Ю́рій Спиридо́нович Гребе́нников ( 29 квітня 1947, Миколаїв, Миколаївська область, Українська РСР, СРСР — 1 жовтня 2017, Миколаїв, Миколаївська область, Україна) — український археолог, історик і скіфолог, кандидат історичних наук, доцент.

Досліджував пам'ятки Степового Побужжя та Поінгулля, кіммерійські й скіфські старожитності, кургани Північного Причорномор'я та городище пізьної бронзової доби Дикий Сад. Автор близько 70 наукових і науково-методичних праць, зокрема монографії «Киммерийцы и скифы Степного Побужья (IX—III вв. до н. э.)» (.

Біографія

Походження, дитинство й освіта Народився 29 квітня 1947 року в Миколаєві у родині, пов'язаній із кораблебудуванням. Батько був інженером і одним із перших випускників Миколаївського кораблебудівного інституту, мати працювала бібліотекаркою на суднобудівному заводі. Дитинство провів неподалік Дикого Саду, де збирав уламки давньої кераміки; за його пізнішими спогадами, саме це пробудило зацікавлення історією.

1964 року закінчив Миколаївську середню школу № 5 із золотою медаллю. Після школи недовго навчався в Миколаївському кораблебудівному інституті, але залишив його заради археології. У другій половині 1960-х років працював учителем, методистом Українського товариства охорони пам'яток історії та культури та науковим співробітником Миколаївського краєзнавчого музею.

До польової археології долучився ще в шкільні роки. 1963 року в Миколаївському краєзнавчому музеї познайомився з археологом В. І. Нікітіним і взяв участь у розвідці мезолітичної стоянки Абузова Балка поблизу Вознесенська. 1964 року обстежував пам'ятки середньої течії Висуні, 1965 року — долину Інгулу в районі спорудження Софіївського водосховища, а 1966 року працював у розвідувальному загоні Інституту археології АН УРСР під керівництвом В. Н. Станка. 1969 року самостійно обстежив береги Березанки в межах Миколаївського й Очаківського районів, відкривши кілька поселень доби пізньої бронзи та черняхівської культури.

1970 року вступив на історичний факультет Донецького державного університету. Через тривалі польові сезони перевівся на заочне відділення, яке закінчив 1976 року. 1972 року був прийнятий до штату Інституту археології АН УРСР на посаду лаборанта; згодом працював старшим лаборантом, інженером і молодшим науковим співробітником Інгульської, пізніше Миколаївської, археологічної експедиції.

Польова та наукова робота 1971 року разом із В. І. Нікітіним та О. М. Балушкіним провів суцільне археологічне обстеження Казанківського району, під час якого було виявлено сотні курганів, а також поселення й стоянки різних епох. Для точного картографування пам'яток уперше використали плани місцевих господарств; цей досвід став зразком для подальших районних обстежень.

У 1978—1988 роках обіймав посаду заступника керівника Миколаївської археологічної експедиції. Під керівництвом О. Г. Шапошникової досліджував кургани й поселення Поінгулля; серед найпомітніших робіт цього періоду академічний некролог називає розкопки біля Калинівки, Нововасилівки, Матросівки, Христофорівки та Булгакового. Серед окремих знахідок виділяли скіфське поховання біля Булгакового зі збереженими дерев'яними та шкіряними виробами, а також поховання знатного кочовика XIII—XIV століть біля Кам'янки із фрагментами одягу з китайського шовку.

Результати цих досліджень лягли в основу кандидатської дисертації «Памятники Степного Побужья IX—III вв. до н. э.» (), виконаної під керівництвом археологині А. І. Мілюкової. Автореферат вийшов у Києві 1989 року, а захист відбувся 1990 року в Інституті археології АН УРСР.

1991 року досліджував курган доби бронзи біля Козирки та шість курганів поблизу Троїцького. Наступного року разом із сарматологом О. М. Симоненком розкопав курган біля села Весняне, де було відкрито впускне поховання сарматського воїна зі зброєю, посудом і прикрасами, а також кам'яні скрині кемі-обинської культури. У 2000—2003 роках керував розкопками курганів біля Анатолівки та Мигії, 2006 року разом із Д. В. Філатовим розпочав дослідження поселення сабатинівської культури Розанівка, а в 2011—2012 роках вони дослідили курган ранньої бронзи біля Миролюбівки.

Викладацька діяльність 1990 року почав викладати на кафедрі історії СРСР Миколаївського державного педагогічного інституту імені В. Г. Белінського. У 1990—1993 роках працював старшим викладачем, у 1993—2000 — доцентом кафедри всесвітньої історії; 1994 року йому присвоїли вчене звання доцента. У 2000—2006 роках очолював кафедру всесвітньої історії, у 2006—2007 роках працював професором кафедри. Створив при інституті археологічну експедицію, багато років керував польовою практикою студентів і долучився до створення музею археології та етнографії Інституту історії та права.

У 2007—2010 роках був доцентом кафедри всесвітньої історії, а в 2010—2012 роках — кафедри археології, давньої та середньовічної історії Інституту історії та права Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Від 2007 року входив до редакційної колегії історичного журналу «Емінак».

Викладав історію стародавнього світу. Колеги згадували його лекції як яскраві й нестандартні, а Дикий Сад став польовою школою для нового покоління миколаївських археологів.

Останні роки та родина 2012 року Гребенников вийшов на пенсію, проте не полишив наукової та просвітницької діяльності. Він продовжував співпрацювати з Науково-дослідним центром «Лукомор'є» Охоронної археологічної служби України Інституту археології НАН України, консультував щодо методики розкопок курганів і поселень, писав статті з археології, історії, топоніміки та етнографії й рецензував науково-методичні видання. Улітку 2015 року взяв участь у своїй останній польовій експедиції — розкопках скіфського кургану біля села Сергіївка на Херсонщині.

За спогадами авторів біографічного нарису, Гребенников багато читав — як наукову, так і художню літературу, особливо фантастику, — любив розповідати історії з археологічного життя й доповнював лекції жартами. Був одружений, мав доньку й двох онуків-близнюків. Помер у ніч на 1 жовтня 2017 року на 71-му році життя.

Археологічні дослідження

Степове Побужжя та скіфська археологія Основними напрямами його досліджень були скіфська археологія та пам'ятки Степового Побужжя. У монографії «Киммерийцы и скифы Степного Побужья (IX—III вв. до н. э.)» він узагальнив матеріали понад 300 підкурганних поховань у степовій частині басейнів Південного Бугу й Інгульця — на периферії Ольвійського поліса. Праця охоплює поховальний обряд, матеріальну культуру, господарство та суспільний устрій кіммерійського й скіфського населення регіону.

У статті «Скіфська модель "адміністративного" устрою Степового Побужжя в V—IV ст. до н. е.» Гребенников зіставив розміщення курганів скіфської знаті між Інгульцем, Південним Бугом і Тилігульським лиманом. Він припустив, що наприкінці V — на початку III століття до н. е. Поінгулля було адміністративним осередком західної частини Степової Скіфії, а ставка місцевої групи знаті поступово переміщувалася на південь у напрямку Ольвії. Водночас дослідник заперечував наявність достатніх археологічних підстав для гіпотези про окреме «Західне Скіфське царство».

В інтерв'ю 2008 року Гребенников пояснював, що для реконструкції скіфського суспільства важливі не лише знахідки коштовностей, а насамперед системне вивчення поховального обряду й звичайного інвентарю. У тому ж матеріалі його названо ініціатором масштабного нового етапу розкопок Дикого Саду, тоді як польовими роботами вже керував його учень Кирило Горбенко.

Дикий Сад На початку 1990-х років Гребенников ініціював відновлення систематичних розкопок городища фінальної бронзи Дикий Сад у центрі Миколаєва. Роботи розпочалися 1991 року силами археологічної експедиції історичного факультету Миколаївського університету. Дослідження дали змогу уточнити культурну належність, хронологію, планування й характер забудови пам'ятки та сприяли збереженню її території від сучасної забудови.

За даними «Енциклопедії Сучасної України», спочатку експедицією керував Гребенников, а від 1998 року — Кирило Горбенко. Станом на 2006 рік було досліджено рів, господарську яму, ритуальний пандус, 17 приміщень різного призначення та розпочато розкопки оборонних споруд цитаделі.

Гребенников продовжував брати участь в інтерпретації та публікації матеріалів пам'ятки. Разом із Горбенком він представив Дикий Сад у ширшому контексті зв'язків між Балтійським узбережжям, Понтійським регіоном і Середземномор'ям у праці, опублікованій 2009 року в серії Baltic-Pontic Studies.

Окремою темою його досліджень були культові комплекси городища. У 1994 році він опублікував опис культового приміщення Дикого Саду; згодом матеріали цієї пам'ятки неодноразово виходили у співавторстві з Горбенком та іншими дослідниками.

Консервація археологічних пам'яток Зацікавлення хімією Гребенников використав у пам'яткоохоронній роботі. На початку 1990-х років разом із братом Борисом він розробив композицію для консервації давніх кам'яних споруд, яку застосовували, зокрема, під час робіт в Ольвії. Винахід був оформлений патентом SU 1836308 A3 «Композиция для консервации древних сооружений из камня». Біобібліографічний довідник загалом згадує два винаходи у сфері реставрації стародавніх пам'яток, але наводить безпосередні реквізити лише зазначеного патенту.

Наукова школа Дикий Сад був базою польової підготовки студентів та молодих археологів. Серед учнів Гребенникова були:

Кирила Горбенка, який від 1998 року очолив стаціонарну експедицію Дикого Саду та працював над темою «Городище фінальної бронзи “Дикий Сад” (XIII—XI ст. до н. е.)»; Дмитра Філатова, аспіранта 2007—2011 років, темою якого було Північне Причорномор'я XVI—X ст. до н. е.

Нагороди Двічі ставав лауреатом Миколаївської обласної премії імені Миколи Аркаса — у 2002 та 2006 роках у номінації «Історичні та археологічні дослідження».

Наукові праці Біобібліографічний довідник наводить близько 70 наукових праць Гребенникова, зокрема одну одноосібну монографію та близько 60 статей. Покажчик у книжці «Ю. С. Гребенников — понад півстоліття в археології» містить 48 позицій, датованих 1976—2018 роками, серед яких одноосібні та колективні статті, книжки, автореферат і навчальний посібник. Нижче подано вибрані перевірені публікації.

Монографія та книжкові видання

Гребенников Ю. С. Киммерийцы и скифы Степного Побужья (IX—III вв. до н. э.). — Николаев, 2008. — 192 с. — ISBN 978-966-02-4403-0. Горбенко К. В., Гребенников Ю. С., Смирнов А. И. Степная Троя Николаевщины: очерк. — Николаев: Издательство Ирины Гудым, 2009. — 31 с.; 2-ге, доповнене видання — 2011. — 48 с.

Вибрані статті

Гребенников Ю. С. Погребальный обряд скифов Поингулья // Открытия молодых археологов Украины. — Київ, 1976. — Ч. 1. — С. 29—30. Шапошникова О. Г., Гребенников Ю. С., Фоменко В. Н. та ін. О работе Ингульской экспедиции // Археологические открытия 1978 года. — Москва, 1979. — С. 421—422. Гребенников Ю. С. Скифский курганный могильник у с. Отрадное // Археологические памятники Поингулья. — Київ, 1980. — С. 146—164. Гребенников Ю. С., Елисеев В. Ф., Клюшинцев В. Н. Погребения предскифского периода в Южном Побужье // Ранний железный век Северо-Западного Причерноморья. — Київ: Наукова думка, 1984. — С. 33—49. Гребенников Ю. С., Недопадко Д. П. Акинак с Нижнего Побужья // Вооружение скифов и сарматов. — Київ: Наукова думка, 1985. — С. 56—57. Гребенников Ю. С. Курганы скифской знати в Поингулье // Древнейшие скотоводы юга Украины. — Київ, 1987. — С. 148—158. Гребенников Ю. С. Культовое помещение на поселении «Дикий Сад» // Древнее Причерноморье: Краткие сообщения Одесского археологического общества. — Одесса, 1994. — С. 26—29. Grebennikov Y. S. Connections of the Steppe's Southern Bug River Region of the Northern Coasts of the Black Sea with the Eastern Hallstatt Region // Roman P. (ed.). The Thracian World at the Crossroads of Civilizations. — Bucharest, 1996. — P. 393—394.