Історія зовнішньої політики Німеччини охоплює дипломатичні події та міжнародну історію з 1871 року.
До 1866 року Габсбурзька Австрія та її Німецький союз були номінальним лідером у справах Німеччини, але Королівство Гогенцоллернів Пруссія здійснювало дедалі більший домінуючий вплив у справах Німеччини, частково завдяки своїй здатності брати участь у політиці Німецького союзу через свій Бранденбурзький холдинг та його здатність впливати на торгівлю через свою мережу Zollverein . Питання про виключення або включення впливу Австрії було вирішено перемогою Пруссії в австро-прусській війні 1866 року. Об'єднання Німеччини стало можливим завдяки франко-прусській війні 1870–71 років, у якій менші держави об'єдналися за Пруссією в нищівній перемозі над Францією. Німецька імперія була створена в 1871 році Отто фон Бісмарком, який домінував у німецькій і навіть у всій європейській дипломатичній історії, поки він не був змушений піти у відставку в 1890 році.
Нова Німецька імперія одразу стала домінуючою дипломатичною, політичною, військовою та економічною силою в континентальній Європі, хоча ніколи не мала такого великого населення, як Російська імперія. Велика Британія продовжувала домінувати у світі у військово-морських справах, міжнародній торгівлі та фінансах. Німці намагалися наздогнати у розбудові імперії, але відчували комплекс неповноцінності. Бісмарк відчував сильну потребу тримати Францію в ізоляції, щоб її бажання помститися не завадило його цілям, якими після 1871 року були європейський мир і стабільність. Коли кайзер Вільгельм II усунув Бісмарка в 1890 році, зовнішня політика Німеччини стала непостійною та все більш ізольованою, лише Австро-Угорщина була серйозним союзником і партнером.James Stone, «Bismarck and the Containment of France, 1873—1877.» Canadian Journal of History 29.2 (1994): 281—304.
Під час Липневої кризи Німеччина зіграла важливу роль у розв'язанні Першої світової війни в 1914 році. Союзники перемогли Німеччину в 1918 році. Версальський мирний договір став карою для нової Веймарської республіки .
До середини 1920-х років Німеччина значною мірою відновила свою роль великої держави завдяки проникливій дипломатії з власного боку, готовності британців і американців піти на компроміс і фінансовій допомозі з Нью-Йорка. Внутрішня політика Німеччини стала шаленою після 1929 року та наслідків Великої депресії, що призвело до захоплення влади Адольфом Гітлером і нацистами в 1933 році. Вони запровадили дуже агресивну зовнішню політику в союзі з Італією та Японією . Британці та французи намагалися заспокоїти у 1938 році, що лише розпалило апетит Гітлера до збільшення території, особливо на Сході. Нацистська Німеччина відіграла, безумовно, вирішальну роль у розв'язанні Другої світової війни в 1939 році.
З 1945 року Німеччина оговталася від масштабних військових руйнувань і знову стала найбагатшою та наймогутнішою країною в Європі, цього разу вона повністю інтегрована в європейські справи. Його основним конфліктом був Західна Німеччина проти Східної Німеччини, причому Східна Німеччина була клієнтом Радянського Союзу до розпаду Радянського Союзу . З 1970-х років (Західна) Німеччина також намагалася знову відіграти більш важливу роль на міжнародному рівні. Після краху комунізму в 1989—1991 роках Східна Німеччина була приєднана до Німеччини, а Берлін став столицею об'єднаної країни. НАТО розширилося шляхом колишньої Східної Німеччини, а також більшості східноєвропейських країн, які були сателітами СРСР. Відносини з Росією загострилися після захоплення Криму у 2014 році. Однак Німеччина залежить від Росії в питанні більшої частини енергоносіїв, а Росії потрібні грошові платежі за нафту і газ. Відносини зі Сполученими Штатами були напруженими під час президентства Дональда Трампа (2017—2021), але покращилися на початку президентства Джо Байдена (2021–).
1871—1919 рр
Роль військових у зовнішній політиці Після створення Німецької імперії в 1871 році дипломатичними відносинами керував імперський уряд, а не уряди нижчого рівня, такі як уряди Пруссії та Баварії . До 1914 року канцлер, як правило, домінував у зовнішньополітичних рішеннях, підтримуваний своїм міністром закордонних справ. Потужна німецька армія підпорядковувалася окремо імператору і все більше відігравала важливу роль у формуванні зовнішньої політики, коли мова йшла про військові союзи чи війну.Gordon A. Craig, The politics of the Prussian army 1640—1945 (1955) 255-98.
У дипломатичному плані Німеччина використовувала прусську систему військових аташе, прикріплених до дипломатичних пунктів, з дуже талановитими молодими офіцерами, призначеними для оцінки сильних і слабких сторін і військових можливостей призначених їм націй. Ці офіцери використовували ретельне спостереження, розмови та оплачуваних агентів, щоб підготувати звіти дуже високої якості, що дало значну перевагу військовим планувальникам.James Stone, «Spies and diplomats in Bismarck's Germany: collaboration between military intelligence and the Foreign Office, 1871—1881.» Journal of Intelligence History (2014) 13#1 pp: 22–40.
Військовий штаб ставав все більш потужним, зменшуючи роль військового міністра та все більше заявляючи про себе у зовнішньополітичних рішеннях. Отто фон Бісмарк, імперський канцлер з 1871 по 1890 рік, був роздратований військовим втручанням у зовнішньополітичні справи — у 1887 році, наприклад, військові намагалися переконати імператора оголосити війну Росії; вони також спонукали Австрію напасти на Росію. Бісмарк ніколи не керував армією, але він палко скаржився, і військові лідери відступили. У 1905 році, коли справа Марокко вибухнула міжнародною політикою, начальник німецького генерального штабу Альфред фон Шліффен закликав до превентивної війни проти Франції. У критичний момент липневої кризи 1914 року Гельмут фон Мольтке, начальник штабу, не повідомляючи імператора чи канцлера, порадив своєму австро-угорському колезі Францу Конраду фон Гетцендорфу негайно мобілізуватись проти Росії. Під час Першої світової війни фельдмаршал Пауль фон Гінденбург і генерал Еріх Людендорф дедалі більше визначали зовнішню політику, працюючи безпосередньо з імператором, і фактично формували його рішення, залишаючи канцлера та цивільних чиновників у невіданні. Історик Гордон А. Крейг каже, що вирішальні рішення щодо вступу на війну в 1914 році «були прийняті солдатами, і що, ухвалюючи їх, вони виявляли майже повну зневагу до політичних міркувань».Craig, pp 268-70, 283, 293. Quotation page 294.
Бісмарк Зовнішня політика Бісмарка після 1871 року була орієнтована на мир. Німеччина була задоволена — вона мала все, що хотіла, тому її головною метою були мир і стабільність. Проте мирні відносини з Францією ускладнилися в 1871 році, коли Німеччина анексувала провінції Ельзас і Лотарингію . Німецька громадська думка вимагала, щоб принизити Францію, і армія хотіла мати більш обороноздатні кордони. Бісмарк неохоче поступився — він розрахував, що французи ніколи не забудуть і не пробачать, тож можуть захопити провінції. Зовнішня політика Німеччини потрапила в безвихідну пастку. «Оглядаючись назад, легко побачити, що анексія Ельзасу-Лотарингії була трагічною помилкою».See also and Коли відбулася анексія, єдиною політикою, яка мала сенс, була спроба ізоляції Франції, щоб у неї не було сильних союзників. Однак Франція ускладнила плани Берліна, подружившись з Росією. У 1905 році німецький план союзу з Росією провалився, оскільки Росія була занадто близькою до Франції.John Keiger, France and the World since 1870 (2001) pp 111—117.
Ліга трьох імператорів (Dreikaisersbund) була підписана в 1872 році Росією, Австрією та Німеччиною. У ньому зазначалося, що республіканізм і соціалізм є спільними ворогами і що три держави будуть обговорювати будь-які питання, що стосуються зовнішньої політики. Бісмарку потрібні були хороші відносини з Росією, щоб тримати Францію в ізоляції. У 1877—1878 роках Росія вела переможну війну з Османською імперією та намагалася нав'язати їй Сан-Стефанський договір . Це особливо засмутило британців, оскільки вони довгий час були стурбовані збереженням Османської імперії та запобіганням російському захопленню протоки Босфор . У Німеччині відбувся Берлінський конгрес (1878), на якому було погоджено більш помірковане мирне врегулювання. Однак Німеччина не мала прямого інтересу на Балканах, які були переважно сферою впливу Австрії та Росії, хоча румунський король Кароль I був німецьким князем.Stuart Miller, «Bismarck and International Relations 1871–90.» in Mastering Modern European History (1997) pp. 200—209.
Подвійний союз (1879) з Австро-Угорщиною У 1879 році Бісмарк утворив подвійний союз Німеччини та Австро-Угорщини з метою взаємної військової допомоги в разі нападу з боку Росії, яку не влаштовувала угода, досягнута на Берлінському конгресі.Nicholas Der Bagdasarian, The Austro-German Rapprochement, 1872—1879: From the Battle of Sedan to the Dual Alliance (1976). online review. Створення подвійного союзу змусило Росію зайняти більш примирливу позицію, і в 1887 році між Німеччиною та Росією було підписано так званий Договір про перестрахування: у ньому обидві держави домовилися про взаємну військову підтримку в разі нападу Франції на Німеччину., або в разі нападу Австрії на Росію. Росія звернула свою увагу на схід, до Азії, і протягом наступних 25 років залишалася майже бездіяльною в європейській політиці. У 1882 році Італія приєдналася до Подвійного союзу, щоб сформувати Троїстий союз . Італія хотіла захистити свої інтереси в Північній Африці проти колоніальної політики Франції. В обмін на підтримку Німеччини та Австрії Італія зобов'язалася надати допомогу Німеччині у випадку французького військового нападу.
Німецька колоніальна імперія Довгий час Бісмарк відмовлявся піддатися широким вимогам громадськості та еліти надати Німеччині «місце під сонцем» через придбання заморських колоній. У 1880 році Бісмарк поступився, і за кордоном було засновано низку колоній, заснованих на приватних німецьких підприємствах. В Африці це були Того, Камерун, Німецька Південно-Західна Африка та Німецька Східна Африка ; в Океанії це були Німецька Нова Гвінея, архіпелаг Бісмарка та Маршаллові острови . Фактично, саме Бісмарк допоміг ініціювати Берлінську конференцію 1885 року. Він зробив це, щоб «встановити міжнародні керівні принципи для придбання африканської території» (див. Колонізація Африки). Ця конференція стала поштовхом для «боротьби за Африку» та « нового імперіалізму»Hartmut Pogge Von Strandmann, «Domestic origins of Germany's colonial expansion under Bismarck.» Past & Present 42 (1969): 140—159. onlineHans-Ulrich Wehler, «Bismarck's Imperialism 1862—1890.» Past & Present 48 (1970): 119—155 online..
Кайзер Вільгельм Після усунення Бісмарка в 1890 році молодий кайзер Вільгельм агресивно прагнув посилити вплив Німеччини у світі (Weltpolitik). Зовнішня політика перебувала в руках непостійного кайзера, який діяв дедалі безрозсудніше,On the Kaiser's «histrionic personality disorder», see і могутнього міністерства закордонних справ під керівництвом Фрідріха фон Гольштейна . Міністерство закордонних справ стверджувало, що: по-перше, довгострокова коаліція між Францією та Росією мала розвалитися; по-друге, Росія і Британія ніколи не зійдуться; і, нарешті, Британія зрештою шукатиме союзу з Німеччиною. Німеччина відмовилася продовжувати свої договори з Росією. Але Росія таки сформувала тісніші стосунки з Францією в Подвійному союзі 1894 року, оскільки обидві були стурбовані можливістю німецької агресії. Крім того, англо-німецькі відносини охолонули, оскільки Німеччина агресивно намагалася побудувати нову імперію та вступила в морську гонку з Британією; Лондон відмовився погодитися на формальний союз, якого прагнула Німеччина. Аналіз Берліна виявився помилковим у кожному пункті, що призвело до посилення ізоляції Німеччини та її залежності від Троїстого союзу, який об'єднав Німеччину, Австро-Угорщину та Італію. Троїстий союз був підірваний розбіжностями між Австрією та Італією, і в 1915 році Італія перейшла на інший бік.