Збройні сили Судану (ЗСС; ) — збройні сили Республіки Судан. За оцінками МІСД, 2011 року чисельність регулярних збройних формувань становила військовослужбовців, Протягом 2016–2017 років сили швидкого реагування ЗСС налічували військовослужбовців, які брали участь в Громадянській війні в Ємені (з них повернулися до Судану до жовтня 2019).
Історія Походження збройних сил Судану можна відслідкувати до шести батальйонів чорношкірих солдатів з південного Судану, завербованих британцями під час . Судан офіційно став Англо-Єгипетським Суданом 1899 року. Найвищий британський офіцер у Єгипті, відомий як Сірдар, служив також . В 1922 році, після національних заворушень стимульованих єгипетським лідером Саадом Сайфулою, Єгипет отримав від Сполученого Королівства. Єгиптяни хотіли більшого нагляду в Судані та створили спеціалізовані підрозділи суданських допоміжних сил у Єгипетській армії під назвою Аль-Автира. Це стало ядром сучасної суданської армії.
Британська армія сформувала як допоміжні Сили оборони Судану (SDF/СОС) 1925 року. СОС складалися з деякої кількості окремих полків. Більшість з них складалися з мусульманських солдатів та розташовувалися на півночі, лише Екваторійський корпус на півдні складався з християн. Під час Другої світової війни підсилені СОС війська союзників вступили в бій з італійцями в Ефіопії. Також вони брали участь у кампанії в Лівійській пустелі, підтримуючи операції Вільної Франції й Групи пустельної глибинної розвідки біля оаз Куфра та Джалу в Лівійській пустелі. «У 1947 році суданські військові школи були закриті, а чисельність суданських військ скоротилася до 7 570 осіб». У 1948 році вибухнула перша арабо-ізраїльська війна. Суданський полковник Гарольд Салех Аль-Малік відібрав 250 досвідчених солдатів, які брали участь у Другій світовій війні. Вони прибули до Каїра для участі в параді, а потім були скеровані в різні частини єгипетської армії. Це була серйозна помилка, оскільки суданці воювали разом у Другій світовій війні, і це порушило згуртованість підрозділів. Сорок три суданці загинули під час арабо-ізраїльської війни 1948 року. У 1953 році британський і новий єгипетський уряд досягли угоди щодо того, що Судан повинен стати на шлях незалежності. Генерал Ахмед Мохаммед став першим головнокомандувачем армії Судану в серпні 1954 року. Це було вперше, коли суданці мали незалежну армію, яка не керувалася Британією чи Єгиптом.
У липні 1951 року генерал-майор , командувач СОС, написав у British Army Review (випуск 6, липень 1951 року), що на той момент СОС складалися з чотирьох піхотних/верблюжих підрозділів, полку зв'язку, зенітного артилерійського полку й інших підрозділів. У березні 1954 року британські війська в Судані складалися з одного батальйону, дислокованого в Хартумі, який підпорядковувався генерал-губернатору.British Parliament House of Lords Debate, 10 March 1954 Військовим командувачем генерал-губернатора був генерал-майор, командувач британських військ у Судані, який також був командувачем СОС. З 1950 року цю посаду обіймав генерал-майор Реджинальд «Каллі» Скунс. Останні британські війська, 1-й батальйон , покинули країну 16 серпня 1955 року.British Troops in the Sudan Усі британські війська покинули країну до кінця серпня 1955 року.
підняв повстання в Ториті 18 серпня 1955 року, незадовго до здобуття незалежності, що спричинило формування партизанського руху та Першу громадянську війну в Судані. Рота № 2 Екваторіального корпусу отримала наказ підготуватися до руху на північ для церемонії відзначення виходу останніх британських військ, але замість того, щоб підкоритися, війська збунтувалися разом з іншими південними солдатами на півдні в Джубі, , Йомбо та Мариді. Для придушення заколоту спрямували тисячі північних військ, і до кінця місяця Екваторіальний корпус був «ліквідований».
Незалежність «Після заколоту в Ториті 1954 року військовослужбовцям Півночі, які покинули війська після Другої світової війни, було дозволено повернутися до війська, і відбувся додатковий набір».
Після здобуття незалежності 1956 року армію «вважали високопідготовленою, компетентною... силою, але її характер змінився в наступні роки». Однак напередодні незалежності армійські офіцери почали думати про участь у політиці. Чисельність почала збільшуватися, досягнувши 12 000 службовців до 1959 року, а 1972 року вона досягла рівня майже 50 000. Після здобуття незалежності військові, особливо освічений офіцерський корпус, все більше залучалися в політичну діяльність; солдати асоціювали себе з партіями та рухами всього політичного спектра». 17 листопада 1958 року два старші генерали армії, генерал-майор Ібрагім Аббуд, командувач збройними силами, і Ахмад Абд аль-Вахаб захопили владу в результаті військового перевороту. «Переворот у Судані не був захопленням... армії, а був передачею армії. Це був переворот із ввічливості... у відповідь на вимогу вжити надзвичайних заходів...», - заявив голова уряду .
Перша громадянська війна в Судані спалахнула серією дій на півдні наприкінці 1963 та на початку 1964 року. Напади на поліцейські пости та конвої почалися у вересні 1963 року, а найпомітніша рання атака на Збройні сили відбулася в січні 1964 року, коли повстанці напали на казарми в Вау. Президент Аббуд був змушений піти у відставку після демонстрацій, які почалися в середині 1964 року.
Протягом 1969 року суданська армія складалася з приблизно 26 500 осіб, чотирьох піхотних бригад по чотири батальйони кожна, трьох окремих піхотних батальйонів, одного бронетанкового полку, парашутного полку, бронетанкового полку та трьох артилерійських полків. Після здобуття незалежності британські радники допомагали навчати армію та повітряні сили, а британське обладнання переважало в сухопутних військах. Було 50 Alvis Saladin, 60 бронеавтомобілів Ferret і 45 бронеавтомобілів Commando, близько 50 25-фунтових, 40 105-мм гаубиць, 20 120-мм мінометів і 80 40-мм гармат Bofors.
25 травня 1969 року кілька молодих офіцерів на чолі з полковником Джафаром Німейрі захопили владу, вдруге поставивши армію під політичний контроль. З 1969 по 1971 роки військовий уряд – , що складалася з дев'яти молодих офіцерів і одного цивільного, здійснював владу над переважно цивільним кабінетом. Рада представляла лише фракцію всередині військового товариства. З 1971 року Німейрі очолював більш цивільний уряд. Перша громадянська війна завершилася врегулюванням шляхом переговорів у 1973 році генералом Ісмаїлом. Судан відправив бригаду з піхотою та допоміжними елементами на Синайський півострів як підкріплення єгипетським силам під час війни Судного дня 1973 року. Вона прибула надто пізно, 28 жовтня 1973 року, і не брала участі в боях.
Дипломатичні та військові відносини з Великою Британією й іншими західними країнами були розірвані після арабо-ізраїльської війни в червні 1967 року, і розрив було заповнено тісною військовою співпрацею з Радянським Союзом. Радянська допомога збіглася з різким збільшенням особового складу збройних сил Судану — з 18 000 у 1966 році до майже 50 000 у 1972 році. Основна частина техніки, яка використовувалася сухопутними та повітряними силами протягом 1970-х і до початку 1980-х років, була радянського виробництва, у тому числі танки, артилерія та бойові літаки МіГ.
Друга громадянська війна в Судані знову спалахнула 1982 року і тривала до 2005 року. Збройні сили діяли відповідно до Закону про народні збройні сили 1986 року.UNMIS, Joint Integrated Units Act
Епоха Аль-Башира До моменту понад п'ятдесят відсотків більшості армійських підрозділів були укомплектовані солдатами та сержантами з Півдня. Переважна більшість з них мали небагато зобов'язань чи відданості уряду – вони приєднувалися за цукор та інші пайки, які видавали солдатам, а також за зарплату. Хоча вони часто добре себе виправдовували в бою, зазвичай здаючись лише тоді, коли їхня їжа та боєприпаси були вичерпані, у них було мало мотивації для наступальних операцій. За президента Омара аль-Башира, який захопив владу в результаті перевороту 1989 року, збройні сили уряду Судану включали Сухопутні війська, Військово-морські сили, та , які були сформовані в 1989 році.
У 1991 році Сухопутні війська були «загалом легкою піхотою, підтримуваною спеціалізованими елементами... [К]онтроль поширювався від штаб-квартири генерального штабу в Хартумі до шести регіональних командувань (центрального, східного, західного, північного, південного, і Хартум). Кожне регіональне командування було організовано за дивізійними лініями. Таким чином, 5-та дивізія була в Аль-Убайїді в Курдуфані (центральне командування), 2-га дивізія була в (східне командування), 6-та дивізія була розташована в Аль-Фашир у Дарфурі (Західне командування), 1-ша дивізія була в Джубі (Південне командування), а 7-ма бронетанкова дивізія була в Ас-Шаджарах на південь від Хартума (Хартумське командування). Повітрянодесантна дивізія базувалася в міжнародному аеропорту Хартум. 3-тя дивізія була розташована на півночі, хоча до неї не було приписано великих військових підрозділів. Кожна дивізія мала офіцера зв'язку, прикріпленого до генерального штабу в Хартумі, щоб полегшити зв'язок дивізії з різними елементами командування. Ця організаційна структура не давала точної картини фактичного розгортання військ. Усі підрозділи були недоукомплектовані. 6-та дивізія в Дарфурі була реорганізованою бригадою з лише 2500 чоловік. Сила підрозділів була різною. Більшість бригад складалися з 1000-1500 військовослужбовців». У 1983 році Кіган зазначив, що північне командування було розташоване в .
Щоб зменшити тиск на регулярні збройні сили, суданський уряд широко використовував ополченці, такі як Сили оборони Південного Судану. Ця значною мірою символічна коаліція із семи груп була сформована після підписання з NIF у 1997 році. SSDF очолив колишній лейтенант Garang Ріек Мачара.
У 2004 році Бібліотеки Конгресу підрахував, що Народні сили оборони, військове крило , складалися з 10 000 активних членів із 85 000 резервів. Сили народної оборони були розгорнуті разом із частинами регулярної армії проти різних груп повстанців. У 2005 році відповідно до положень Найвашської всеосяжної мирної угоди спільно з повстанцями Народно-визвольної армії Судану були сформовані об'єднані загони. У цьому відношенні Afdevinfo справді повідомляло, що 1-шу дивізію в Джубі було розформовано.
У 2007 році за оцінками IISS, SAF мали 104 800 військовослужбовців за підтримки 17 500 воєнізованих формувань. У травні 2009 року Jane's Information Group заявила, що «існує кілька піхотних дивізій, розподілених між [шістьма] регіональними командуваннями. Командувач кожного військового округу традиційно керував командуванням дивізій і бригад на своїй території. Зрозуміло, що є шість піхотних дивізій і сім окремих піхотних бригад; механізована дивізія та окрема мотострілецька бригада; і бронетанкова дивізія. Інші елементи включають батальйон спеціальних сил з п'ятьма ротами; повітрянодесантна дивізія та бригада охорони кордону. Елементи підтримки включають інженерний підрозділ.' Джейн повідомила, що чисельність армії становить 100 000 плюс ополчення.Jane's World Armies, Jane's Information Group, May 2009.
Jane's Sentinel повідомляє, що 9-ту повітрянодесантну дивізію підтримують дві інженерні бригади. Jane's Amphibious and Special Forces, 2010, містить перелік 9-ї повітрянодесантної дивізії зі штабом у Хартумі, яка включає дві повітрянодесантні бригади та 144-й батальйон спеціальних сил, антитерористичний підрозділ. Також згадується про дві інженерні бригади підтримки сил спеціального призначення. 9-та повітрянодесантна дивізія у 2022 році виконувала завдання на північ від столиці; у січні 2022 року вона зіткнулася з демонстрантами в Омдурмані. У 2010 році повідомлялося, що Республіканська гвардія існувала як підрозділ безпеки президента, очолюваний генерал-майором Халідом Хамадом. Sudanese Online.