Стреків

Стре́ків — село в Україні, у Вовковинецькій селищній громаді Хмельницького району Хмельницької області. Населення становить 62 особи.

Історія с. Стреків фактично засновано родиною Радзієвських. Родина Радзієвський скрізь роки мешкала на території Деражнянщини. Вперше потомки роду згадуються у теперішньому населеному пункті Радівці у першій половині XV ст. 6 червня 1431 року. Тоді Радівці називались Внуківцями. У містечку Ширці поблизу Львова польський король Владислав II Ягайло зробив запис у 400 гривень на цілу низку населених пунктів Поділля генеральному старості Кам'янецькому Теодорику з Бучача (Бучацькому). Серед цих поселень було і село Внучківці. 21 травня 1444 року Теодорик Бучацький записує Внучківці за 50 гривень шляхтичу Яну Фіоль-де-Конаріову.

У 1439 році, за вірну службу, король Владислав ІІІ віддав Внучківці за 100 гривень шляхтичу Яну Фіоль-де-Конаріову, від якого воно було успадковане його сином Лазарем Радевічем (Решка) з Гумічківців.

Шляхтичами називали осіб, які належить до стану шляхти, тобто до привілейованого суспільного класу, що був формою аристократії в державах Середньовіччя.

Згідно з джерелами, Внучківці розташовувалися на північному заході від сучасних Радовець. Через село проходив так званий Кучманський (татарський) шлях. Часті набіги татар змусили Радзієвських у 1522 році переселитися в глиб лісу «Згар». Це дало початок заснуванню двох нових поселень — тепер села Згар і Гришки Деражнянського району. Назва лісу та теперішнього села Згар можливо пов'язана зі словами «згарище», що означає місце спалювання лісу. Таку ж назву має річка, що протікає на схід від села. Про більш точне географічне розташування Радівців свідчить заповіт Лазара Радзієвського — одного із власників села від 1 грудня 1522 року у якому визначаються межі земельного угіддя: «27 липня 1520 року Станіслав Лянцкоронський, сандомирський, кам'янецький і подільський генеральний староста повідомляє, що, згідно з його розпорядженням, комісари провели розмежування границь між селом Радівці і урочищем Лукава, власністю Гришка Радзієвського. Село Радівці межує з селом Слоботкою, ліском Кривим, розпуттям, де проходили дві дороги. Одна дорога веде до Манькович, а звідти до Крутої долини, ліска Серни. Ця територія має лани і навіть старий рудник».

З утвердженням на Поділлі польської адміністрації, с. Радівці входить до складу Барського староства. Перед староством і Барським замком радовецька шляхта зобов'язана була виконувати цілий ряд повинностей: нести сторожу в замку, за наказом старости йти до війська, щорічно, один день одним плугом орати на замковому фільваркові, один день жати і один день косити, ремонтувати укріплення, будувати дамби на ставках тощо. Як свідчить ревізія 1552 року в Барському замку несли сторожу 17 Радзієвських. Це є найбільше число в ревізії, оскільки інші роди ставили лише по 2-3 вершники. Пізніше ці повинності невпинно зростали. Згідно з ревізією 1607 року, Радзієвські виїжджали вже на 60 конях. Пан Радзієвський мав сплачувати два золотих і сім із половиною грошей, коли плата за замок із подимного і порохового становила чотири з половиною гроша.

У 70-80 роках XVI століття, після проголошення Люблінської унії (1569 рік), посилюється польська колонізація Подільського краю шляхом передачі в користування сіл і роздачі пустуючих земель для заселення. Польські королі роздавали землі польським магнатам, а ті у свою чергу ці ж самі земельні володіння перепродували між собою.

У цих роках відбулися певні зміни в суспільних відносинах, які закріплювалися Третім Литовським статутом 1558 року. Згідно з ним, селяни, які проживали на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали отримували право розшуку і повернення селян-утікачів упродовж 20 років. Таким чином цей документ юридично закріпив кріпосне право на Правобережній Україні. Соціально — економічний розвиток с. Радівці у цей час дещо відрізнявся від інших населених пунктів Деражнянщини і мав свої особливості.

По-перше, у 1558 році Радзієвські отримали права ленного володіння (це фактичне панування над річчю, яке є одним з трьох елементів (правомочностей) змісту права власності, поряд із правом користування та розпорядження майном. Це забезпечена законом можливість власника утримувати річ у сфері свого господарювання), що захистило від захоплення їхніх земельних угідь поляками. У 1589 році це право знову було підтверджено грамотою короля Сигізмунда ІІІ. У ній зазначалося «Сигізмунд ІІІ підтверджує Семерику, Івану, Ваську, синам О. Радзієвського, Прокопу, Федору, синам Василя, а також Богдану, Івашку, Лєшку, Матвію, Івану, синам Радзієвського та іншим на пожиттєве володіння частиною с. Радзієвець, розташовані у Барському старостві на Поділлі». Лише у 1616 році була видана грамота на село Бедлінському, але вже в 1616 році Радзієвські виграли судовий процес і ще раз затвердили права на свої володіння. По-друге, в економічному відношенні Радзієвські наближалися до становища простого селянства. Більшість із них самостійно працювали на полі: сіяли, орали, збирали урожай, виконували інші польові роботи. Про це свідчить той факт, що в 1570 ріці на 30 «панів» припадало лише 8 підданих. Самі ж селяни ділилися на тяглих та огородників; відповідно в 1607 році їх число становило — 5 і 7.

Наприкінці XYI ст. рід Радзієвських був розгалужений і поділявся на декілька гілок, кожен із яких володів окремими частинами села, окремо отримував підтвердження на володіння землею. Так, наприклад, у 1599 році семеро Радзієвських отримали право довічного володіння частиною Лазуровою, дванадцять інших — на ділянки, що придбали від Супруна, Панаса, Леська і Федора Радзієвських. У 1662 році шляхетського населення чоловічого статі було 97 душ, серед них виділялися старійші представники роду Радзієвський: Остафій, Калиман, Герасим, Радуль, У XYIII ст. с. Радівці складалися із трьох частин: Стреків, Мирич, Гришки. Станом на 16 червня 1727 року частиною села Радівці, яка називалась Стрековом, володіли пани Петренки, Велентії, Дащенки, Радзієвські, Сахновські; другою частиною села — Мирич володіли пани Костенки, Негрили, Педаші, Гавенки Радзієвські; третя частина села, що називалась Гришки, належала панам Радзієвським; четверта напівчастина — Гнетимівка належала панам Яременкам, Радзієвським. На початку XVIII століття (до 1727 року) стреківська частина орного поля мала 493 шнури, Мирич — 383, Гришки — 24, Гнетимівка — 225 шнурів. Члени родини Радзієвських часто ділили між собою вже згадані сільські володіння. Документальні дані свідчать, що в 1727 році було здійснено перерозподіл поля панів Радзієвьских. Від стреківської частини було відрізано 115 шнурів і приєднано до гришковецької частини. Ці поля розташовувались: одне — біля вовковинецької межі до урочища «Могили» і пролягало аж до «Рудки» — мало 13,5 шнурів, а під Гришками, що в «Березені», мало 1,5 шнурів. Від частини села Мирич було відрізано 5 шнурів, а від Гнетимівки — 35 шнурів, які також було приєднано до Гришок. Неподілене поле, що залишилося між селами Радівці і Гришки розділили по 9 десятин. У результаті кожна частина села мала по 386 шнурів, а напівчастина — Гнетимівка 193 шнури (один шнур міг дорівнювати 43,2 метрам) У 1739 році в Радівцях мешкало 56 шляхетських сімей, в тому числі 30 Радзієвських, і 102 сім'ї селянські. У Радівцях проживали і родинні відгалуження Радзієвських: Яременки (80 осіб), Дащенки (60 осіб), а також Костенки, Негрили, Велентиї, Петренки, Хаци, Мілаші і Радзієвські — всі вони були православними.

У 1861 році царський уряд провів земельну реформу, що була прогресивною на той час, адже селяни звільнялися від кріпосної залежності, могли викупляти земельні наділи і самостійно господарювати на них. Але селяни с. Радівці не змогли скористуватися наданими їм урядом правами, оскільки поміщики Радзієвські, Підгородецькі та інші землевласники не бажали ділити землю, здаючи її в оренду, Станом на 1878 рік 950 десятин землі в с. Радівці перебувало у володінні сім'ї та церкви. Селянам належало близько 800 десятин земельних угідь, що становило близько 42 % загальної площі. Звідси на одну селянську сім'ю припадало не більше як 2 десятини землі, коли один поміщик міг мати 112—200 десятин.

На початку XX ст. Гришки переходять у володіння від Радзієвських до Софії Юрівни Ралле. На 1903 р. загальна площа її земель становила 240 десятин; із них присадибної — 5, ріллі — 190, лісу — 30, невдобреної — 15 десятин; частину земель у Радівцях скупила Ревуцька. Її маєток розташовувався на хуторі Заруддя. У ньому господарював жорстокий до селян орендар Підгородецький.

Станом на 1905 рік чисельність жителів с. Радівці становила 2339 осіб, із них дворян — 392 особи. У 1907—1911 роках була проведена земельна реформа, що сприяла створенню хуторських поселень. На початку XX століття біля села Радівці таких хуторів було більше десяти, зокрема, це — Стреків, Грабник, Заруддя, хутір Шевченка, Згар, Деркачі та інші.

Світлини

Відомі уродженці

Каспрук Арсен Арсенович (1919—1982) — український письменник і вчений-літературознавець. Дослідник класичної української поезії.

Посилання Погода в селі Стреків