Федеральний президент Республіки Австрія () — голова Австрійської Республіки. Хоча юридично Конституція наділяє його великою владою, на практиці президент є переважно церемоніальною та символічною фігурою.

Офіс президента було засновано в 1920 році після розпаду Австро-Угорської імперії та монархії Габсбургів у 1918 році. Як глава держави, президент змінив голову Установчих зборів, постмонархічного тимчасового законодавчого органу. Спочатку він мав обиратися безпосередньо австрійським народом шляхом загального голосування кожні шість років, натомість до 1951 року президент призначався законодавчими Федеральними зборами, допоки Теодор Кернер став першим всенародно обраним президентом. З моменту запровадження всенародного голосування лише висуванці Соціал-демократичної та Народної партій були обрані президентами, за винятком чинного Президента Александера ван дер Беллена з партії Зелених.

Президент призначає канцлера, віцеканцлера, міністрів, державних секретарів і суддів Верховного суду. Президент також може в будь-який час усунути канцлера та Кабмін. Крім того, президент підписує закони та має право розпускати Національну раду та Ландтаг, підписувати договори з іноземними державами, видавати надзвичайні укази та командувати Збройними силами. Однак більшість із цих президентських повноважень ніколи не застосовувалися. Крім того, президент займає перше місце за порядком старшинства в Австрії, попереду президії Національної ради та канцлера.

Головною резиденцією та робочим місцем президента є Леопольдинське крило імператорського палацу Гофбург, розташоване у Відні.

Історія

Передумова До розпаду багатонаціональної Австро-Угорської імперії наприкінці Першої світової війни те, що зараз є Австрійською Республікою, було частиною монархії з імператором як главою держави та головою виконавчої влади. Імперія почала розпадатися наприкінці 1917 року і згодом перетворилася на низку незалежних окремих держав.

Оскільки імператор став практично безправним, члени нижньої палати Імперської ради, які представляли Цислейтанію, етнічно німецькі провінції імперії, 21 жовтня 1918 року зібрали Тимчасові народні збори. Тоді було призначено трьох рівноправних голів, одним із яких був Карл Зейц, а також засновано Державну раду для управління виконавчою владою країни.

11 листопада імператор Карл I розпустив імператорський кабінет і офіційно відмовився від будь-якої участі в урядових справах, але не зрікся престолу, розглядаючи цей крок лише як тимчасову перерву від свого правління. Однак наступного дня Національні збори проголосили Німецько-Австрійську Республіку, таким чином фактично поклавши край монархії. Державна рада прийняла на себе інші повноваження та обов'язки імператора того дня, тоді як три голови асамблеї — як голови Державної ради — стали колективним главою держави.

Створення 4 березня 1919 року Установчі національні збори, перший парламент, який обирався загальним голосуванням, зібрались і призначили Карла Зейца своїм головою днем пізніше. Національна асамблея розпустила Державну раду 15 березня — отже, Зейц став одноосібним главою держави — і того ж року розпочала розробку нової Конституції. Християнсько-соціальна партія виступала за створення президентської влади з широкими виконавчими повноваженнями, подібними до повноважень президента Веймарської республіки. Проте Соціал-демократична робітнича партія, побоюючись, що такий президент стане «замінним імператором», виступила за повернення до президії парламенту, яка діятиме як колективний глава держави. Зрештою творці Конституції обрали президентську владу, яка є окремою від законодавчої влади, але не має навіть номінальної влади.

1 жовтня Федеральний конституційний закон, центральний елемент нової Конституції, був ратифікований Національною асамблеєю, а 10 листопада він набув чинності, зробивши Зейца фактично президентом Австрії . Нова Конституція встановила, що президент обирається Федеральними зборами, спільним засіданням обох палат нині двопалатного парламенту. 9 грудня 1920 року Федеральні збори обрали Міхаеля Гайніша першим президентом Австрії.

Перша республіка

Парламентська система, встановлена ​​новою Конституцією, була вкрай непопулярною серед населення країни. Це призвело до різкого зростання підтримки авторитарного та воєнізованого руху Хаймвер (), який віддавав перевагу системі, що надає значно більше повноважень президенту. 7 грудня 1929 року під зростаючим тиском Геймверу до Конституції було внесено поправки, які надали президенту повну виконавчу та законодавчу владу. Хоча більшість цих повноважень мали здійснюватися через міністрів, на папері президент тепер мав повноваження, еквівалентні повноваженням президентів у президентських системах. Він також закликав до обрання посади шляхом всенародного голосування та подовжив термін повноважень президента до шести років. Перші вибори були призначені на 1934 рік. Однак через фінансові наслідки Великої депресії всі партії погодилися зупинити вибори на користь переобрання Вільгельма Мікласа Федеральними зборами.

Через три роки Енгельберт Дольфус і Вітчизняний фронт повністю знищили австрійський парламентаризм, офіційно анулювавши Конституцію 1 травня 1934 року. На зміну їй прийшла авторитарна та корпоративна система правління, яка зосередила владу в руках канцлера, а не Президента. Мікласа позбавили повноважень, які він отримав у 1929 році, але його все одно залишили діяти як номінальний керівник заради інституційної спадкоємності. Однак він зовсім немав повноважень; під час кризи аншлюсу він чинив один із найжорсткіших опорів вимогам нацистівWilliam Shirer, The Rise and Fall of the Third Reich (Touchstone Edition) (New York: Simon & Schuster, 1990). Технічно він залишався на посаді до 13 березня 1938 року, коли Австрія була анексована нацистською Німеччиною. Таким чином країна втратила свій суверенітет.

Коли Австрія була відновлена як незалежна держава 27 квітня 1945 року, партійні лідери, які сформували тимчасовий уряд, вирішивши не створювати нову Конституцію, відновили Конституцію 1920 року з поправками 1929 року. Незважаючи на те, що ця редакція все ще була дещо суперечливою на той момент, вона стала частиною конституційної системи Австрії, надаючи їй принаймні деяку вкрай необхідну форму демократичної легітимності. Лідери партії також побоювалися, що тривала дискусія може спровокувати Червону армію, яка тоді контролювала Відень, запровадити в країні комуністичний лад. Таким чином Конституція, яка вступила в силу 1 травня, все ще містила положення про всенародне обрання президента. У листопаді 1945 року на парламентських виборах Федеральна асамблея тимчасово призупинила це положення та призначила Карла Реннера президентом Австрії з 20 грудня. Це рішення було вмотивовано головним чином відсутністю грошей. Починаючи з обрання Реннера Теодора Кернера в 1951 році, усі президенти фактично обиралися народом .

Друга республіка Після відновлення республіки президенти почали відігравати дедалі пасивнішу роль у повсякденній політиці та майже ніколи не потрапляти в центр уваги преси, за винятком президентських виборів і політичних потрясінь. Помітним винятком був Курт Вальдгайм, який став предметом внутрішніх і міжнародних суперечок через його службу в збройних силах нацистської Німеччини та воєнізованому крилі нацистської партії, що привернула широку увагу громадськості. Іншим винятком був Томас Клестіль, який намагався взяти на себе набагато активнішу політичну роль; він закликав велику коаліцію залишитися при владі та вимагав представляти Австрію в Європейській Раді, але зрештою він зазнав невдачі. Александер Ван дер Беллен (з Партії Зелених) став першим президентом, який не був пов'язаний із жодною з двох домінуючих партій — Соціал-демократичною та Народною партіями — і першим президентом, який відправив у відставку канцлера, а також цілий Кабінет міністрів.

Вибори

Процедура Президент Австрії обирається всенародним голосуванням строком на шість років і обмежується двома термінами поспіль. Голосування відкрите для всіх людей, які мають право голосу на загальних парламентських виборах, що на практиці означає, що виборче право є загальним для всіх громадян Австрії старше шістнадцяти років, які не були засуджені на позбавлення волі на строк більше одного року (незважаючи на це, вони знову отримують право голосу через шість місяців після звільнення з в'язниці).

До 1 жовтня 2011 року, за винятком членів будь-яких правлячих або колишніх правлячих династичних домів (запобіжний захід проти монархічної підривної діяльності, спрямований насамперед на членів дому Габсбургів), кожен, хто має право голосу на виборах до Національної ради та за віком не менше 35 років, має право бути президентом. Виключення правлячих або колишніх правлячих династій було скасовано в рамках поправки до закону про право голосу () у 2011 році завдяки ініціативі Ульріха Габсбурга-Лотрингського.

Президент обирається за двотуровою системою. Це означає, що якщо жоден кандидат не отримує абсолютну більшість (тобто більше 50 %) голосів, поданих у першому турі, то відбувається повторне голосування, в якому можуть балотуватися лише ті два кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів під час першого туру. Проте конституція також передбачає, що група, яка висуває одного з цих двох кандидатів, може натомість висунути альтернативного кандидата в другому турі. Якщо на президентських виборах балотується лише один кандидат, електорат має можливість проголосувати або за нього, або відхилити кандидата на референдумі.

Перебуваючи на посаді, президент не може належати до виборного органу чи займати будь-яку іншу посаду.

Присяга Стаття 62 Конституції Австрії передбачає, що президент повинен принести наступну присягу або підтвердити свою посаду в присутності Федеральних зборів (хоча додавання релігійних переконань допустимо):Я урочисто присягаю сумлінно дотримуватися Конституції та всіх законів Республіки та виконувати свій обов'язок у міру моїх знань і сумління.

Останні вибори

Повноваження та обов'язки Президентство, а також його повноваження та обов'язки встановлені Федеральним конституційним законом, тоді як певні додаткові повноваження можуть бути створені статутним законом, судовим тлумаченням, конвенцією чи прецедентом.

Виконавча роль

Призначення Кабінету Міністрів Президент призначає канцлера, віцеканцлера та міністрів, які разом утворюють кабінет міністрів Австрії.

Нова Національна рада, потужна нижня палата парламенту, обирається принаймні кожні п'ять років загальним голосуванням. Після таких виборів президент традиційно доручає кандидату в канцлери від партії, яка отримала або абсолютну більшість, або більшість місць, сформувати новий кабінет. Теоретично президент міг призначити будь-якого повнолітнього громадянина (з деякими незначними обмеженнями) канцлером Австрії. Однак Національна рада може в будь-який момент висловити недовіру канцлеру, міністру або всьому Кабінету міністрів, таким чином суттєво обмежуючи фактичні можливості президента.

Якщо партія-переможець не отримала абсолютної більшості, лідер партії-переможця шукатиме молодшого партнера по коаліції, щоб створити політично стабільний Кабінет міністрів, який заручиться підтримкою Національної ради. Цей процес розпочнеться серією досить коротких «дослідницьких обговорень» () з усіма сторонами, які зазвичай тривають кілька тижнів. Протягом цього часу лідер партії-переможця зазвичай шукатиме угоди з партією, яка вимагає найменше міністерських постів і найбільше готова йти на компроміс. Після того, як його буде визначено, лідер партії-переможця згодом вступить у більш серйозні та всебічні «коаліційні переговори» () з цією стороною, що зазвичай триває кілька місяців. Під час коаліційних переговорів обидві сторони переважно розробляють порядок денний кабінету (), коаліційний договір () і список міністрів (), який визначає склад кабінету. Лідер партії молодшої коаліції зазвичай претендує на посаду віцеканцлера та додаткову посаду міністра.