Оста́пківці — село в Україні, у Городоцькій міській громаді Хмельницького району Хмельницької області. Населення становить 375 осіб.
Топонімічні і географічні дані Село Остапківці розташоване на правобережжі і частково на лівобережжі річкової долини, а також на схилах, що прилягають до річки Смотрич.
Рельєф характерний для Подільської височини: має горбисто-хвилясту поверхню, розчленовану долинами і глибокими ярами, що утворюються розмивами пухких порід текучими водами. Давні кристалічні породи розташовані близько до поверхні, а в багатьох місцях на берегах р. Смотрич виходять на поверхню. Поверхня правобережжя вкрита родючими чорноземними ґрунтами, а лівобережжя — глинистими.
В надрах поверхні є великі запаси будівельного і вапнякового каменю, піску, глини, а в долині р. Смотрич — торфу, який частково використовувався населенням як паливо.
Половину села оточує державний ліс, що розкинувся на декілька кілометрів вздовж берегів Смотрича.
Відомості з найдавніших часів до 1917 року
На території Остапковець в далекому минулому існувало поселення первісної людини. На лівому березі р. Смотрич від 200 до 600 метрів до річки на схилі поля, урочище «За Гончаром», яке зараз входить до польової сівозміни, траплялися залишки битого посуду з глини, а учнями місцевої школи знайдено під час оранки поля кам'яні знаряддя праці первісних людей, які передані в Городоцький краєзнавчий музей.
Про дату виникнення села достовірних матеріалів не збереглося, але окремі згадки і перекази свідчать про виникнення села в XIV ст. Село поділялось на три частини і мало окремі назви: Сікрищина, Яморщина і Горбанівка. Сліди стародавнього кладовища на Сікрищині і Горбанівці збереглись дотепер, але зараз на місці цих кладовищ розташоване село і городи. Село належало заможним козакам серед яких був і козак з іменем Остап. Під час турецького нашестя село було зруйновано, а населення частково знищене, а частково — продане в рабство. Населення села разом з козаком Остапом героїчно чинило опір загарбникам і в нерівному бою козак Остап загинув. Могила-курган козака Остапа досі зберігається поблизу села. Із всього села тоді залишилось лише три хати, залишки Остапового села Сікрищини, або Остапове село. Ймовірно, з цього і пішла назва Остапківці.
Про походження села існує також й легенда. Коли турки на території села збудували собі замок, то щороку почали набирати в гареми та служниці сотні дівчат. Після кількох років нещадного панування у селі вже майже не лунали дзвінкі дівочі голоси. І от одного разу хан забрав останніх молодих дівчат до себе в гарем, серед яких була й кохана молодого хлопця, якого звали Остап. Не втерпівши цього, він зібрав ватагу молодих хлопців і вибив турків з замку. На його честь й було названо село.
Село багато разів було ареною битв і це завдавало великої шкоди населенню. Турки на території села побудували фортечні укріплення, сліди яких збереглись до наших днів. Це місце отримало назву «Замчисько», на місці якого після Другої світової війни робились археологічні дослідження. В наш час місцеві жителі на цьому місці знаходять наконечники стріл, серпи, рештки посуду тощо. Крім цього підземні тунелі, що вели до «Астерії», також свідчать про великі оборонні роботи на території села в минулому.
На території с. Остапковець і його околиць є низка пам'яток, які свідчать про минуле села: між селами Остапківці і Варівці є так звана Остапова могила. Старожили, згадуючи народні перекази, твердять, що на цьому місці була фортеця. на місці сучасного критого току, в урочищі «Гринакове поле», була велика могила-курган, при розкопках (зрівнянні площі) якої знайдено бронзовий молоток та інші знаряддя праці (передані в музей м. Кам'янця-Подільського). в урочищі «За Астерією» було багато давніх могил. Їх не розкопували, а лише зрівняли, і зараз ця площа перебуває під садибами місцевого населення. Урочище «Астерія» розташоване на окраїні села біля шляху, що йде з с. Кузьмин до залізничної станції Війтівці. Там проходив торговий шлях і була побудована корчма, у якій до 1910 року проживав єврей Лейбиш. Ця корчма в 1910 році з невідомої причини згоріла. між с. Остапківці і с. Кузьмин у сучасному Кузьминському лісі на правому березі р. Смотрич, на крутому схилі розташоване урочище "Замчисько" ("Камлайщина", "Камлай", «Хандюк»), яке є пам'яткою археології (городищем).
За переказами населення, турецькі завойовники під керівництвом ханів Лая і Дюка, знищивши населений пункт, побудували свої укріплення — Замок, який був оточений великим земляним валом і мав підземні виходи до річки. Про це розповідає народна легенда.
Село було захоплено двома турецькими братами, яких звали Кам і Лай. І збудували вони на схилах обабіч річки по замку. Прокидаючись вранці, вони перегукувались. Лай кричав: "Кам", а Кам — "Лай". І відлуння, яке бігло уздовж урочищем, кричало: "Камлай". З цього нібито й пішла назва урочища.
Це є прикладом народної етимології, натомість документи свідчать про зовсім інше. Зокрема, в інвентарному опису маєтку в селі Остапківці 1811 року сказано: “В имении есть две водяные мукомельницы, одна из коих находится в аренде крестьянина Павла Камлая” (Павло Якович Камлай народився 1772 року на хуторі Дахнівка, а 1797-го був переведений до села Шишківці). Від імені орендаря Павла Камлая і походить одна з назв урочища. Назва “Хандюк” походить від прізвища Кандюк (тобто, син Кандида — старовинне ім'я). Останній теж був орендарем млина Дмитро Полюхович. Як селяни стали ханами // Zbruch, 17.04.2016.
На території села містився маєток поміщиці Залецької, з якого були побудовані підземні ходи, що вели до "Астерії". В 1912 році, за свідченням старожилів була експедиція, яка робила розкопки лише на місці сучасного парку, але про мету і наслідки цих розкопок не могло довідатись найближче оточення поміщиці, у тому числі і її лакей М.Хоптовий, який довгий час проживав в с. Остапківці. З розповіді М.Хоптового відомо, що розкопки були секретними.
До революції 1917 року вся земля (крім 300 га, яка належала селянам) була у власності поміщиці Залецької, яка мала свої володіння в Пруссії, Австрії й Україні. В нашій місцевості до її володінь входили села: Остапківці, Варівці, Немиринці, Олешківці, Нове Поріччя та інші. В Городку, Куманові, Гвардійську та Кузьмині були побудовані на її кошти і належали їй костьоли. Це свідчить про тісний зв'язок поміщиці з католицькою церквою.
В с. Остапківці поміщиця Залецька бувала дуже рідко, тому її володінням опікувався управляючий Павловський, а в палаці жила внучка поміщиці до 1912 року. В цьому році внучка вийшла заміж за князя Чарторійського, який працював при дворі монарха Австро-Угорської імперії і виїхала в Австрію.
Та норовливий князь не сильно побивався про свою дружину та двох дітей. Йому було більше до вподоби полювання, міцна випивка та гарні коханки. Після численних зрад Єлизавета розчарувавшись в подружньому житті повернулась до рідної домівки. Де почала не менш цікаво від князя проводити вільний час. Не раз за чарчиною із сусідніми панками, вона з легкість могла програти в карти 100 га поля, чи стадо худоби.
Поміщиця Залецька і її слуги нещадно експлуатували місцеве населення, а особливо сільську бідноту. Селяни обробляли землю поміщиці, одержуючи за свою працю дуже малу винагороду. Сільська біднота постійно була в борговій залежності від поміщиці, і також сільських багатіїв-куркулів. Злидні, голод, боргова залежність, безправність були постійними супутниками селян і особливо сільської бідноти.
Остапківці до пол. 17 ст належали Гербуртам. У 1629 р Анна Замойська уклала договір з Варварою та Яном Черниківськими про віддачу в заставу сіл Підлісний Олексинець, Тростянець, Басівка та Остапківці.
Сюзана Гербурт з Фельдштина, донька Миколая Гербурта,камянецького каштеляна, вийшовши заміж за Франціска Яна Стадніцького (пом. 1662) внесла маєток до Стадніцьких.
Тереза Стадніцька,донька Станіслава Стадніцького вийшла в 1771 заміж за Тадеуша Грабянку і отримала в посаг Остапківці,Сирватинці,Скіпче,Кремінна,Новосілки,Лісоводи і містечко Купин.Основна усадьба в якій жили Грабянки була — Остапківці. Тут Тереза Стадніцька збудувала палац. Пізніше він був перебудований. При палаці були парки, оранжерея і різні будинки житлового та господарського призначення.
Далі маєток перейшов до молодшого сина Еразма Грабянки, а від нього перейшов єдиній дочці Мартині Грабянка (зам за Олександром Правдіч-Заліським (1825–1903).А потім знов до єдиної доньки Заліським — Марії — Гелени Заліська (1858–1909) (зам. за кн. Здіслашом Чарторийським)- він був останнім власником в Остапківцях.
В Остапківцях був замок Гербуртів або Стадніцьких. За Терези Стадніцькоі він був частково розібраний і перебудований в палац. Від замку залишилася велика зала «Кам'яна» і кілька менших.
Житель села Кулик Пилип, натхненний революцією 1905 року, вирішив влаштувати страйк і в Остапківцях. За розповсюдження пропагандистських листівок селянин Коржиньовський Андрій був заарештований, але потім звільнений. Страйкуючими було спалено один будинок поміщиці та зруйновано цегельню в урочищі «Камлай». Страйк припинили лише після прибуття в село озброєного загону стражників. Було спалено на поміщицькому господарстві конюшню, корівник, свинарню та інші будівні. Під час пожежі згоріло багато тварин, що належали поміщиці.
7 (20) листопада 1917 року, відповідно до Третього Універсалу Української Центральної Ради, увійшло до складу Української Народної Республіки.
Під час національно-визвольних змагань село кілька разів переходило під контроль різних армій. У травні 1920 р. владу в селі за допомогою армії С.М.Будьонного остаточно захопили комуністи.
Село в міжвоєнний період
У 1919 році створено КОМНЕЗАМ. Головою комнезаму був обраний А. И. Корженьовський. В 1929 році 19 господарств бідних селян об'єднались в СОЗ. В СОЗі було 96 га. землі і 16 коней. В 1930 році до нього вступило ще 130 господарств селян-бідняків і середняків. До кінця цього ж року в колективне господарство об'єднались понад 60% селянських господарств. В 1930 році СОЗ перетворився в колгосп «Жовтень». Першим його головою обрано Кантоністого Данила Михайловича. Насильницька колективізація відбувалася з опором з боку місцевого населення — було спалено колгоспну конюшню.
Для будівництва колективних приміщень і закупки тяглової сили держава виділила 160 тис. крб. та різні будівельні матеріали. За 1 рік в колгоспі побудували 5 великих приміщень для збереження зерна, тяглової сили, тваринництва. В 1931-32 рр. все населення села об'єднали в колгосп. 9 господарств було «розкуркулено», а їх господарі вислані за межі області.
Назва колгоспу «Жовтень» проіснувала до 1952 року. З 1952 року до 1960 року колгосп називався ім. Мікояна, а з 1960 — ім. Суворова. Колгосп «Жовтень» в довоєнні роки, переборовши труднощі, швидко пішов шляхом піднесення всіх галузей господарства. Валовий збір зернових перевищував 14 тис. цнт., або в 3 рази більше порівняно з валовим збором усіх одноосібних господарств в 1929 р. Колгосп щорічно перевиконував державні плани продажу зерна та інших продуктів. Значно зросла культура землеробства. За допомогою партії і держави колгосп обробляв землі тракторами, комбайнами та іншими сільськогосподарськими машинами, які держава давала колгоспові через МТС. За роки існування колгоспу виросли свої необхідні кадри механізаторів, агрономів, ветпрацівників, які працювали з великою енергією і дбали про щоденне збагачення колгоспу.
Колгосп за вирощення високих врожаїв зернових і технічних культур та досягнення в розвитку громадського тваринництва був нагороджений грамотою Всесоюзної Сільськогосподарської виставки. Трактористи Кузьминської МТС, які працювали в колгоспі — Гаджук Іван Петрович, Кухар Василь Матвійович, Слабий Сергій Якович стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки та їздили у Москву. С. Я. Слабий був нагороджений Великою Срібною медаллю і премійований грошовою винагородою в сумі 500 крб.