Дабіжа Олександр Васильович (13 вересня 1860 р., Іваниця, Прилуцький повіт, Полтавська губернія — 16 червня 1899 р., Царське село, Санкт-Петербурзька губернія) — князь, дипломат, український історик та художник.
Біографія Народився в родині молдавського князя Василя Дмитровича Дабіжі (1823—1902) та його дружини Анастасії Олександрівни, вродженої Горленко (1839—1904). Князь Василь Дабіжа був нащадком відомих з XII століття балканських правителів Котроманичів БоснійськихЭрмерин Р. И. Герб и родословие князей Дабижа, Котроманичей Боснийских. СПб., 1898. Князья Дабижа Херсонской губернии. — Галина Комарова. Вглядываясь в прошлое. — С.-Пб: Нестор-История, 2017.. Рід матері - Анастасії Олександрівни походив з козацько-старшинського роду Горленків, відомого з середини XVII століття.
Батько Василь Дабіжа після закінчення Київського університету служив у канцелярії Херсонського цивільного губернатора в Одесі. Подальша кар'єра проходила у Києві по лінії Міністерства народної освіти. Дабіжа займав різні посади в Київському навчальному окрузі. Завершенням кар'єри чиновника стало призначення до Санкт-Петербурга, де він служив по Відомству установ імператриці МаріїБорис Гузь, Микола Терещенко. Історія садиби Романівщина // Оживає минувшина. Книга дев'ята. Упорядники: М. Терещенко, В. Шевченко. — К.: Гнозіс, 2018. — С. 32, 36, 37 . В 1892 році Василь Дабіжа добився підтвердження імператором Олександром III іноземного княжого титулу Дабіж. Він і потомки по низхідній лінії отримали російський княжий титул, який визнавався з моменту прийняття батька Василя Дабіжі на службу в Російській імперіїПод чуждым небосводом / Э. Бордато, М. Г. Талалай. — СПб.: Алетейя, 2009. — С. 14-15.. Князь мав будинок в Одесі та володів маєтком Романівщина в Борзнянському повіті поблизу містечка Ічня, отриманим від Горленків при укладенні шлюбуБорис Гузь, Микола Терещенко. Історія садиби Романівщина // Оживає минувшина. Книга дев'ята. Упорядники: М. Терещенко, В. Шевченко. — К.: Гнозіс, 2018. — С. 32. .
Олександр народився в маєтку Горленків у Іваниці Прилуцького повіту. Дитинство пройшло в Одесі, а літні місяці родина проводила в маєтку Романівщина. Закінчив в Одесі Рішельєвську (Першу чоловічу) гімназію, в 1878 році вступив до старших класів Олександрівського ліцею у Санкт-Петербурзі. Навчання завершив у 1881 році з чином титулярного радника (ІХ клас). Поміж трьох кращих випускників був призначений на службу до Міністерства іноземних справ Російської імперіїПод чуждым небосводом / Э. Бордато, М. Г. Талалай. — СПб.: Алетейя, 2009. — С. 14.. Кілька років служив третім секретарем в канцелярії міністерстваAnnuaire diplomatique de l'Empire de Russie By Russia. Ministerstvo inostrannykh del. — С. 335., потім був призначений другим секретарем дипломатичної місії в МадридіEzhegodnik Ministerstva inostrannykh di︠e︡l. — By Russia. Ministerstvo inostrannykh del, Institut des langues orientales (Russia). — С.357. , де служив близько двох років. З Іспанії був переведений в Каїр секретарем дипломатичної місії. Там, зокрема, супроводжував царевича Миколу Романова в його двотижневій подорожі по Єгипту в жовтні-листопаді 1890 року Визит в Египет Цесаревича Николая Романова глазами современников.. Завдяки дипломатичній службі побував у багатьох європейських країнах, багато часу провів на землі предків — в Боснії і Герцоговині, бував у Сирії і Марокко, також відвідав скит святого Іллі на Афоні. В 1898 році отримав чин статського радникаПочетные вольные общники Императорской Академии художеств: краткий биографический справочник // авт.-сост. Н. С. Беляев; рец. Е. А. Плюснина. — СПб.: БАН, 2018. — С. 91. . Мав іноземні нагороди: орден Філіппа Великодушного, герцогство Гессен (1884); Командорський хрест, Іспанія (1887).
Ще під час служби в міністерстві розпочав вивчення історії роду Горленків, здійснюючи пошук історичних документів у столичних архівах та використовуючи матеріали фамільного архіву, надані йому далеким родичем по матері, істориком і публіцистом Василем Горленком. Результатом цих досліджень стала «Роспись рода Горленков…», надрукована в 1886 році в часописі «Киевская старина».
Наступне історичне дослідження «Горленки (Очерки прилуцкой старины)» також стосувалося історії роду Горленків, але воно було подане через призму історичних подій в Гетьманщині XVII-XVIII століть. Це дослідження було надруковане в «Киевской старине» в 1887 році. Остання частина дослідження, присвячена полковнику Прилуцькому Дмитру Горленку, залишилася у рукописі. Всього Олександр Дабіжа опублікував у часописі «Киевская старина» 6 науково-історичних праць, його останньою публікацією була стаття «Шпага Карла XII», надрукована в 1896 році в столичній газеті «Journal de St.-Petersbourg», а згодом, у перекладі з французької, в «Киевской старине».
Олександр Дабіжа був художником-аматором, учнем професора акварельного і перспективного живопису Імператорської Академії мистецтв Луїджі ПремацціЛюдвиг Премацци.. Акварелі О. Дабіжі експонувалися на академічних виставках і виставках Товариства російських акварелістів. Також він влаштовував художні виставки в Каїрі. В 1892 році О. Дабіжа надіслав до Імператорської Академії мистецтв 14 акварелей, написаних під час подорожі по Єгипту царевича Миколи. За представлені роботи Академія мистецтв обрала його почесним вільним общником.
Ще під час дипломатичної служби в Каїрі у нього проявилися симптоми туберкульозу легень. Багато років він безуспішно намагався впоратися із захворюванням, довелося полишити дипломатичну службу і піти в довготривалу відпустку, залишаючись у відомстві міністерства іноземних справ. Проходив лікування в європейських санаторіях: поблизу Франкфурта (Німеччина), Давос (Швейцарія) та інших. Зрозумівши, що вилікуватися не може, повернувся до Російської імперіїСвітлана Половнікова. Олександр Дабіжа — дипломат, історик, художник // Сіверянський літопис. — Чернігів, 2016. — № 2 (128). — С. 183..
Продовжував історичні дослідження, публікуючи їх результати в «Киевской старине». Приїздив в Україну, провідував друзів і знайомих. Перебуваючи в маєтку батьків Романівщині, став поручителем при вінчанні молодшої сестри Софії з французьким підданим Едуардом Леоном КозДАЧО, Чернігів. Ф. 1530, оп. 2, с. 1428, арк. 7, кадр 1171. — Церква Іоанна Богослова с. Хаєнки Прилуцького повіту. — Про одруження., також у Романівщині народився його син ОлександрГузь Борис. До історії Чернігівщини. Персоналії, біографії, події.– Кривий Ріг: Видавець Чернявський Д. О., 2021. — С. 71, 75.. Після тривалої хвороби Олександр Дабіжа помер у Царському селі 16 червня 1899 року, на його прохання похований в Ялті на міському кладовищі 23 червня 1899 рокуКнязь А. В. Дабижа (Некролог). // Киевская Старина. — К., 1899. — Т. 66. — № 8. — С. 61.Государственный архив Автономной Республики Крым. Симферополь. Ф. 142-1/464, с. 123, кадр 602. — Иоанно-Златоустовская церковь, Ялта. — Об умерших., могила не зберегласяСергій Конашевич. Князь Олександр Дабіжа: літописець України, похований у Ялті. // Газета «Кримська світлиця», 2019. — вип. № 25-26. . В окремих публікаціях днем смерті вказується 14 червня, що не відповідає метричному запису в Іоанно-Златоустовській церкві Ялти та некрологу.
Сім'я З 1894 року був одружений з графинею Софією Михайлівною Муравйовою (1872—1901), фрейліною Імператорського двору, донькою дипломата Михайла Миколайовича Муравйова (1845—1900), а в 1897–1900-х роках міністра іноземних справ Російської імперії. Софія Михайлівна померла у Флоренції 19 вересня 1901 року від шлункової гарячки (бруцельозу)Свидетельство Императорско-Посольской Христо-Рождественской церкви во Флоренции. — Копия. Дубликат 209-го от 27 сентября 1901 года..
Син Олександр народився 1 вересня 1895 року в маєтку РоманівщинаДАЧО, Чернігів. Ф. 1530, оп. 2, с. 1426, арк. 213, кадр 747. — Церква Іоанна Богослова с. Хаєнки Прилуцького повіту. — Про народжених.. Навчався в Олександрівському ліцеї, в 1916 році закінчив Пажеський корпус. Служив у Чеченському та Татарському кінних полках Кавказької тубільної кінної дивізії, останнє звання — поручик. Після революції провів життя в еміграції у Німеччині, помер після 1961 рокуОфицеры Русской императорской армии. Дабижа Александр Александрович.Историк С. В. Волков. База данных «Участники Белого движения в России» на январь 2016. Буква Д, — С. 1..
Статті
Дабижа А. Мазепа-князь и его шляхетский и княжеский гербы // Киевская старина. — К., 1885. — Т.13. — № 12. — С. 715—718. Дабижа А. В. Роспись рода Горленков, составленная по фамильным родословным и поминальным спискам, грамотам и документам Горленковского архива Киевская старина. — Приложение. — К., 1886. — Т. 15. — № 6. — С. І–ХІІ. Дабижа А. Горленки (Очерки прилуцкой старины) // Киевская старина. — К., 1887. — Т. 17, № 2. — С. 237—268. Продовження // Киевская старина. — К., 1887. Т. 19, № 10. — С. 199—232. Дабижа А. Малороссийская обитель на Афоне // Киевская старина. — К., 1893. — Т. 40. — № 1. — С. 34-40. Дабижа А. К рисунку (дар гетмана Мазепы Гробу Господню) // Киевская старина. — К., 1893. — Т. 43. — № 11. — С. 316—320. Дабижа А. Шпага Карла XII // Киевская старина. — К., 1896. — Т. 55. — № 12. — Отд. 2. — С. 65–70. Список акварелей, поданих в Академію мистецтв
Біля берегів Єгипту. Палац принца Хусейна в Гізі — місцеперебування спадкоємця цесаревича. Булакське передмістя в Каїрі. Каїрський Хан-Халіль (базар). Сфінкс. Остання з мечетей старого Каїра (Масср-ель Атіка) на шляху до півдня. Берег Нілу біля Абу-Хаммера (Верхній Єгипет). Луксор — давні Фіви. Мечеть у храмі Рамзеса Великого. Луксор. Вулиця в Луксорі. Зрошувальне колесо («Саккіє») в Едфу. Нільські пороги біля острова Елефантина в Нубії. Асуан. Перистиль храму Ізіди на острові Філе (Philae). Нубія. Павільйон Тиверія на острові Філе. Нубія.
Примітки
Джерела та література Світлана Половнікова. Олександр Дабіжа — дипломат, історик, художник // Сіверянський літопис. — Чернігів, 2016. — № 2 (128). — С. 181—184. Гузь Борис. До історії Чернігівщини. Персоналії, біографії, події.– Кривий Ріг: Видавець Чернявський Д. О., 2021. — С. 58-88. Борис Гузь, Микола Терещенко. Історія садиби Романівщина // Оживає минувшина. Книга дев'ята. Упорядники: М. Терещенко, В. Шевченко. — К.: Гнозіс, 2018. — С. 27–51. Борис Гузь. До історії дворянських родів Величків, Дабіж, Ростковських. — К.: Сайт «Чернігівське земляцтво», 2021, 8 с. Сергій Конашевич. Князь Олександр Дабіжа: літописець України, похований у Ялті. // Газета «Кримська світлиця», 2019. — вип. № 25-26. В. Горленко. Князь А. В. Дабижа (Некролог). // Киевская Старина. — К., 1899. — Т. 66. — № 8. — С. 61-63. Н. С. Беляев. Почетные вольные общники Императорской Академии художеств: краткий биографический справочник // авт.-сост. Н. С. Беляев; рец. Е. А. Плюснина. — СПб.: БАН, 2018. — С. 91.