RIM-7 Sea Sparrow («Сі Спе́рроу») — американська корабельна зенітна і протиракетна система малої дальності, призначена в основному для захисту від протикорабельних ракет. Система була розроблена на початку 1960-х років на базі ракети класу «повітря-повітря» AIM-7 Sparrow як легка зброя «», яку можна було якнайшвидше модернізувати для використання на існуючих кораблях, часто замість існуючої гарматної зенітної зброї. У цьому втіленні це була дуже проста система, керована радіолокаційним підсвіченням, що наводиться вручну.
Після взяття на озброєння система зазнала значного розвитку в автоматизовану систему, подібно до інших ракет Військово-морських сил США, таких як RIM-2 Terrier. Сучасні модернізації RIM-7 Sea Sparrow для використання у форматі «повітря-повітря» призвели до аналогічних покращень Sea Sparrow протягом 1970-х і 80-х років. Після цього роль ракети «повітря-повітря» перейшла до AIM-120 AMRAAM, а Sea Sparrow пройшла серію модернізацій виключно для виконання військово-морських завдань. Зараз вона нагадує AIM-7 лише в загальному вигляді; вона більша, швидша і має нову головку самонаведення і систему запуску, придатну для вертикального пуску із сучасних військових кораблів.
Через п'ятдесят років після розробки Sea Sparrow залишається важливою частиною ешелонованої системи протиповітряної оборони, забезпечуючи компонент малої/середньої дальності, особливо ефективний проти морських ракет.
Історія
Передумови Високошвидкісні реактивні літаки, що літають на малих висотах, становили серйозну загрозу для військово-морських сил наприкінці 1950-х років. Наближаючись до місцевого горизонту кораблів, літак раптово з'являвся на відносно близьких відстанях, даючи кораблям лише кілька секунд на відповідь, перш ніж літаки могли атакувати та віддалилися. Це давало літаку величезну перевагу над більш ранньою зброєю, такою як пікіруючі бомбардувальники або торпедоносці, низька швидкість яких дозволяла з певною ефективністю атакувати їх зенітними гарматами. Перевага була настільки великою, що, коли Військово-морські сили Великої Британії зіткнулися із загрозами від нового радянського крейсера типу «Свердлов», вони відповіли нелінійним способом, запустивши для атаки літак .
Подальше вдосконалення спроможностей авіації проти кораблів зумовило використання різноманітної високоточної зброї. Ранні розробки вперше були використані під час Другої світової війни з ручним управлінням зброєю, такою як Fritz X, і еволюціонували в напівавтономні крилаті ракети, такі як КС-1 Комета, які покладалися на комбінацію початкового наведення від літака з якого здійснюється пуск та терміналу наведення на самій ракеті. Ці системи дозволяли літакам здійснювати атаки поза зоною дії корабельних зенітних засобів у відносній безпеці. Лише присутність оборонних винищувачів, що діють на великих відстанях від кораблів, могла забезпечити прикриття від цих атак, атакуючи літаки-носії, перш ніж вони зможуть наблизитися до кораблів.
Доктрина Військово-морських сил США наголошувала на повітряному прикритті великої дальності для протидії як високошвидкісним літакам, так і ракетам, а розробка новітніх засобів захисту малої дальності в основному ігнорувалась. Поки Військово-морські сили розробляли дорогі винищувачі великої дальності, такі як , більшість кораблів все ще мали стару зброю, як правило, 40-мм гармати Bofors або 20-мм гармати Oerlikon. До початку 1960-х років їхні спроможності проти сучасних літаків і ракет були обмежені; відсутність швидкореагуючих установок, радарів обмеженої точності та тривалий час встановлення систем керування вогнем означало, що гармати навряд чи зможуть ефективно реагувати на високошвидкісні літаки.
Взяття на озброєння ракет морського скімінгу різко посилило загрозу цим кораблям. На відміну від протикорабельних ракет попереднього покоління, морські скімери наближалися до корабля на низькому рівні, як штурмовик, ховаючись до останнього моменту. Ракети були відносно невеликими, і їх набагато важче вразити, ніж атакуючий літак. У той час як старіші засоби захисту можна було вважати серйозною загрозою для великого літака на низькій висоті або ракети, що наближається на більшій висоті, проти ракети, що летить близько до рівня моря, вони були неефективні. Щоб успішно протистояти цій загрозі, кораблі потребували нової зброї, здатної атакувати цілі, щойно вони з'являться, достатньо точної зброї, що з високою ймовірністю знищувала б ракети з першої спроби, оскільки на другу спробу буде мало часу.
Точкова протиракетна система (PDMS) Армія США зіткнулася з подібною проблемою, захищаючись від атак високошвидкісних реактивних штурмовиків. У цьому випадку місцевий горизонт був ще більш обмеженим, заблокованим деревами та пагорбами, і час на відповідь міг вимірюватися секундами. Армія США прийшла до висновку, що система на базі гарматної зброї просто непридатна для цих завдань; до того моменту, як радар зафіксувався і приціл обчислив належне «випередження», не було б часу стріляти по цілі, поки вона перебувала на відносно невеликій відстані від гармати. Ракети, з іншого боку, могли поступово підлаштовувати своє наближення, коли вони летіли до цілі, а їхні означали, що їм потрібно лише підійти «достатньо близько».
У 1959 році Армія США почала розробку системи , яка мала нову високошвидкісну ракету на гусеничному шасі M113 Armored Personnel Carrier разом із пошуковим радаром середньої дальності та окремим радаром спостереження та підсвічення. Для забезпечення необхідного швидкого реагування система керування вогнем була напівавтоматичною; оператори бачили цілі на пошуковому радарі та визначали їх пріоритети, система керування вогнем вибирала б ті, що знаходяться в радіусі атаки, автоматично спрямовувала б ракети на них і запускала б їх. Оскільки ракета працюватиме близько до землі в умовах сильної захаращеності, вона використовувала комбінацію променя, що рухається вздовж радіолокатора підсвічення, і інфрачервоного самонаведення в носовій частині, що дозволяло відстежувати відсутність перешкод на шляху ракети.
Ті самі основні параметри ураження — висока швидкість і пов'язаний з нею малий час прицілювання — також застосовуються до морських літаків і ракет. Військово-морські сили мали намір адаптувати MIM-46 Mauler для використання на борту кораблів, прибравши пошуковий радар і підключивши його до існуючих корабельних радіолокаційних систем. 9-ярусна пускова установка та радар підсвічення будуть збережені у відносно компактному кріпленні. Розробка почалася в 1960 році в рамках програми «Point Defence Missile System» (PDMS, ), військово-морська версія буде відома як «RIM-46A Sea Mauler». Військово-морські сили були настільки впевнені в Sea Mauler, що вони змінили конструкцію своїх останніх фрегатів , виділивши простір на задній палубі для пускової установки Sea Mauler.Фрідман, c. 360
Довіра Військово-морських сил США до Sea Mauler виявилася марною; до 1963 року програму було знижено до суто технологічних зусиль через триваючі проблеми, і вона була повністю скасована в 1965 році. Усі три зацікавлені сторони, армія США, ВМС США та Британська армія, почали шукати заміну. У той час як британці застосували довгостроковий підхід і розробили нову ракету Rapier, армія і флот США намагалися знайти систему, яку можна було б розгорнути якомога швидше. Зіштовхнувшись з проблемою наведення в умовах захаращення, армія вирішила адаптувати ракету з інфрачервоним наведенням AIM-9 Sidewinder до MIM-72 Chaparral. Нова система базучвалася на AIM-9D і була неефективною для потенційних цілей Військово-морських сил. Їм була потрібна система радіолокаційного наведення, і це, природно, призвело до створення AIM-7 Sparrow. Вони також розглядали Chaparral для менших кораблів через його набагато менший розмір, але жодних спроб такої адаптації не було.
Базовий точковий протиракетний комплекс (BPDMS)
Швидко організувавши «базову точкову протиракетну систему» (, BPDMS), ракета AIM-7E, що запускається із F-4 Phantom була адаптована для використання на борту корабля з дивовижною швидкістю. Основними розробками були нова навчальна пускова установка Mark 25, розроблена на базі пускової установки ASROC, і радіолокаційний підсвітлювач Mark 115 з ручним наведенням, який виглядав як два великих прожектора. Застосування було надзвичайно простим; оператор отримував сигнали про цілі за допомогою голосових команд від операторів пошукових радарів, а потім повертав підсвітлювач на ціль. Відносно широкий промінь радара повинен спрямовуватися лише в загальному напрямку цілі, був мав доплерівсько зміщеною рухомою ціллю та сильно виявлявся, навіть якщо він не був центрований у промені. Пускова установка автоматично слідувала б за рухами підсвітлювача, щоб після запуску ракети вона відразу бачила сигнал, що відбивається від цілі.
У такому форматі Sea Sparrow випробовували на ескортному міноносці Фрідман, c. 225, починаючи з лютого 1967 року, але цю установку було знято, коли Bradley відправили до В'єтнаму пізніше того ж року. Випробування тривали, і між 1971 і 1975 роками Sea Sparrow було встановлено на 31 кораблі класу «Нокс», на корпуси із 1052 по 1069 і з 1071 по 1083. «Зниклий корабель» цієї серії, (DE-1070), натомість використовувався для тестування оновленої версії (див. нижче).
Sea Sparrow була далекою від ідеальної зброї. Її ракетний двигун був розроблений з припущенням, що він буде запускатися на високій швидкості з літака, і тому оптимізований для тривалого польоту з відносно низькою потужністю. У ролі «земля-повітря» краще було б мати дуже високе прискорення, щоб дозволити йому якнайшвидше перехоплювати морські цілі. Профіль потужності також підходить для крейсерських польотів у розрідженому повітрі на великих висотах, але на низьких висотах він не виробляє достатньо потужності для подолання опору та різко зменшує дальність; деякі оцінки показують, що Sea Sparrow може бути ефективним лише на відстані 10 кілометрів (6,2 миль), що становить приблизно чверть дальності повітряної версії Sparrow. Двигун набагато більшої потужності значно покращить продуктивність, незважаючи на менший час роботи.
Інша проблема полягає в тому, що Sparrow керується за допомогою маневрених крил, розташованих посередині. Вони використовувалися на Sparrow, тому що вони вимагали менше енергії для основних маневрів під час польоту, але це робило ракету менш маневреною в цілому, що не дуже підходило для зброї швидкого реагування. Крім того, електроприводні крила означали, що їх не можна було легко пристосувати до складання, і тому пускові камери були підібрані відповідно до крил замість корпусу ракети, займаючи набагато більше місця, ніж потрібно. Незважаючи на те, що Sea Sparrow задумувалася як невелика ракетна система, яка може бути встановлена на різноманітних кораблях, пускова установка була відносно великою і використовувалася лише для більших фрегатів, есмінців та авіаносців. Нарешті, підсвітлювач з ручним наведенням мав використовуватися вночі чи за поганої погоди, що навряд чи було ефективним для корабельної зброї, де туман був звичайним явищем.
Покращена базова система протиракетної оборони (IBPDMS)
У 1968 році Данія, Італія та Норвегія підписали угоду з ВМС США про використання Sea Sparrow на своїх кораблях і співпрацю над вдосконаленням версій. Протягом наступних кількох років ряд інших країн приєдналися до Офісу проєкту НАТО SEASPARROW (, NSPO), і сьогодні він включає 12 держав-членів. Під егідою цієї групи програма «Покращена базова ракетна система точкової оборони» (, IBPDMS) розпочалася ще під час розгортання початкової версії Sea Sparrow.