Остання подорож «Карлука», флагмана канадської арктичної експедиції 1913—1916 років завершилася втратою судна і подальшою смертю майже половини його екіпажу. 13 липня 1913 року бригантина, яку раніше використовували як китобійне судно, вирушила досліджувати острів Гершел у морі Бофорта. 13 серпня 1913 року, за 300 кілометрів від місця призначення, «Карлук» затисло льодами і він почав повільний дрейф на захід. Після довгого дрейфу через море Бофорта і Чукотське море 10 січня 1914 року бригантину розчавило льодом і вона затонула. Кілька місяців екіпаж та учасники експедиції боролися за виживання, спочатку на льоду, а потім на берегах острова Врангеля. Перш ніж надійшла допомога, одинадцять людей померло.

Канадська арктична експедиція, яку організував антрополог Вільялмур Стефансон, мала як наукові, так і географічні цілі. 19 вересня шестеро людей, серед яких і Стефансон, вирушили на полювання, проте через дрейф льодів не змогли повернутися на судно. Капітан корабля Роберт Бартлетт організував піший перехід до острова Врангеля, розташованого за 80 миль (130 км). Умови були важкими та небезпечними; дві групи по чотири особи в кожній не дісталися острова.

Після того, як всі, хто вижив, досягли узбережжя, Барлетт і мисливець ескімос удвох вирушили по льоду на материк по допомогу. За кілька тижнів вони успішно досягли узбережжя Аляски, але льодові умови не дозволили почати негайну рятувальну експедицію. Декілька спроб виявилася невдалими. З 15 людей, що залишилися на острові Врангеля, троє загинули. Ті, хто вижив, добували собі їжу полюванням і їх врятували лише у вересні 1914 року.

Канадська арктична експедиція

Контекст Канадська арктична експедиція 1913 року була задумана Вільяльмуром Стефанссоном, антропологом ісландського походження, який народився в Канаді та жив у Сполучених Штатах. Між 1906 і 1912 роками він провів більшу частину свого часу, вивчаючи інуїтів на півночі Канади. Його польова робота дала початок першій детальній інформації про спосіб життя та культуру мідних інуїтів.. Після повернення Стефанссон розробив плани іншої експедиції, щоб продовжити дослідження Арктики. Національне географічне товариство (NGS) у Вашингтоні та Американський музей природної історії в Нью-Йорку зобов'язалися профінансувати його в розмірі 45 000 доларів США, або приблизно 750 000 доларів США 2010 року. Однак він бажає розширити цей проект, включивши в нього географічні дослідження моря Бофорта, яке на той час було ще terra incognita. Для цих нових цілей він потребував більше коштів і звернувся до уряду Канади з проханням про допомогу.

Вся територія, відома як Висока Арктика, є предметом претензій на суверенітет не лише з боку Канади, а й з боку Норвегії та Сполучених Штатів. Тому канадський уряд побоювався, що фінансована США експедиція дасть Сполученим Штатам право претендувати на будь-яку нову територію, яка може бути відкрита в морі Бофорта: в результаті, коли канадський прем'єр-міністр Роберт Лейрд Борден зустрівся зі Стефанссоном в Оттаві в лютому 1913 р., він оголосив, що Канада бажає профінансувати всю експедицію. Уряд Канади сподівається завдяки цьому зміцнити свій суверенітет над нинішнім Канадським Арктичним архіпелагом.. Американці погодилися відступити за умови, що NGS зможе взяти на себе експедицію, якщо Стефанссон фактично не поїде в червні 1913 року. Таким чином, ця умова встановила суворий термін, що призвело до певного поспіху в підготовці до поїздки, хоча Стефанссон стверджує в його звіт 1921 року про те, що він «[передбачив] усі можливі випадки».

Цілі і стратегія

Фінансова участь канадського уряду означає зміну характеру експедиції, вона повинна була зробити більший акцент на географічних дослідженнях, тоді як початкова мета орієнтувала її на етнологічні та наукові дослідження. У листі до канадської «Victoria Daily Times» Стефанссон викладає ці чіткі цілі. Основна мета — дослідити «територію приблизно в один мільйон квадратних миль, яка представлена ​​білими плямами на нашій карті і яка лежить між Аляскою та Північним полюсом». Експедиція також має на меті провести найповніше наукове дослідження Арктики, яке коли-небудь проводилося. Передбачається, що північна група шукатиме нові землі, тоді як південна група, головним чином наземна та під керівництвом зоолога Рудольфа Мартіна Андерсона, проводитиме польові дослідження та антропологічні дослідження на островах біля північного узбережжя Канади.

Корабель північної групи «Карлук» повинен відплисти від північного узбережжя Канади, доки не досягне суші або не буде зупинений льодом. Група повинна дослідити будь-яку землю, яка може зустрітися, або, якщо це не вдасться, слідувати межі льоду на схід і спробувати зимувати на острові Бенкс або острові Принца Патріка. Якщо корабель застрягне в льоду і буде змушений дрейфувати, команда повинна вивчати напрямок арктичних течій і виконувати програму океанографічних досліджень. Тим часом південна група Андерсона мала продовжувати антропологічні дослідження серед інуїтів міді, збирати зразки арктичної флори та фауни, проводити геологічні дослідження та шукати відкриті судноплавні шляхи в надії встановити нові торговельні шляхи.

Організація і члени експедиції

План Стефанссона полягав у тому, щоб відправити два кораблі експедиції, «Карлук» і «Аляска», на китобійну станцію на острові Гершель для остаточного формування північної та південної груп і розподілу обладнання та провіанту. Але поспіх (пов'язаний зі стислими термінами, встановленими Національним географічним товариством) викликав деякі занепокоєння серед учасників експедиції щодо постачання їжі, одягу та обладнання. Стефанссон з'являється лише епізодично протягом тижнів інтенсивної діяльності, які передують від'їзду, і він лише дуже частково ділиться своїми проектами зі своєю командою; він відкидає ці побоювання, які він описує як «нахабні та нелояльні». Між Стефанссоном і вченими виникли суперечки щодо командування: Геологічна служба Канади, яка надала чотирьох вчених для експедиції, хотіла, щоб ці люди залишалися під її керівництвом, а не під керівництвом Стефанссона. Керівник південної групи Рудольф Андерсон погрожував піти у відставку, якщо Стефанссон зажадає права на публікацію всіх особистих щоденників учасників експедиції.

Науковий колектив, який складається з провідних спеціалістів у своїх галузях, включає громадян Сполучених Штатів, Данії, Норвегії, Франції, Великої Британії та її імперії. Однак лише двоє з них коли-небудь мали досвід полярного світу: Алістер Маккей, медичний офіцер експедиції, відвідав Антарктиду під час експедиції Німрода Ернеста Шеклтона (1907—1909) і, таким чином, належав до групи, яка виявила розташування магнітного полюса Півдня.. Крім того, Джеймс Мюррей, також ветеран експедиції Німрода, є океанографом Стефанссона. Серед молодих членів наукової групи є Вільям Лейрд Мак-Кінлей, вчитель природничих наук із Глазго, якого рекомендував шотландський дослідник Вільям Спірс Брюс, і Б'ярн Мамен, чемпіон з лижного спорту з Крістіанії (Осло), Норвегія, якого найняли лісником, незважаючи на брак досвіду в науковій сфері.

Спочатку Стефанссон хотів довірити керівництво «Карлуком» (корабель, призначений для північної команди) командиру американського китобійного судна Крістіану Теодору Педерсену. Але коли Педерсен відхилив цю пропозицію, посаду капітана було запропоновано Роберту Бартлетту, досвідченому полярному мореплавцю, який народився на Ньюфаундленді і який командував кораблем Роберта Пірі під час його полярної експедиції 1909 року. Однак у Бартлетта не було часу вибрати екіпаж Карлук, який був спішно завербований у доках арсеналу Есквімальт у Британській Колумбії. Пізніше Мак-Кінлей писав про моряків, що «один був підтвердженим наркоманом […] інший страждав від венеричного захворювання, і, незважаючи на наказ про заборону [брати] алкоголь на борт, принаймні двоє [принесли трохи потай]». Для Мак-Кінлі цій команді бракує якостей, необхідних для того, щоб протистояти труднощам наступних місяців; ці занепокоєння поділяв Бартлетт, першим рішенням якого, коли він прибув до Есквімальта, було звільнити другого капітана за некомпетентність. Замість нього він назвав двадцятидворічного Олександра «Сенді» Андерсона.

Кораблі Карлук був обраний Педерсеном і придбаний Стефанссоном за 10 000 доларів США, що було дуже хорошою ціною. Вибір було зроблено з чотирьох доступних кораблів, серед яких, за словами Педерсена, Карлук був «найміцнішим і найкращим для їхньої цілі». Бартлетт, однак, глибоко сумнівається щодо його придатності для тривалої навігації в Арктиці. Цей корабель, бригантина, побудована 29 років тому, має 39 метрів у довжину та 7 метрів у ширину. Спочатку він був побудований для рибної промисловості на Алеутських островах («Карлук» — алеутське слово для риби), потім його корпус був покритий «залізним деревом», щоб переобладнати його для китобійного промислу. Незважаючи на те, що він використовувався для чотирнадцяти китобійних кампаній в Арктиці, включаючи шість зимівель (saisir " Karluk ")., він не був розроблений, щоб витримувати тривалий тиск льоду, і йому не вистачало потужності двигуна, щоб змусити пройти. Письменниця та журналіст Дженніфер Нівен у своїй розповіді про експедицію вважає, що «Карлук» «далекий від потужного арктичного корабля, який багато людей уявляли».

Корабель поступив на ремонт на верф Ескімолт, де він залишався протягом квітня та травня 1913 року. Коли Бартлетт прибув на початку червня, він негайно наказав провести додаткові ремонтні роботи. На додаток до «Карлука», Стефанссон наосліп придбав невелику бензинову шхуну «Аляска», щоб служити судном постачання для південної команди, яка мала бути переважно наземною. Другу шхуну «Мері Сакс» було придбано для його підтримки, коли складського простору на «Алясці» виявилося недостатньо. Мак-Кінлей зазначив, що в плутанині, яка характеризувала відправлення експедиції, ніхто не звернув уваги на те, як люди чи обладнання були розподілені між різними кораблями. Таким чином, антропологи Анрі Беша та Даймонд Дженнесс, обидва призначені до південної команди, опинилися на кораблі «Карлук», а їхнє обладнання було на борту «Аляски». Сам Мак-Кінлей, піднявшись на борт «Карлука» як магнітний спостерігач, виявив, що більшість його обладнання знаходиться на Алясці. Стефанссон пояснює, що є плани реорганізувати все це, коли кораблі досягнуть запланованої зустрічі на острові Гершель, але це мало заспокоює Мак-Кінлі, який боїться найгіршого, якщо експедиція не прибуде на острів Гершель, як було заплановано.

До острова Гершель «Карлук» покинув Есквімальт 17 червня 1913 року, прямуючи на північ до Аляски. Безпосередній пункт призначення — Ном на узбережжі Берингового моря. З самого початку виникли проблеми з рульовим механізмом і двигунами, обидва потребували частих перевірок. 2 липня «Карлук» досяг Берингового моря в мряці та тумані, що супроводжувалося швидким падінням температури. Через шість днів він прибув до Ному, де знайшов «Аляску» та «Мері Сакс». Коли кораблі були завантажені в порту Ном, деякі вчені попросили зустрічі зі Стефанссоном, щоб уточнити плани експедиції, особливо щодо північної команди, чий графік залишався невизначеним. Ця зустріч не увінчалася успіхом: поведінка їх керівника шокувала кількох учасників експедиції, деякі навіть погрожували не йти далі. У пресі повідомляється, що Стефанссон сказав, що він очікував, що «Карлук» буде розчавлений льодом, і що життя його співробітників були другорядними по відношенню до наукової роботи, яка буде виконуватися: але Стефанссон відмовляється пояснювати ці звинувачення, а також він не погодився надати додаткові подробиці щодо своїх планів щодо північної команди. Однак, незважаючи на занепокоєння та розчарування вчених, жоден не подав у відставку.