Імператорське Російське географічне товариство і власне учасників експедиції, що повернулися.
Гостре почуття відповідальності і товариський обов'язок штовхали О. В. Колчака на швидкі і рішучі дії. Лейтенант був готовий взятися особисто керувати рятувальною експедицією. Хоча у Колчака не могло бути впевненості, що вона точно відбудеться, він все ж таки вирішив викласти на папері свій план порятунку і подати папір голові Комісії зі спорядження Російської полярної експедиції академіку Ф. Б. Шмідту.
9 грудня 1902 року відбулося засідання Комісії, куди було запрошено Матісен, Колчак і Воллосович. Усі були стурбовані з'ясуванням долі груп Толля і Бірулі та наданням їм допомоги. Відомий полярник академік Ф. М. Чернишов виступив із пропозицією знову йти до острова Беннетта на «Зорі» (), забезпечивши судно вугіллям, однак проти цього задуму рішуче виступив Матісен, вказуючи на «повну невпевненість у можливості досягнення поставленої мети»; на його думку, цей варіант міг самих рятувальників поставити у не менш небезпечне становище, а крім того, Матісен зазначав, що до часу прибуття шхуни до берегів острова Беннетта група Толля може його покинути — як власне і сталося. Пропонувалося відправити до району Новосибірських островів криголам «Єрмак», однак цей план було відкинуто через занадто велику осадку криголама і численну команду, яку неможливо було би прогодувати у разі вимушеної зимівлі криголаму в Арктиці. Пропонувалося зафрахтувати пароплав «Лена», який курсував маршрутом між Якутськом і гирлом Лени, проте власниця пароплава купчиха Громова навіть за доставку вугілля на острів Котельний попросила грошей більше, ніж коштувала сама «Зоря». Колчак запропонував інший план — відправитися на Новосибірські острови по кризі на санях, а звідти до острова Беннетта на шлюпці. Академик Ф. М. Чернишов — сам у минулому морський офіцер — схилився до плану Колчака, який рішуче заявив: «Якщо пройшов Де-Лонґ, пройдемо і ми!», і зголосився очолювати експедицію. Члени ради дивилися на Колчака як на хлопчика-лейтенанта, схильного до тієї ж особливої форми «північноманії», що й сам барон Толль, який кинувся на лижах у льоди Арктики у своїй останній ескападі; проте ентузіазм доповідача підкріплювався такою силою волі і вірою в успіх походу, що сивовласі вчені здалися і надали Колчаку повну свободу дій. Дослідник В. В. Синюков зазначає, що командир «Зорі» Матісен при обговоренні варіанта з човновим походом щодо свого бажання очолити експедицію «багатозначно промовчав», імовірно через те, що Колчак його випередив. Шлюпкова затія Колчака обіцяла бути не менш ризикованою, ніж сам піший похід барона Толля. Багато академіків, великодосвідчені роботою на Півночі, дуже скептично дивилися на здійсненність запропонованого підприємства. Сам Колчак згодом писав із цього приводу:
27 грудня 1902 року Колчак отримав офіційне запрошення секретаря Російської полярної експедиції В. Л. Біанкі приступити до спорядження шлюпкової експедиції та прийняти головування нею. Таке відповідальне доручення призвело до того, що Колчаку довелося відкласти своє весілля зі С. Ф. Оміровою. 16 січня О. В. Колчак отримав першу суму на проведення рятувальної експедиції.
Крім власне санно-шлюпкової експедиції, було споряджено і допоміжну партію під керівництвом іншого учасника Російської полярної експедиції Толля — політичного засланця М. І. Бруснєва, який безуспішно обстежив навесні – восени 1903 року береги островів Котельний і Фадєєвський.
Хід експедиції
Маршрут полярників пролягав через Ебеляхську губу до мису Святий Ніс.
5 травня 1903 року Колчак виступив з материка в напрямку Новосибірських островів, маючи своєю кінцевою ціллю острів Беннетта. Загальна чисельність експедиції, вважаючи самого начальника, становила 17 осіб, у тому числі семеро людей так званої вельботної команди. Експедицію супроводжували 10 нарт із поживком, одягом, боєприпасами, кожну з котрих тягли 13 собак. Вельбот було занурено на 2 нарти, котрі тягли 30 собак. По дорозі траплялися величезні тороси, крізь які доводилося прорубувати дорогу. Сніг і лід ставали пухкими, собаки тягли насилу, незважаючи на те, що вся експедиція йшла в лямках і впрягалася нарівні зі псами. Ішли тільки ночами, коли підморожувало, але все одно понад шість годин собаки тягнути відмовлялися, і проходити вдавалося лише кілька верст на добу.
Як писав Колчак, безпосередньо від Козачого похід набув рис арктичної експедиції: лісова рослинність швидко змінилася тундрою з її низькорослим покривом. Їжі для псів не вистачало і, дійшовши до Малого Ляхівського острова, Колчак відправив назад на материк 2 групи з 24 псами і 4 каюрами — щоб знизити кількість тих, хто літуватиме на Новосибірських островах. Експедиція мала провізії на 4 місяці, але доводилося її витрачати, враховуючи прокорм псів. Тому важливе значення надавали полюванню на оленів. Тим не менш, частину псів все ж таки довелося вбити через неможливість їх прогодувати.
23 травня дісталися південного краю острова Котельний і зупинилися у поварні «Михайлів стан». В очікуванні відкриття льодів встановили на вельботи полозья і почали готувати їх до плавання; полювали на поповнення запасів. Колчак, не марнуючи часу, почав писати свою «Полярну записку» про підготовку та хід Російської полярної експедиції. Також, незважаючи на зайнятість, лейтенант написав академіку Шмідту листа, в якому говорив про необхідність профінансувати роботу фахівців, які обробляють у Санкт-Петербурзі матеріали РПЕ; гроші були зрештою виділені академіку М. О. Рикачову та гідрохіміку А. А. Лебединцеву.
Під час походу Рятувальної експедиції на остров Беннетта можливості керівника з проведення наукових досліджень були дуже обмежені. Колчак писав, що він вів лише звичайні метеорологічні спостереження, робив астрономічні визначення задля визначення широти і довготи стану та визначення поправки хронометра, збирав останки посттретинних ссавців і спостерігав за льодами біля берегів. Помічник Колчака П. В. Оленін проводив ботанічні і зоологічні роботи.
Першу спробу вийти в море на вельботі було зроблено 10 липня, але, дійшовши до мису Ведмежого, рятувальники побачили за собою кригу, що щільно зімкнула усі ополонки і тріщини та насунулася на берег.
18 липня сильний північно-західний вітер відігнав від берега кригу і Колчак розпорядився вантажити вельбот. Вельботна команда (Колчак з двома матросами і чотирма мезенськими поморами) з півторамісячним запасом їжі рушила до Беннетта, мисливці ж — Оленін з якутами і тунгусами — залишилися на островах. Шлях експедиції лежав тепер від острова Котельний вздовж південними берегами Землі Бунге до острова Фадєєвський, вздовж його східних берегів до мису Благовіщення, від якого семеро полярників збиралися перейти через Благовіщенську протоку на Новий Сибір до мису Високого — стартового майданчику багатьох полярників — дослідників Арктики. У цьому переході мандрівників супроводжував постійний суцільний сніг, що перетворювався на потоки води і вимочував людей сильніше за дощ. Багато разів доводилося Колчаку і його супутникам стягувати вельбот із мілин, що було неминуче пов'язане з купанням у крижаній воді. Вельбот був зручнішим при пошуку проходів у крижаних полях, порівняно навіть з таким маневреним судном, як «Зоря».
26 липня на березі Фадєєвського острова партія Колчака зустрілася з партією матроса із «Зорі» Толстова, який літував у цих місцях, сподіваючись зустріти групу Толля. Слідів групи Толля вони не виявили ніде: ні на північних берегах Фадєєвського і Котельного островів, ані на Землі Бунге.
28 липня експедиція досягла мису Благовіщенського, з якого було видно вже мис Високий на острові Новий Сибір. Море, наскільки можна було його бачити, і протока покривала битий лід.
Колчак так описував цю частину своєї подорожі:
На мисі Високому Колчак зустрів свою допоміжну партію — Матісена, який літував тут за завданням Бруснєва, який ще в березні виявив тут сліди стоянки Толля та першу записку барона (від 11 липня 1902 року), де той повідомляв про відправлення на острів Беннетта. У прикріпленій до дерев'яного стовпа консервній банці з дощечкою з написом «Для листів» було виявлено записку барона з описом місцезнаходження депо з залишеними колекціями. Відпочивши добу у Бруснєва, команда вельбота продовжила свій шлях на острів Беннетта. Мисливці з загону Бруснєва, які повернулися після відходу вельботної команди, відмовилися вірити, що тут за їхньої відсутності був Колчак, який відбув далі, — настільки неймовірною здавалася можливість подорожувати Льодовитим океаном на шлюпці.
У цьому арктичному поході найважливішим розділом науки про море для Колчака, який завжди прагнув дослідницької роботи, стала гляціологія. Олександр Васильович виявив унікальне явище — існування прісного льоду під шаром морської води. Пояснення цього відкриття він дасть пізніше у своїй знаменитій монографії «Льод Карського і Сибірського морів» (). Однак усі свої сили Колчак цього разу витрачає на керівництво рятувальною експедицією; у зв'язку з серйозністю покладеного на нього доручення наука відходить на другий план.
2 серпня рушили морем вже безпосередньо до цілі походу, острова Беннетта, від якого їх відокремлювало 70 миль з гаком. Відкритим морем від мису Високого йшли тепер то на веслах, то під вітрилами. Сніг ішов, не перестаючи, завалюючи вельбот вологим м'яким покривом, який, таючи, вимочував людей гірше за дощ і змушував мерзнути сильніше, ніж у морозний зимовий день. Іноді відпочивали на міцних крижинах, іноді і на ненадійних уламках, один з яких в останню ніч перед закінченням плавання тріснув і мало не позбавив мандрівників вельбота. Боцман Бегічов безстрашно кинувся у крижану воду і затримав єдиний плавзасіб полярників, без якого всі семеро опинилися б на межі загибелі. Бравий оптиміст Никифор Бегічов весь час перебував поруч із начальником експедиції, який, у свою чергу, працював нарівні з усіма на межі людських сил, ніколи не втрачав самовладання, в критичних обставинах негайно віддавав необхідні розпорядження і відразу сам долучався у їхнє виконання.