«Загу́блена душа́» або «Втра́чена душа́» () — італійсько-французький кінофільм року, драма з елементами джалло та готики, поставлена режисером Діно Різі з італійським актором Вітторіо Ґассманом і французькою акторкою Катрін Деньов в головних ролях, а також й в другорядних ролях. В основі сюжету історія про молодого художника, що приїжджає у Венецію аби навчатися в місцевій академії живопису. Поселившись в будинку своїх дядька та тітки, хлопець починає підозрювати, що за уявним добробутом і забезпеченістю подружжя ховається якась таємниця, а також дізнається, що вдома крім них та економки є хтось ще, адже по ночах з горища чутно фортепіанну мелодію. Стрічка є адаптацією , написаного 1966 року італійським письменником Джованні Арпіно.

Сюжет

19-річний Тіно (), дещо невпевнений, але симпатичний молодий чоловік, приїжджає з глибокої провінції до Венеції, щоб вступити до художньої академії. Він гостює в старовинному палаццо своїх дядьків, що розташований в самому центрі міста на одному з . Дядько хлопця, Фабіо Штольц (Вітторіо Ґассман) — інженер місцевої газової компанії, важливий і відповідальний чоловік, що багато часу проводить на роботі через свою вкрай серйозну посаду. Його дружина, Еліза (Катрін Деньов) — струнка, тендітна жінка зі слабким здоров'ям, яка у всьому підкоряється своєму чоловікові. Попри те, що подружжя Штольців живе у будинку, який належить Елізі, Фабіо ставиться до неї, як до дитини: владно, а часом і з презирством. Тітка зустрічає Тіно з радістю, ніби відчуває ковток свіжого повітря у своєму житті. Приїзд племінника висвітлює ще більше деталей сімейного життя Шольців: Еліза страждає від мігреней і алкоголізму, а чоловік, здається, ненавидить її.

Після обіду синьйора Штольц проводить племінника до його кімнати. За винятком кількох приміщень, в яких живе вона з чоловіком, венеційський особняк майже повністю пустує та розвалюється. У розмові з Елізою Тіно дізнається, що дядьки сплять в окремих кімнатах і виявляє двері, за якими ховаються сходи, що ведуть на горище, після чого тітка попереджає юнака:

Після вечері, вночі, Тіно чує дивні звуки, що доносяться з горища: фортепіанну мелодію, яку, здається, грає дитина. На наступний день, в художній академії Тіно знайомиться з молодою натурницею Лючією (), що позує йому в студії оголеною. Хлопцю стає цікаво дізнатися, що відбувається в цьому таємничому палаццо, і поступово молодик відкриває минуле, яке продовжує переслідувати мешканців будинку. У цьому йому допомагає Лючія.

Одного разу стара економка Аннетта () вирішує допомогти молодику піднятись на горище. Придивившись у вічко замкнених дверей, Тіно бачить дивного чоловіка, дуже схожого на свого дядька. Він бігає у халаті, кидається предметами та, здається, насолоджується розмальовуванням обличчя яскравими фарбами та непристойним висовуванням язика.

Від Аннетти Тіно дізнається, що там, серед своїх старих інструментів і мотлоху, живе божевільний брат Фабіо — Берто, що колись був професором ентомології. Він збожеволів після того, як через нього загинула 10-річна Беба, донька Елізи від попереднього шлюбу, яку він дуже любив. За словами тітки Елізи, Берто настільки був зачарований красою її доньки, що втратив розум і спонукав Бебу кинутися в канал. Відтоді він усамітнився на горищі та більше ніколи не виходив з дому. Фабіо, щоб не дати своєму братові померти в притулку для психічно хворих, піклується про нього: миє, голить і періодично викликає йому повій. Фабіо — єдина людина, яку професор готовий бачити та кому він дозволяє керувати собою.

Однак існує зовсім інша версія історії. За словами дядька Фабіо, коли він одружився з Елізою, вона була вдовою і мала десятирічну доньку, яку він любив, як свою рідну. У пориві ревнощів через невинну прихильність Беби та Фабіо, саме Еліза спричинила смерть своєї доньки від пневмонії. Тіно, вражений історією божевільного Берто, усіма способами намагається зустрітися з чоловіком, але марно. Крім того, хлопець ставить собі питання: «Де могила Беби?» На місцевому кладовищі від неї не залишилося й сліду.

Дедалі більше заінтригований Тіно виявляє ще одну брехню сім'ї Штольц: його дядько вже близько десяти років не ходить на роботу, а проводить дні з друзями, розтринькуючи статки Елізи в казино. Нарешті одного разу Тіно знаходить на горищі двері відчиненими та дізнається приголомшливе пояснення таємниці: ніякого божевільного близнюка Берто не існує… Останнє відкриття Тіно спонукає юнака покинути Венецію, кинути Лючію і живопис.

Знімальна група

Акторський склад

Основний творчий колектив Режисер: Діно Різі; Сценарій: Бернардіно Дзаппоні, Діно Різі; Оператор-постановник: Тоніно Деллі Коллі (Technospes, VistaVision); Музика: Франсіс Ле, аранжував Крістіан Гобер (C.A.M.); Монтаж: ; Художник: .

Знімання Костюми: ; Макіяж: Джуліо Наталучі, Альфонсо Ґола; Зачіски: Джузі Бовіно; Асистент режисера: ; Асистенти художника-постановника: Еціо Ді Монте, ; Оператор: Карло Тафані; Асистент оператора: Сандро Батталья; Асистенти монтажу: Анна Наполі, Лідіа Пасколіні; Звук: Вітторіо Массі; Оператор стріли: Коррадо Вольпічеллі; Монтаж звуку: Романо Кеккаччі; Звукові ефекти: Ренато Марінеллі; Фотограф: Югет Ру; Асистент по костюмах: Антоніо Рандаччо; Керівник сценарію: Беатріче Банфі; Прес-аташе: Марія Руле.

Постпродукція Продюсери: , ; Продакшен-менеджер: Маріо Д'Алессіо; Супервізори продакшену: Альберто Пассоне, Гастоне Де Маттіа; Секретар продакшену: Фаусто Капоцці; Адміністратор: Роберто Меццарома.

Виробництво

Розробка сюжету

1966 року було опубліковано роман () італійського письменника та журналіста Джованні Арпіно. Літературний критик назвав працю Арпіно найбільш «туринською» в порівнянні з іншими. Події повністю відбуваються в Турині, а книга побудована у формі щоденника, схожого на роман (), який приніс славу письменнику. Мондо побачив у цьому творі посилання «на ясну іпостась божевілля, на протиставлення між захопленням злом і обмеженістю чесноти», як у «Докторі Джекіллі» Роберта Луїса Стівенсона та Фьодора Достоєвского.

Письменник і журналіст визнав «Загублену душу» Арпіно найкращою книгою автора разом із «Молодою черницею» та порівняв цей роман зі , яку часто зображали різні художники, дійшовши висновку, що негативний досвід, який пережив головний герой, змушує його розвивати свого роду «страх до життя» () .

Через десять років після першої публікації книжки Діно Різі вирішив екранізувати цей похмурий роман. Режисер спробував повторити комерційний успіх його попередньої адаптації Арпіно, «Запаху жінки» () 1975 року, але це врешті не вдалося. До адаптації сюжету було запрошено Бернардіно Дзаппоні, відомого письменника та сценариста, який працював із Федеріко Фелліні (, , «Рим», «Казанова»), () і Даріо Ардженто (), і який не вперше стикався з , зважаючи хоча б на опубліковану ним збірку оповідань Gobal 1967 року. Фільм став для Різі чи не першим, з тих де він відійшов від комедійної сатири на італійське суспільство. Пізніше він зняв ще кілька джалло, як то () 1977 року, а 1981 року разом з Дзаппоні було знято готичну драму «Привид кохання» () з Ромі Шнайдер і Марчелло Мастроянні в головних ролях.

В екранізації сценаристи змінили місце дії стрічки з Турина на Венецію («літню жінку з неприємним запахом з рота», як про це місто сказано в фільмі). На додаток до цього, Різі та Дзаппоні змінили імена, риси та характеристики персонажів Арпіно. Інженер Серафіно Каландра перетворився на Фабіо Штольца, а його, схожа на бика, дружина Ґалла () стала тендітною Елізою.

Фільмування За даними , знімання розпочали 25 квітня 1976 року. Фільмування відбувалося у Венеції та римській студії Incir-De Paolis. Екстер'єром було використано архітектуру Венеції: галерею Академії, міст Ріальто, а також пейзажі під час морської прогулянки на човні до . Задля висвітлення хворобливої та зловісної сторони історії та створення образу «готичного будинку» було обрано будинок-музей Палаццо Фортуні.

Головну роль інженера Фабіо Штольца (у романі — Серафіно Каландра) виконав видатний італійський актор Вітторіо Ґассман у притаманній йому вишуканій манері. Це була далеко не перша співпраця Ґассмана та Різі: на той час вони разом зняли понад десять стрічок, найпопулярнішими з яких стали «Обгін» () 1962 року, «Іменем італійського народу» () 1971 року та «Запах жінки» () 1975 року. Виконання ролі актором характерно не лише зовнішнім виглядом персонажа (строгі риси обличчя, густі брови, статура), а й мімікою. Здається, він здатний контролювати кожен м'яз обличчя.

Еліза описана в книзі як товста, обожнювана і водночас дурна жінка, що подібно собаці, стала сумною, приниженою та ув'язненою в своєму ж власному домі. На роль головної героїні було запрошено 33-річну французьку акторку Катрін Деньов, що на думку італійського есеїста та кінокритика могло бути комерційним ходом для потреб спільного італійсько-французького виробництва.

Кількість персонажів і набір акторів фільму був не надто великим. Другорядні ролі виконали переважно італійці: зіграв хлопця Тіно, від імені якого розказана історія; його дівчину, пустотливу натурницю Лючію, зіграла французька фетиш-акторка Алена Роб-Ґріє — ; роль економки в палаццо Штольців, Аннетти, грала ; також в акторському складі були Мікеле Капніст, та інші.

Звук і саундтрек

Музику до фільму написав французький композитор Франсіс Ле під аранжуванням Крістіана Гобера. Окрім них над звуком стрічки працювали: Вітторіо Массі, Коррадо Вольпічеллі та монтажер Романо Кеккаччі, а за звукові ефекти був відповідальний Ренато Марінеллі. 1976 року італійська компанія зі звукозапису (Creazioni Artistiche Musicali) випустила 35-хвилинну LP-збірку на двох вінілових платівках під назвою Anima Persa (Colonna Sonora Originale). Запис проходив у дочірній студії RCA. Зазвичай, працю Ле класифікують як поєднання джазу, року та попмузики, хоча стиль композитора тяжіє до лаунжу, легкої музики та м'якого джазу. Оригінальний альбом Anima Persa (Colonna Sonora Originale) містив наступні композиції:

Крім оригінальної платівки компанія CAM випустила також 7-дюймовий двосторонній вініл саундтреку з двома композиціями: власне, сам саундтрек Anima Persa і на другій стороні — Tino E Lucia. Крім видань музичного альбому й окремого саундтреку в Італії CAM дозволили окремі релізи музики Ле в інших країнах. У Франції виданням платівки Âmes Perdues (Bande Originale Du Film) зайнялась компанія Polydor Records. Вінілове видання містило ті ж самі треки, що й оригінальний італійський альбом: шість з однієї сторони та вісім з іншої. Виробництвом платівок займалася компанія C.I.D.I.S. Louviers. Іспанське видання альбому Almas Perdidas (Banda Sonora Original) організувала спільна компанія звукозапису лейблів Odeon Records і EMI. Кількість треків і їх розміщення на платівці ідентичне французькій версії.

1991 року компанія CAM випустила CD-реліз музичного альбому під назвою Anima Persa (Original Soundtrack). Звук було виконано у форматі Dolby Surround, а композиції оригінальної вінілової версії розміщені на одній стороні зі збереженням тривалості аудіодоріжок. Видання було зроблено в рамках серії CAM's Soundtrack Encyclopedia. Окремий реліз того ж видання було зроблено 1992 року французькою мовою.

2019 року вийшло чергове CD-видання альбому завдяки дистриб'ютору під назвою Anima Persa (Original Motion Picture Soundtrack). Крім 14 композицій попередніх релізів було також додано шість додаткових ремейків:

Характеристика

Характеристика оригінального твору