Покро́вка (старі назви — Красно-Милашевичеве, Милашевичеве, Покровське) — село в Україні, у Веселинівській селищній громаді Вознесенського району Миколаївської області. Населення становить 1027 осіб. Колишній орган місцевого самоврядування — Покровська сільська рада. Розташована на річці Чичиклії (притока Південного Бугу), за 25 км від центру громади. До найближчої залізничної станції Новокатеринівка — 15 км.
Історія
Давні часи На схід від Покровки колись текла повновода, глибока річка Чичиклії. Нині вона вузька і часто пересихає. В її гирлі виявлено рештки городища доби бронзи та перших століть н. е. На околицях села знайдено поселення черняхівської культури, а також напіврозорені скіфські кургани, руїни Старої Вапнярки та фортеці, побудованої тут ще за часів Київської Русі. В давнину місцеві жителі Покровки вели постійну активну торгівлю з народами Чорного моря. Існував невеликий порт, куди волами, кіньми, байдарками і човнами привозили товари різні майстри, ремісники, землероби із Західної та Північної України.
Експедиції вчених знайшли в цій місцевості близько 20 курганів різних історичних епох: доби бронзи, скіфських та сарматських часів тощо. Є стоянки стародавньої людини, трипільські поселення. Ще в 1957 р. скіфська експедиція істфаку МДУ відкрила на правому березі Південного Бугу кілька таких поселень. Нині відомо про 164 кургани, 14 старих поселень, 2 городища та 1 ґрунтовий могильник. Згідно з дослідженнями, вчені та історики вважають, що якраз через цю місцевість колись проходив Великий тракт — шлях з Азії до ЄвропиТаємниці історичних скарбів Миколаївщини Ольга Іванова, 2002 р., с. Покровка Веселинівського району. Таємниці Долини Троянд, с. 7.
У веселинівських степах ховалися люди звідусіль: від релігійних реформ, аби зберегти свою релігію, тікали на козацьку слободу, щоб сховатися від королів, ханів та царів.
На околицях Покровки відомі залишки давніх городищ. Ще в 1578 р. руїни стародавньої фортеці згадував у своїх записках мандрівник Мартин Броневський. Пізніше про них писали Річні Заноні, князь І. Митецький, Ф. Ляліков, В. Ястребов, В. Шашкевич та ін. Вони й картографували цю місцевість, описували результати розкопок, знахідки тощо. Вчені, історики та інші дослідники теж повідомляли про шукачів скарбів, любителів старожитностей, їхні пригоди.
Османська імперія і козацька доба В часи Османської імперії ця твердиня Київської Русі набула назви «Balıklı yer». Сьогодні відома зазва «Баликлія» — «рибне місце», бо багато риби було в річках та й саме місто дійсно «Рибне» — прибуткове для торгівлі. З історії турків до сьогодні залишилось чотири назви Покровки: «Şağşağlı», «Balıklı», "Çakçaklı та «Çiçekli» yer. Річка й отримала назву «Чічеклія» — від Çiçek (Чічек) — квітка, Çiçekli (чічеклі) — квітковий, Çiçekli yer (чічеклі єр) — квіткове місце, місце, усипане квітами. «ŞAĞŞAĞLI Yer» — чарівне, статне, заворожуюче, гарне місце, де бурхлива річка впадає в Південний Буг. «Balıklı yer» — багато риби, багате місце. Але було, що казали «Чак-Чак-Ли Єр» — просвітлений, блискавичний, вогненебезпечний — імовірно, після зустрічі з козаками.
Навіть сьогодні в селі існують місцеві топоніми «Турецька твердиня», «За Больницею Турки», «Турецький Острів». А далі вже і «Козацька Слобода», і «Малашевичі», «Красно-Милашевичеве», і «Покровське». «Покровкою», імовірно, село було назване в честь Покрови Пресвятої Богородиці, ім'я якої носив храм, поставлений у свій час козаками.
За мапами картографів, назви старого міста (поселення) звучали по-різному. Так, карти Криму 1737 р. та Річчі Заноні позначали селище-фортецю як Чікчаклі (2ікгак1і). Відомий французький інженер Г. де Боплан (1600-1675), який 17 років будував укріплення на півдні України, добре знав наш край, багато писав про нього. На одній зі своїх знаменитих карт на місці впадіння річки Чичиклеї в Бог (так тоді називався наш Південний Буг) він позначив Чичакленку. Ще в 1960-ті роки в Польщі віднайдено декілька його невідомих карт, які зберегла Гданська міська бібліотека. І всюди він вказував на поселення, доля якого й сьогодні лишається загадкою нашої землі.
2000 рік — знову сенсація: знайдено 23 невідомі бопланівські карти та їх варіанти! Тепер вони — нове джерело досліджень істориків та вчених. Серед знахідок є карти «…України з незалежними провінціями», що були складені ще в 1650-ті роки. Завдяки їм наукові інститути Києва та Львова уточнюють нові сторінки історії країни.
Велика кількість знахідок, про які розповіли вчені, фахівці, місцеві жителі Покровської землі, свідчить про давнє містечко, яке відігравало досить значну роль у житті краю.
Так, у кінці XIX ст. пошуковці бачили плиту з зображенням місяця та написом, сліди старих будівель, підземні ходи, окопи. На городищі знаходили фрагменти різного глиняного посуду, сокири, засипаний колодязь. Виявлено 5 печер. Поряд — 37 курганів висотою від 2 до 13 м. Відомо, що один з них мав назву Грім. Ще в 1850-ті роки на ньому стояла кам'яна баба. Копаючи у долині Чичиклеї колодязь, на глибині 2,9 м натрапили на ребро мамонта й зуб носорога, які надіслали до фондів Одеського музею. У 1917 р. бачили загадкову плиту та муміфіковані останки людини. Вважали, що то поховання турецького підданого.
Чимало розкопок у долині зробив відомий миколаївський професор, педагог та краєзнавець М. Д. Лагута (1897-1937). У 1930-ті роки його експедиція знайшла вали (ще в кінці XIX ст. вони мали висоту близько 15 м та 21,3 м), рів (глибиною 6,4 м), фундамент старої фортеці, срібні та мідні монети. Вчений вважав, що саме в цьому місці стояла знаменита цитадель Балаклі, яка служила контрольною турецькою охороною.
Студентові миколаївського педінституту О. Сабецькому (у 1925 р.) вдалося записати спогади 103-річного жителя села Покровки К. Дорошенка. Старожил стверджував, що в І пол. XIX ст. ще було добре видно руїни старого укріплення. Дідусь чудово пам'ятав перекази про знахідки давніх монет та якогось загадкового візочка з чистого золота.
У районі села Луб'янки на річці Чичиклеї знайдено скарб грецьких монет IV—III ст. до н. е. Нещодавно тут знову знайдено невеличкий скарб із 18-ти монет.
У 2002-2003 рр. місцеві жителі натрапили на срібні пластинки — монетні заготовки. За висновками істориків, у XV ст. на території фортеці активно працював монетний двір. Карбували срібну монету могутнього хана Менглі Гірея І (1468-1515).
За версією дослідників, під час панування Золотої Орди місто-фортеця Баликлія могла служити західною ставкою ханів. Саме укріплення славилося як великий торгово-ремісничий центр золотоординців Північно-Західного Причорномор'я.
Розкопки показали, що фортеця могла загинути внаслідок воєнних дій або нищівної пожежі. Деякі пошуковці вважають, що це могло трапитися під час російсько-турецьких війн, приблизно в середині чи кінці XVIII ст..
Часи Російської імперії На топографічній карті 1771 року на місці теперішнього села позначене татарське селище-фортеця Чикчахли (Чичиклія), що означає «Долина троянд». Під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр. воно було зруйноване. Після російсько-турецької війни 1787—1792 рр. старе село, вже як Покровське, відбудували та заселили селяни-втікачі переселенці з різних районів Російської імперії, а також серби та молдовани. Перші 2 роки поселенці звільнялися від податей і повинностей. Вони одержали від казни ліс для будівництва і землю на правах власності. Жителі займалися землеробством, скотарством, виноградарством. За статистикою листопада 1801 р., у селі Покровському проживала 271 людина (153 чол. та 180 жін.). У 1890-ті роки тут господарювали 422 хазяї та 46 безземельних. На початку 1980-х років село налічувало близько 2 тисяч людей.
Згідно з царськими указами про поширення кріпосницьких порядків на Південь України з листопада 1801 року село стало власністю колезького асесора Красно-Милашевича. До 1795 року воно входило до складу Новоросійської губернії, в 1795—1796 рр. — до Вознесенського намісництва, з 1796 до 1802 року — знову до Новоросійської губернії, в 1802—1803 рр. — до Миколаївської, а з 1803 року — до Херсонської губерній.
Місцеві мешканці жили в тяжких умовах — панщина тривала до 5 днів на тиждень, крім того, селяни виконували ще різні повинності: працювали на поміщицькому дворі, ремонтували шляхи і мости тощо. Це викликало невдоволення населення. 1832 року селяни відмовилися визнати поміщицю Кашнєву. Як повідомлялося в рапорті на ім'я міністра юстиції Паніна, селом тривалий час після смерті Красно-Милашевича управляли різні особи. Жителі села подали царю прохання про переведення їх на становище державних селян. 5 грудня сюди прибула військова команда для «втихомирення» невдоволених; кількох чоловік покарали різками, а найактивніших — Ф. Сторчака, Ф. Ярчука, П. Мурого і К. Роєнка — заарештували. 1859 року в Покровці (з 1843 року — містечко), що входила до Ананьївського повіту Херсонської губернії, налічувалося 205 дворів і 1152 жителі. Тут була православна церква, кілька яток і поштовий двір.
Після реформи 1861 року поміщицькі селяни одержали на ревізьку душу по 4—5 десятин малопридатної для обробітку землі. В користуванні ж поміщиків Кашнєвих залишилося понад 5 тис. десятин. До укладення викупної угоди селяни мусили сплачувати поміщикові щороку за наділ великий оброк грішми. У ще гіршому становищі опинилися колишні солдати царської армії, що повернулися в Покровку після довгострокової служби. Сподіваючись на допомогу влади, Т. Усатий і С. Дикусар від імені 57 колишніх солдатів 1882 року двічі посилали одеському генерал-губернаторові прохання наділити їх землею. Але ті відмовили.
За переписом 1886—1887 рр., із 422 господарств Покровки 46 були безземельними, 18 мали по 1 десятині землі, 68 — по 2, 269 — від 3 до 7 десятин, 15 заможних господарств — по 50—100, 4 — по 100—250 і 2 — від 1000 до 2500 десятин. Як зазначалося в земських дослідженнях, у 1887 році 47 господарств взагалі не мали робочої худоби. Через нестачу тяглової сили і сільськогосподарського реманенту значна частина селян не могла якісно обробляти землю. Тому і врожаї були дуже низькими. Так, 1873 року 357 жителям Покровки хліба вистачило лише на 8 місяців, а 573 селян не мали зерна на посів. У 1892 році з десятини надільних земель селяни зібрали: жита — по 6 пудів, озимої пшениці — по 17, ярої — по 8, ячменю — по 24 пуди. Наприкінці XIX ст. чоловіки 65-ти селянських господарств наймалися до заможних селян і поміщиків; навіть у гарячу пору збирання врожаю їм платили не більше 50 коп. за день.
За медичною допомогою жителі села зверталися до Ананьївки. 1889 року один повітовий лікар обслуговував понад 33 тис. чоловік, фельдшер — 8460, а на одне лікарняне ліжко припадало 2968 чоловік. В 1894 році в селі лютували епідемії дифтериту і дизентерії. Лише на початку XX ст. в Покровці почала працювати лікарня, де був один лікар. Місцеву владу анітрохи не хвилювало, що земську школу, відкриту 1864 року, відвідувало тільки 47 дітей. З 1893 року Покровка стала волосним центром. 1896 року в селі налічувалося 484 двори з 2773 жителями.
Тяжке становище штовхало покровців на боротьбу з гнобителями. На початку XX ст. лікар С. О. Сноровський створив революційний гурток, до якого входили селяни Г. Г. Гордович, Д. Г. Жевнер, Г. Ф. Ставниченко, П. М. Рубаний, Є. О. Сторчак та інші. Члени гуртка читали нелегальну літературу, розповсюджували серед односельців соціал-демократичні листівки. Напередодні революції 1905—1907 рр. в донесенні на ім'я прокурора Одеського окружного суду пристав третього стану Ананьївського повіту зазначав, що в Покровці у Я. Боровика і А. Іванченка відібрані прокламації — звернення до селян. Наприкінці 1905 року членів гуртка заарештували. Організатора гуртка С. О. Сноровського розстріляли, а Г. Г. Гордовича засудили на довічне ув'язнення.