Трохим Корнійович Кичко  — радянський релігієзнавець, кандидат філософських наук.

Під час Великої Вітчизняної війни був учасником антинацистського підпілля у Вінниці (але його роль у підпіллі піддавалася сумніву). Після війни спеціалізувався на критиці юдаїзму. Здобув міжнародну популярність після видання в 1963 році антирелігійної книги «Іудаїзм без прикрас».

Біографія Народився 1905 року. Вступив до ВКП(б) у 1928 році. До війни працював в апараті компартії України, потім у Київському обласному управлінні міліції . У вересні 1938 року був заарештований НКВС , але звільнений через рік через недоведеність звинувачень.

Під час німецько-радянської війни перебував на окупованій німцями території з вересня 1941 року до березня 1944 року. Був у німецькому полоні та випущений 18 жовтня 1941 року з Київського табору під прізвищем Самсонов. Брав участь у антинацистському підпіллі у Вінниці.

Після війни працював старшим викладачем кафедри основ марксизму-ленінізму у Київському технологічному інституті легкої промисловості. 1948 року був звільнений нібито за «пропаганду буржуазно-націоналістичної ідеології» під час лекції «Націоналістична сутність школи Грушевського». У тому ж році в ході конфлікту між двома групами колишніх підпільників був виключений з ВКП(б) «за негідну поведінку в період перебування на окупованій території».

З 1950 року працював лектором Київського обласного лекційного бюро товариства «Знання».

У 1952 році колишній партизанський командир Дмитро Медведєв у повісті «На берегах Південного Бугу», де Кичко був виведений під прізвищем Квітко, писав, що він керував антинацистським вінницьким підпіллям, приведено по . Пізніше у статті «Розкриємо псевдоніми» Озябкіної та Зарудного спочатку у «Вінницькій правді», а потім у «Літературній газеті», стверджувалося, що Кичко «незаслужено намагався видати себе за учасника підпілля, а насправді співпрацював із окупантами», приведено по .

Партійні органи понад півтора року розбиралися з цими звинуваченнями. 29 вересня 1954 був відновлений у партії. 28 грудня 1954 року «Вінницька правда» опублікувала спростування, в якому вказувалося, що Кичко справді був підпільником, проте Медведєв у своїй повісті «перебільшив справжню роль» Кичко у підпільному русі, приведено по . Тим не менш, на довгі роки отримав стійку репутацію людини, яка «забруднилася в колабораціонізмі». Так, письменник Віктор Некрасов у 1964 році у листуванні з оглядачем Бі-бі-сі Сєвою Новгородцевим стверджував, що «цей тип був у роки окупації директором вінницького кінотеатру у німців. Він уцілів і процвітає, тому що є заслуги, які в очах наших антисемітів переважують навіть відкриту співпрацю з ворогом».

Надалі викладав марксизм-ленінізм, науковий атеїзм та політекономію у Київському технологічному інституті легкої промисловості, до початку 1980-х читав лекції за заявками Київського міського комітету компартії України .

Помер у 1982 році у віці 77 років.

Пропагандистська робота Наприкінці 1950-х тиражем 40 тис. прим. вийшла його брошура «Іудейська релігія, її походження і суть». Це була перша книга про юдаїзм, видана в Україні після 1949. Брошура була помічена за межами СРСР. Зокрема, про неї вийшов критичний відгук у газеті The New York Times, а в агентстві United Press був опублікований матеріал під назвою «Потік лайки проти юдаїзму ллється в Україні».

У 1961 році Кичко захистив у Києві дисертацію на звання кандидата філософських наук, тема дисертації «Сучасний іудаїзм та його реакційна роль». Надалі також спеціалізувався на критиці юдаїзму. У рамках такої критики намагався пов'язати юдаїзм з сіонізмом та антисемітськими теоріями змови. Його публікації неодноразово критикували за межами СРСР. Найскандальнішою стала книга «Іудаїзм без прикрас», видана у жовтні 1963 року Академією наук Української РСР. Вона викликала бурхливі протести на Заході, у тому числі серед єврейських та правозахисних організацій, а також у комуністів США та Західної Європи, які вважали її пропагандою антисемітизму. В результаті міжнародного скандалу Ідеологічний відділ ЦК КПРС дав вказівку розкритикувати Кичко за допущені помилки, а книга була вилучена з продажу та бібліотек.

Втім, Кичко відчув підтримку своїх ідей, тому публікував аналогічні матеріали і надалі, особливо після арабо-ізраїльської війни 1967 року. Зокрема, 4 жовтня 1967 року він писав про «міжнародних сіоністських банкірів» у статті «Сіонізм — знаряддя імперіалізму» в газеті «Комсомольськое знамя», а в 1968 році опублікував нову книгу «Юдаїзм і сіонізм». Ця книга була випущена також англійською мовою та використана в рамках антисіоністської та антисемітської кампанії у соціалістичній Польщі. Дослідник радянського релігієзнавства Ганна Марія Басаурі-Зюзіна зазначає, що в цій книзі Кичко використав частину тексту з книги «Іудаїзм без прикрас», як і раніше, «виривав цитати з давнього контексту з їхньою вульгарною інтерпретацією без урахування сучасних традицій іудаїзму».

Наприкінці 1970-х Євген Євсєєв запросив Кичка до авторського колективу монографії «Ідеологія та практика сучасного сіонізму. Критичний аналіз», виданої Інститутом філософії АН СРСР. До початку 1980-х Кичко займався лекційною та публіцистичною діяльністю.

Нагороди У 1968 році як голова науково-методичної ради товариства «Знання» Кичко був нагороджений почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР за досягнення в галузі атеїстичної пропаганди.

Публікації

Книги

Окремі статті

Примітки

Література

№ 7, липень, с. 3-51; № 8, серпень, с. 3-50; № 9, вересень, с. 3-52.

Посилання