Венеційська Далмація () — території прибережної Далмації, що перебували під владою Венеційської республіки в період з XV по XVIII століття. Венеція вперше придбала території в Далмації в 1409 році, але повністю Венеційська Далмація була консолідована після 1420 року. Історія Венеційської Далмації тривала до 1797 року, коли Венеційська республіка була ліквідована військами Наполеона Бонапарта та Габсбурзької Австрії.

Географія Венеційська республіка володіла територіями на Балканах і в східній частині Середземного моря, включаючи Венеційську Албанію на узбережжі Адріатичного моря та Венеційські Іонічні острови в західній Греції. Її володіння в Далмації простягалися від півострова Істрія до сучасної прибережної Чорногорії і включали всі далматинські острови та материкові території від гір Велебит до північних кордонів Республіки Рагуза. Венеція максимально розширила свої володіння в Далмації за Пассаровіцьким мирним договором 1718 року, коли до Венеційської Далмації було додано деякі невеликі території областей Сігна, Імоцкі та Вргорац у внутрішній частині ДалмаціїMaps showing the historical evolution of the Venice empire.

Історія

Середньовіччя Починаючи з дожа П'єтро II Орсеоло, який правив Венецією з 991 року нашої ери, венеційська увага з материкової частини Венето переключилась на спроби Венеці встановити контроль над східним узбережжям Адріатичного моря. Торгівля з Візантійською імперією значно збільшилась завдяки сприятливому договору (хрисовулу) у 992 році між імператором Василієм II Болгаробойцею та венеційського дожем П'єтро II Орсеоло. Візантія погодила зниження митних зборів для венеційських купців в Константинополі з 30 до 17 номізм. Натомість венеційці погодилися надавати свій флот для транспортування візантійських військ до півдня Італії під час війниNorwich 1981, p. 158

Holmes 2003.

У 1000 році нашої ери експедиція венеційського флоту, надіслана дожем П'єтро Орсеоло у прибережну Істрію та Далмацію остаточно перемогла нарентійських піратів і забезпечила венеційям сюзеренітет над містами цього регіону. З цієї нагоди дож Орсеоло оголосив себе «герцогом Далмації», поклавши початок колоніальній імперії Венеції. Він також був відповідальним за заснування знаменитої церемонії «Одруження з морем». Контроль над Адріатичним морем Венеції був ще більш посилений експедицією сина П'єтро Оттоне орсеоло в 1017 році.

Створення заморської імперії Венеції, яке почалося із завоювання Далмації, досягло свого найбільшого номінального масштабу під час Четвертого хрестового походу в 1204 році, коли на користь Венеції хрестоносцями було захоплено Зару в Далмації і проголошено придбання Венецією трьох восьмих Візантійської імперіїBeginning of Venetian Dalmatia.

Під час війни Кіоджи (1378-1381) більшість венеційських територій в Далмації були втрачені на користь Угорського королівства. За Туринським мирним договором 1381 року між Венецією та Угорщиною було погоджено, що Венеція підтверджує визнання угорського володіння ДалмацієюOscar Browning, Guelphs & Ghibellines: a short history of mediaeval Italy from 1250—1409, Methuen, 1893, Google Print, p.173-174 (public domain). Венеція також повинна сплачувати угорській короні щорічну данину в розмірі 7000 дукатів.

Повторне придбання Далмації в 1409—1420 роках У 1409 році, під час 20-річної громадянської війни в Угорщині між королем Сигізмундом і Анжу-Сицилійським домом, Ладислав Неаполітанський, програвши боротьбу Сигізмунду продав свої «права» на Далмацію Венеційській республіці за мізерну суму в 100 000 дукатів. Сигізмунд намагався повернути територію, але Венеція перемогла його війська в битві при Мотті.

До 1420 року більш централізована купецька республіка взяла під свій контроль міста (за винятком Республіки Рагуза) і вони залишались під венеційським правлінням протягом 377 років (1420—1797)Dalmatia history. Найпівденніша область Далмації (нині частина прибережної Чорногорії) у той час називалася Венеційська Албанія.

Перші три османсько-венеційські війни

У період між початком другої Османсько-венеційської війни (1499—1503) і закінченням третьої Османсько-венеційської війни (1537–40), Османська імперія досягла значних успіхів у внутрішніх районах Далмації — вона не окупувала венеційські міста, але захопила хорватські володіння між Скрадіном і Карином, усунувши їх як буферну зону між османською та венеційською територією. Економіка венеційських міст у Далмації, яка сильно постраждала від турецької окупації внутрішньої частини країни в першій війні, відновилася і вже протягом другої війни трималася стабільною.

Критська війна

Далматинський фронт був окремим театром військових дій, який був задіяний на першому етапі війни. Умови там були майже протилежними тим, що на Криті: для османів він був надто далеким і відносно незначним, у той час як венеційці діяли поблизу своїх власних баз постачання та мали беззаперечний контроль над морем, маючи таким чином можливість легко зміцнювати свої узбережжя. опорні пункти. Османи розпочали широкомасштабну атаку в 1646 році та досягли значних успіхів, включаючи захоплення островів Крк, Паг і ЦресSetton (1991), p. 143. і, що найважливіше, нібито неприступної фортеці Чіттанова (сучасний Новіград), яка капітулювала 4 липня, лише після двох днів бомбардуванняSetton (1991), p. 142.. Тепер турки змогли загрожувати двом головним венеційським фортецям у Далмації, Задару та СплітуSetton (1991), p. 144.. Однак наступного року ситуація змінилася, коли венеційський командувач Леонардо Фосколо захопив кілька фортів, повернув Новіград, тимчасово захопив фортецю Книн і взяв Кліс,Finkel (2006), p. 227.Setton (1991), p. 148. а облога фортеці Шибеник османами в серпні та вересні зазнала невдачіSetton (1991), p. 149.. Протягом наступних кількох років військові дії зупинилися через спалах голоду та чуми серед венеційців у Задарі, тоді як обидві сторони зосередили свої ресурси в районі Егейського моря. Оскільки інші фронти стали пріоритетними для османів, подальших операцій на далматинському театрі не проводилося. Мир 1669 року закріпив за Венеційською республікою значні здобутки в Далмації, її територія зросла втричі, і таким чином був забезпечений контроль над АдріатикоюLane (1973), p. 409..

Морейська війна У жовтні 1683 року населення Венеційської Далмації, головним чином ускоки з Равні Котарі, взяло зброю і разом із райями (нижчим класом) османських прикордонних регіонів повстало, захопивши Скрадін, Карін, Врану, Бенковац і Обровац.

Під час Морейської війни Венеційська республіка взяла в облогу Сігно у жовтні 1684 року, а потім знову в березні та квітні 1685 року, але обидва рази безуспішно. Під час спроби 1685 року венеційським військам допомогло місцеве ополчення Поліцької республіки, яке таким чином повстало проти свого номінального османського суверенітету, що існував з 1513 року. У спробі відплатити Поліці в червні У 1685 році османи напали на Задварьє, а в липні 1686 року на Горній Долаць і Сріяне, але були відкинуті і зазнали великих втрат. 30 вересня 1686 року за допомогою місцевого населення Поліці, а також морлахів фортеця Синь нарешті була захоплена венеційською армією. 1 вересня 1687 року почалася облога Герцег-Нові, яка закінчилася перемогою Венеції 30 вересня. Книн було взято після дванадцятиденної облоги 11 вересня 1688 року. Взяття фортеці Книн ознаменувало кінець успішної венеційської кампанії з розширення території у внутрішній Далмації, а також визначило більшу частину остаточного кордону між Далмацією та Боснією та Герцеговиною, який існує досьогодні. Османи знову взяли в облогу Сігно під час Другої Морейської війни, але були відбиті.

26 листопада 1690 року Венеція зайняла Вргорац, що відкрило шлях до Імотського та Мостару. У 1694 році їм вдалося захопити території на північ від Республіки Рагуза, а саме Читлук, Габела, Зажабле, Требінє, Попово, Клобук і Метковіч. Згідно з остаточним мирним договором Венеція відмовилася від районів Попового поля, а також Клек і Суторина, щоб зберегти раніше існуючу демаркацію біля Рагузи.

«Лінія Моченіго» в 1718 році Далмація була названа на честь Себастьяно Моченіго, одного з останніх відомих дожів Венеції. Дійсно, у Далмації — після Пассаровіцького договору — він отримав деякі невеликі аванси для своєї Далмації, зайнявши області Сігно та Імоскі у глибині країни. Це було останнє розширення Венеційської Далмації (яка частково пережила «Епоху Просвітництва», яку пережила Венеція під час ілюмінізму) до завоювання Наполеоном у 1797 роціLarry Wolff: «Venice and the Slavs». Однак за цим договором венеційці втратили Читлук і Габелу на користь османів.

Останні десятиліття У 1797 році нашої ери, під час наполеонівських війн, Венеційська республіка була ліквідована. Венеційська Далмація була включена до складу Наполеонівського Італійського королівства з 1805 по 1809 рік (республіка Рагуза була включена в 1808 році), а пізніше до складу Іллірійських провінцій з 1809 року. Після остаточної поразки Наполеона вся територія була передана Австрійській імперії Віденським конгресом у 1815 році.

Демографічна історія Венетська Далмація була населена автохтонними романомовним населенням та слов'яномовним населенням яке прибуло до Далмації після 640 року нашої ери. Романське населення розмовляло далматською мовою та венеційською мовою, а також італійською мовою та латинською мовою. Однак можливо, що етнічно венеційці були гілкою ранніше прибувших слов'ян, враховуючи, що назва венетів має етимологічний зв'язок із «вендом», німецьким словом «слов'янин», а Тацит повідомляє нам, що «адріатичні венети» його часів (I ст. н. е.) були пов'язані з «віслянськими венетами», регіоном праслов'янської прабатьківщини в Польщі біля річки Вісли.

Слов'яно- хорватське населення розмовляло штокавським діалектом слов'янської мови, який сьогодні називається хорватським .

Романське населення вже стало меншістю в ранньому середньовіччі, проживаючи переважно в прибережних районах, з меншими осередками у внутрішніх районах. Купці та солдати з Венеції заселяли далматинські міста протягом століть, змішуючись із уже наявним романським населенням. Під час османського панування у внутрішніх районах православні, переважно серби, почали прибувати до північних частин внутрішньої території, а також романомовні влахи, частина яких були православними, а частина католиками, а після захоплення Венецією більшої частини території у внутрішніх районах під час Великої турецької війни, хорватське населення у внутрішніх районах було значно підсилене новими хорватськими поселенцями, які втікали з Османської Боснії. З часом хорвати асимілювали влахів-католиків, а серби — православних. Романомовні жителі прибережних районів були більш стійкими до асиміляції (значною мірою завдяки своєму престижному статусу) і після падіння республіки, під час національних рухів у XIX столітті, переважно прийняли італійську національну ідентичність .

Населення Далмації дотримувалося римо-католицизму в морських районах, міських районах на узбережжі, а також у більшій частині внутрішніх районів, тоді як східне православ'я домінувало в північній частині внутрішніх районів, оскільки серби та православні влахи заселяли цю територію з XVI ст. століття і далі.

Адміністрація