Франка Онгаро (, , Венеція — , там же) — італійська психіатриня. Одна з лідерок руху «Демократична психіатрія» поряд зі своїм чоловіком Франком Базальєю.

Біографія Народилася 15 вересня 1928 року у Венеції, співпрацювала з низкою видань, які писали про італійський та світовий психіатричний досвід, і за незмінної участі свого чоловіка виконувала редагування низки книг з цих тем, зокрема «Загибелі класу» та «Заворушення».

Ранні інтереси після закінчення школи у рідному місті пов'язані переважно з літературою. З 1959 до 1963 рік опублікувала перекази «Одіссеї» (з ілюстраціями Хуго Пратта) та роману Луїзи Мей Олкотт «Маленькі жінки» під назвою «Листи маленьких», а також кілька власних оповідань для дітей.

Її життя як жінки та як письменниці змінилося після знайомства з Франком Базальєю, яке закінчилося шлюбом у 1953 році, розпочавши у другій половині 60-х років XX століття «психіатричну революцію» з психіатричної лікарні Гориції.

З групою лікарів-психіатрів і представників інтелігенції, які згуртувалися навколо неї та її чоловіка, займалася написанням, редагуванням і перекладом текстів, які згодом стали документальним матеріалом про перші етапи роботи, завдяки якій у Гориції почалося руйнування основ лікарняного інституту та через кілька років було прийнято Закон 180, що поклав край добі психіатричних лікарень в Італії. Брала участь у революційному досвіді введенню режиму відкритих дверей у психіатричних лікарнях і залишила про нього свої спогади:

У будь-якому разі, і я бачила, яке значення і який результат для дійсно страждальних людей несуть участь у проєкті, спільна надія на життя, укладена у спільних діях, де на тебе навалюється безліч практичних, інтелектуальних й емоційних труднощів, у яких змішуються серйозність і радість, і твої проблеми вирішуються і розчиняються у проблемах інших людей, з якими ти їх ділиш. При цьому здоров'я та хвороба можуть поєднуватися з гідною людини якістю життя, соціальними зв'язками, відносинами, прийняттям себе й інших, участю у громадському проєкті, який здатний швидше об'єднати нас, ніж розділити та залишити в ізоляції.

Після раптової смерті чоловіка у 1980 році займалася збереженням його спадщини, продовжуючи боротьбу за гуманізацію психіатричної допомоги перш за все на політичному рівні. З 1984 до 1991 рік протягом двох термінів була членом Сенату Італії дев'ятого скликання від Незалежних лівих і, як автор законопроєкту про реалізацію Закону 180, на базі якого у 1989 році був створений основний текст першого «Цільового проєкту психічної допомоги», відігравала провідну роль у парламентських і культурних дебатах щодо застосування принципів, встановлених у результаті психіатричної реформи. Знялася у посвяченому її чоловікові фільмі «Діячі науки: Франко Базалья», де сказала кілька важливих слів про значення реформи психіатрії в Італії:

Йшлося не про зміну теорії, про зміну погляду на концепцію хвороби. Йшлося про конкретну зміну життєвих можливостей, можливостей налагодити взаємини між хворими й оточенням, можливостей брати участь у проєкті, життєвих можливостей. Тому питання було не в тому, щоб давати різні визначення психічному захворюванню, знаходити різні практичні методи. Питання полягало у тому, щоб спробувати здійснити зміни шляхом формування іншої концепції здоров'я, іншої концепції хвороби, іншої концепції взаємин, прийняття, можливого співіснування у конкретних сферах повсякденного життя, які ближче до дому, ніж до лікарні. Психічно хворий не потребує лікарняного ліжка: це було великим прозрінням.

Брала участь у підготовці різноманітних регіональних постанов, які насамперед стосувалися культури прийому психіатричних пацієнтів у різних районах країни.

Франко Онгаро Базалья написала також низку доповідей з жіночого питання, зібраних у 1981 році у книзі «Голос».

Поряд із численними національними та міжнародними нагородами отримала премію Іва Пелісера від Міжнародної академії права та психічного здоров'я у липні 2000 року та Почесний ступінь у галузі політичних наук в Університеті Сассарі у квітні 2001 року.

Померла Франка Онгаро Базалья після тривалої хвороби 13 січня 2005 у віці 77 років у Венеції.

Праці Її твори, власні чи написані у співавторстві з чоловіком, стосуються філософських і соціальних проблем сучасної медицини та медичних установ, біоетики, умов життя жінки та практики перетворення інститутів.

Праці, написані у співавторстві з Франком Базальєю

Che cos'è la psichiatria, Einaudi, Torino (1967); L'istituzione negata, Einaudi, Torino (1968); Morire di classe, Einaudi, Torino (1969); La maggioranza deviante, Einaudi, Torino (1971); Crimini di pace, Einaudi, Torino (1975).

Найбільш важливі переклади

Goffman, Erving, Asylums, Einaudi, Torino (1969); Goffman, Erving, Il comportamento in pubblico, Einaudi, Torino (1971); Bermann, Gregorio, La salute mentale в Cina, Einaudi, Torino (1972).

Власні роботи, опубліковані у збірниках й окремими книгами

Le parole della medicina, Einaudi, Torino (1979); Salute/malattia, Einaudi, Torino (1982); Manicomio perché?, Emme Edizioni, Milano (1982); Una voce: riflessioni sulla donna, Il Saggiatore, Milano (1982); Vita e carriera di Mario Tommasini burocrate scomodo narrate da lui medesimo, Editori Riuniti, Roma (1987); Eutanasia, в «Democrazia e Diritto», nn. 4-5 (1988); Eutanasia. Libertà di scelta e limiti del consenso, in Dameno, Roberta e Verga, Massimiliano (a cura di), Finzioni e utopie. Diritto e diritti nella società contemporanea, Guerrini, Milano (2001).

Крім того, виконала редакторську роботу під час підготовки до публікації у видавництві «Einaudi» «Праць» Франка Базальї у двох томах (1981–1982), а також біографічної книги «Франко Базалья: Утопія, втілена в реальність» (2005).

Примітки

Посилання